Українські політичні і громадські діячі прагнули змінити існуючий лад на справедливий, покращити життя народу в цілому. Головна увага учасників українського національно-визвольного руху зосереджувалася навколо трьох напрямків: національного, загально-демократичного і соціального.
Процес політизації національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні відбувався досить бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзі розпадаючись і даючи життя іншим політичним організаціям. Проте така мінливість була швидше пов'язана з пошуками лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися, аніж зі значними ідеологічними розходженнями. Адже переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. в Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, у якій Україна отримала б права національно-територіальної автономії. Про державну самостійність не йшлося. З-поміж причин відданості федералістським ідеям дослідники насамперед називають малоросійську свідомість більшості тогочасних діячів підросійської України. Політик з таким світоглядом почував себе українцем і водночас — представником великої Російської держави, а то й російського народу. Але головні причини панування федералістських ідей у тогочасному українському політичному середовищі, «згортання прапора самостійної України» полягали в іншому: 1) в умовах постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції не бачила перспектив для українського руху; 2) недалекоглядні розрахунки лідерів українських партій на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Як виявилося пізніше, тільки беззастережна відданість ідеї самостійної Української держави була здатна наснажити політичний рух для подальшого поступу.
