Фальсифікація історії — свідоме викривлення історичних подій, або історична міфотворчість.
Цілі й мотиви фальсифікацій можуть бути найрізноманітнішими: ідеологічними, політичними, створення суспільного або комерційного інтересу до тієї чи іншої проблеми, події або вченого і т.ін. Приклади історичних фальсифікацій відомі з часів Давнього Єгипту.
Методи фальсифікації[ред. • ред. код]
Методи фальсифікації історії різноманітні, але в цілому їх можна звести до наступних:
- пряме вигадування фактів і підробка документів; знищення документів та історичних досліджень; приховування наявних документів.
- однобічний добір і довільне тлумачення фактів, у результаті чого між фактами вибудовуються зв'язки, у реальності відсутні, і робляться висновки, які на підставі повної картини зробити ніяк не можна.
Перша група методів належить до фальсифікування джерел інформації. Джерела тих або інших «фактичних» суджень можуть не вказуватися взагалі, вказуватися з посиланням на вигадані видання або явно не повязані із первинними джерелами роботи (звичайно публіцистичні), у яких ці «факти» були вперше озвучені. У такому випадку вірніше говорити не стільки про фальсифікацію (підробку відомого), скільки про міфотворчість (дописування вигаданого). Найбільш тонким засобом фальсифікації є підробка первинних джерел («сенсаційні» археологічні відкриття, раніше «невідомі» й «ще не друковані» літописні джерела, мемуари, щоденники тощо. У цьому випадку для спростування неправильних даних необхідна спеціальна експертиза, яка або не проводиться, або проводиться із заздалегідь відомим результатом, тобто теж фальсифікується.
У другому випадку всі використані факти окремо можуть відповідати реальності, але висновки робляться із грубим і цілеспрямованим порушенням методологічних основ. Для обробки первинної інформації можуть застосовуватися нетрадиційні методи, що приводять до «сенсаційних» висновків, істинність або хибність першоджерел можуть підтверджуватися залежно від поставленої мети, може використовуватися неповне цитування, проводитися екстраполяція тих або інших тенденцій тощо.
Особливого цей процес розмаху досягає у країнах із тоталітарними режимами, де апарат пропаганди контролюється лише владою, а не громадськістю, а альтернативна інформація блокується. У результаті влада одержує можливість створювати зовсім довільні картини минулого й потім змінювати їх на свій розсуд. Це відбилося у відомому жарті: «СРСР - країна з непередбаченим минулим».
Іван IV Грозний[ред. • ред. код]
 |
Цей розділ не міститьпосилань на джерела. |
Один з перших у Росії документально підтверджених випадків фальсифікації історії за політичними мотивами відноситься до царювання Івана Грозного. За вказівкою царя був написаний «Лицевий літописний звід» — цілісний запис історії із прадавніх часів до того часу. В останньому томі (так званий «синодальний список»), де розповідалося вже про царювання самого Грозного, кимось були зроблені виправлення, у яких воєводи й бояри, що потрапили в немилість до царя, обвинувачувалися в різних непорядних діяннях. За деякими припущеннями, боярський заколот 1533 року, що був описаний тільки в синодальному списку, але не згадувався більш у жодному письмовім джерелі, також був цілком придуманий.
