1. Витоки дисидентства
Після смерті Й.Сталіна, в умовах хрущовської «відлиги», в Україні знову розгорнувся опозиційний рух. Основними причинами його піднесення в Україні були: практично бездержавний статус республіки; монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки; постійні утиски й обмеження національно-культурною розвитку; цілеспрямована русифікація українського населення республіки.
Наприкінці 50-х – на початку 60-х років усі наявні позитивні можливості хрущовської «відлиги» були фактично вичерпані. Стратегічна лінія реформ прийшла у повну невідповідність з існуючою політичною системою, яка вже не допускала серйозних змін.
У цих умовах «шістдесятники» поступово сформували опозицію владним структурам. Але опозицію, що діяла переважно в межах існуючої системи, за тими «правилами гри», які ініціювалися «зверху».
Проте паралельно в цей час починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом ставназиватися «дисидентським».
На відміну від легального культурологічною шістдесятництва, скориставшись послабленням тоталітаризму і лібералізацією, що відбувалася в країні, нові борці за національні права українців почали в міру своїх можливостей органічно поєднувати підпільну діяльність з деякими легальними методами боротьби.
Дисиденти (від лат. dissidens – незгідний) – учасники опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х – до середини 80-х; виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність.
Українське дисидентство непокоїли дві головні проблеми. Перша торкалася прав нації, а друга –прав людини. Характерною особливістю поглядів дисидентів було те, що вони не розділяли права нації та права людини, не протиставляли їх одне одному, а розглядали як одне ціле.
В соціально-політичному ж аспекті нова генерація національно-патріотичних сил продовжувала підтримувати і розвивати демократичні і правові традиції. Тому не випадково, що з того часу фактично як синоніми вживаються терміни дисидентство, правозахисництво й інакомислення.
Відчуваючи, що цей опозиційний рух створює серйозну небезпеку правлячому режиму, партійні і державні структури України спрямували на безкомпромісну і рішучу боротьбу з опозицією органи КДБ. Зокрема, в грудні 1959 р. ЦК Компартії України своєю постановою зобов'язав українських кадебістів«посилити роботу щодо попередження, викриття і припинення ворожих дій націоналістичних та інших антирадянських елементів на території республіки».
У нових умовах правоохоронні органи змушені були відмовитись від прямих репресій, а ширше застосовувати більш гнучкі профілактичні методи, тобто «виховну» роботу з тими, хто «випадково потрапив на ворожий шлях».
Варто зазначити, що всупереч процесам лібералізації, радянські каральні органи працювали, як і раніше, досить активно. Тільки за 1954-1959 рр. в Україні було викрито і ліквідовано 183 «націоналістичних та антирадянських угруповань», майже 2 тисячі осіб за антирадянську діяльність було притягнуто до кримінальної відповідальності, 1 300 – відчули на собі «профілактичну» роботу спецорганів.
З метою посилення ефективності боротьби з інакомислячими в 1961 р. були введені в дію нові карні кодекси СРСР і союзних республік. Статті 61 («шкідництво») та 62 («антирадянська агітація та пропаганда») Карного Кодексу УРСР могли трактуватися каральними органами, звичайно, на їх розсуд.
Опозиційний рух 1950-1980-их років
2. Український революційний центр (УРЦ). Оформлення ідеології дисидентства
Невдовзі після смерті Й.Сталіна партійно-державне керівництво України дізналося про існування Українського революційного центру (УРЦ).
З кореспонденції, що надходила зі Львова, цензура вилучила 52 антирадянські документи. Вони були надруковані на машинці й надсилалися до сільських рад. колгоспів і навчальних закладів восьми областей Західної України. У розповсюджених документах повідомлялося про створення революційного центру,здатного очолити в Україні національно-визвольний рух, піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим. Й.Сталін і його оточення звинувачувалися в узурпації влади, насильницькому переселенні людей, у смерті мільйонів українців, які загинули на фронтах або ж померли від голодомору.
У Маніфесті Українського революційного центру визначалися тридцять три «принципи свободи».
У документі висувалися вимоги запровадження демократичної системи, встановлення суверенітету України, визначення державних кордонів нації в межах її етнографічних земель, забезпечення свободи організації різних політичних партій тощо.
Зазначалося, що найважливіші питання політичною життя, законодавства, формування бюджету мають вирішуватися виключно шляхом всенародного голосування.
Обґрунтовувалося право вільної критики уряду і виборних органів влади, пропонувалося висувати кандидатів на урядові посади.
Український революційний центр заявив, що основним принципом його програми є, перш за все, воля народу. «Кожній нації – державність», проголошувалося в Маніфесті УРЦ. Лише тоді, зазначалося в ньому, коли кожна нація матиме можливість утворити незалежну державу, тільки тоді буде встановлена на землі справедливість і виникне можливість вільного братерського союзу націй. А досягти цього можна, на думку авторів документу, тільки шляхом знищення всіх і всяких імперій, під яким би виглядом вони не існували.
Ідеологія українського дисидентства почала формуватися в 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Це був перший документ, у якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України.
Українські дисиденти боролися проти тоталітарної системи як відкрито, так і в підпіллі.
На офіційному рівні дисиденти 50-х років вимагали головним чином реабілітації невинно засуджених діячів культури і мистецтва. колишніх політичних діячів України, повернення творів представників «розстріляного відродження», протестували проти утисків творчої інтелігенції.
Неконфронтаційний характер цих вимог пояснювався бажанням сприяти пробудженню національної свідомості українства і водночас уникнути переслідувань з боку каральних органів радянської влади, які всіляко намагалися ізолювати піл народу національно свідому інтелігенцію «за антирадянські виступи».
У 1958 р. органи КДБ України викрили в Станіславі (лині Івано-Франківськ) Об'єднану партію визволення України, а в 1961 р. – у Львові Український національний комітет та в с. Кулич-Воля на ЛьвівщиніМолодіжну національну організацію.
Спільним для цих організацій було те, що вони, по-перше, мали в своєму складі, як правило, молодь, і, по-друге, організаційно та ідеологічно орієнтувалися на засади і досвід ОУН-УПА.
Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.
