Отримавши у своє розпорядження Правобережну Україну згідно Андрусівському договору 1667 р., Польща ще довгі роки не могла відновити на цих землях свою колишню владу в повному об’ємі. Тільки до 1713 р. Правобережна Україна повернулася до шляхетського устрою життя.
Польща відновлювала на Правобережжі порядки, які існували до повстання Б. Хмельницького. Територія Правобережної України була розділена поляками на 4 воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське (хоча сам Київ увійшов до складу російської держави). Польські магнати продовжували захоплювати величезні земельні ділянки, кріпосних селян і худобу, створюючи собі незчисленні багатства. Найбільш великими маєтками в Україні володіли сім’ї Вишневецьких, Потоцьких, Любомирських, Чарториських, Яблоновських, Браніцьких та інших польських магнатів. У володінні кожної значної магнатської сім’ї знаходилися десятки українських міст, сотні сіл та десятки тисяч кріпосних селян. У середині XVIII ст. у Правобережній Україні 40 феодальних сімей володіли 80% території країни. Посилювався кріпосний гніт, селяни працювали на панщині 4-5 днів на тиждень.
У 1699 р. польський сейм скасував на Правобережжі козацький устрій. Козаки були оголошені поза законом, за винятком невеликої кількості козаків, що наймалися на службу до польських магнатів (надвірні козаки).
У Правобережній Україні міське населення росло не так швидко, як на Лівобережжі. Проте у XVIII ст. розвинулися такі торгівельні міста, як Луцьк, Дубно, Кам’янець, Бар, Бердичів, Умань та ряд інших. Здебільшого ці міста торгували зерном і худобою. Значну частку міщан складало єврейське населення, адміністрація була представлена поляками, а українців у містах було зовсім мало.
В українських землях, підвладних полякам, продовжували розвиватися уніатство і католицизм. Православ’я тут знаходилося в стані глибокої кризи. До середини XVIII ст. на Київщині та Поділлі діяло всього 20 православних приходів. Православне духовенство Правобережжя переважно було зосереджене у монастирях і не відігравало політичної ролі в суспільно-політичному житті країни.
Після ліквідації у 1699 р. козацьких полків на Правобережжі та придушення антипольського повстання 1702-1704 рр. під проводом фастівського полковника Семена Палія боротьба проти соціального та національно-релігійного гніту набули форми гайдамацького руху.
Розгортання гайдамацького руху. Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Сейми 1717 й 1733 років позбавили православних брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви.
Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки (від тюркського «гайде», - гнати, нападати, турбувати). Формування національно- визвольної мети гайдамацького руху відбувалося поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні вимоги. Гайдамаки виступали проти соціальної кривди - зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливихповинностей. Проте вже вперше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості - панування одного народу над іншими. Проти повстанців були спрямовано каральні війська - як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон.
Нова хвиля гайдамацького руху припала на 1749-1750 рр. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли. У 1768 р. гайдамацький рух переріс в потужне повстання - Коліївщину.
