Кінець ХІ — середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Причини:
1. Великі простори держави, відсутність розгалуженого ефективного апарату управління.
2. Етнічна неоднорідність населення.
3.Зростання великого землеволодіння.
4. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
5. Змінилася ситуація в торгівлі. Так, наприкінці ХІ ст. половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіючи, Візантія в 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії, по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на Схід, безпосередньо з’єднали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. До того ж у 1204 р. Константинополь, який був ключовим пунктом торговельного шляху «із варягів у греки», став жертвою четвертого хрестового походу.
6. Постійні напади кочовиків та втручання сусідніх держав у внутрішні справи Русі.
Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно самостійними стали також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші князівства.
Водночас зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали важливі перетворення в етнічній сфері. Зокрема, на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель унаслідок змішування слов''ян-переселенців із місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром утворення російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов''янська колонізація місцевих угро-фінських племен. Генетичною базою формування українського народу залишалися землі Південної та Південно-Західної Русі на чолі з Києвом. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва "Україна", яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.
Проте роздробленість Київської Русі зовсім не означала. її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. З сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об''єднання найвпливовіших і найсильніших князів — т.зв. колективний сюзеренітет. Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів. Київ залишався безумовним загальнодержавним центром.
З ХШ ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Занепадає система колективного управління державою, поступово втрачає провідної статус Київ. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз''єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.