1. Активізація українського національного руху.
1.1. Східна Галичина. Український національний рух активізувався в 1911р., під час виборів до австрійськогопарламенту. Його активісти вимагали реформування виборчої системи і забезпечення гідного представництва українців у вищому представницькому органі імперії. У Східній Галичині розвертався студентський рух за відкриття національного університету, який підтримувала Українська соціал-демократична партія Галичини і Буковини. Наступного року австрійська влада пішла на поетупки українським вимогам. Вона зайнялася розробкою проекту відкритгя українського університету, погодилася на реформу системи виборів до сейму.
1.2. Наддніпрянська Україна. У Наддніпрянській Україні національний рух став активізуватися з 1910 р. Проявом масової незгоди українців з національною політикою російської влади стали події осені 1912 р. Тоді похорон видатного композитора Миколи Лисенка перетворилися в стотисячну демонстрацію представників різних регіонів України, у тому числі Схід-ної Галичини і Північної Буковини.
У 1914 p., незважаючи на активну протидію офіційної влади, а також різних чорносотенних організацій, уся Україна урочисто відзначала сторіччя з дня народження свого геніального сина Т. Шевченка. Святкування відбулися вКатеринославі і ще декількох містах. У Києві, незважаючи на заборону ушановування ювілею великого поета, студєнтський комітет організував 10-11 березня 1914 р. вуличну демонстрацію. Проти демон-странтів виступили чорносотенці, влада застосувала силу - кінну поліцію і загони козаків.
Найважливішими передумовами активізації національного руху в Російській імперії були:
- прагнення влади всіма доступними засобами зберегти «єдину і неподільну» Російську імперію;
- відсутність політичних прав і демократичних свобод в українців, як і в інших народів імперії;
- систематичне обмеження економічних і соціальних прав українців з боку царського режиму;
- антиукраїнська політика центру в сфері культури й освіти;
- зростання інтересу серед українців до національної історії та культури;
- вплив активізації національно-демократичного руху в Європі;
- загострення соціально-економічних проблем, особливо на селі;
- активізація діяльності російських шовіністичних організацій в Україні.
2. Розкол українських національних сил. Сплеск національних почуттів українців відбувся в умовах Першої світової війни, коли українці змушені були воювати у складі двох ворогуючих військово-політичних блоків - Антанти і Троїстого союзу. У результаті українські національні сили були розколоті. Можна визначити кілька позицій різних політичних сил в оцінці війни.
35. Визначте наслідки та причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 pp.
Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:
1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.
2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.
3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.
4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.
5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.
6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.
7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).
8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.
9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).
10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.
11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.
12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В.Винниченком та С. Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".
13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.
14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.
Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика здіаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.
