Причини роздробленості Київської Русі. Кінець ХІ — середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Окремі землі прагнули до самостійного розвитку. Уже у ХІІ ст. на території Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їхня кількість на початку ХІІІ ст. становила 50, а в ХІV ст.— 250 князівств.
Роздроблення дістало в науці назву «феодального», оскільки його визначальними причинами були утвердження й подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їхнє прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.
Проте політичну роздробленість Київської держави спричинили декілька чинників.
По-перше, великі простори держави, відсутність розгалуженого ефективного апарату управління.
На початок ХІІ ст. Русь займала площу майже 800 тис. км2, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів достатньо міцним, складеним і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої мережі доріг, швидких видів транспорту чи засобів зв’язку для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Тому в запровадженні своєї політики великим князям доводилося покладатися на удільних володарів, яких, як правило, обтяжувала така зверхність. До того ж, вони самі були не проти посісти великокнязівський престол.
По-друге, етнічна неоднорідність населення.
Не сприяло міцності держави і те, що в Київській Русі поруч зі слов’янами, що становили більшість населення, проживало понад 20 інших народів: на півночі й північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Більшість цих народів силою потрапили під владу київських князів або були ворожі їм.
По-третє, зростання великого землеволодіння.
У міру розвитку господарства і феодальних відносин зміцнювалося і велике землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, воно посилило владу місцевих князів і бояр, які, у свою чергу, прагнули економічної самостійності та політичної відокремленості.
Велике землеволодіння утворювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їхньою купівлею. Наприкінці ХІ — у ХІІ ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад трьох тисяч. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен із нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева верхівка дедалі більше відчуває її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.
По-четверте, відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення кількості нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці ХІ ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, почали енергійно виступати за «вотчинний», або «вертикальний», принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, невизначеність і неврегульованість питання престолонаслідування досить суттєво розхитувало Київську державу, складало основний зміст міжусобних війн. У центрі міжусобного протистояння, як правило, перебував Київ, який на той час був не тільки символом, а й засобом влади.
По-п’яте, змінилася ситуація в торгівлі. Так, наприкінці ХІ ст. половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіючи, Візантія в 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії, по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на Схід, безпосередньо з’єднали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. До того ж у 1204 р. Константинополь, який був ключовим пунктом торговельного шляху «із варягів у греки», став жертвою четвертого хрестового походу. Унаслідок цього Київ залишився поза основними торговельними шляхами. Такий стан речей зумовив певний занепад Києва як центру торгівлі. З’являються нові центри торгівлі й нові торговельні шляхи. Дедалі серйозніше про себе починають заявляти Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Слід підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста в цей час ставали джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу місцевих князів.
По-шосте, постійні напади кочовиків та втручання сусідніх держав у внутрішні справи Русі.
Лише половці, за свідченням літописців, здійснили в 1055—1236 рр. 12 великих походів на руські землі, хоча, як уважають дослідники, насправді їх було набагато більше. До того ж половці понад 30 разів брали участь у міжкнязівських усобицях.
Крім того, неодноразово в міжусобній боротьбі брали участь правителі сусідніх держав: Польщі, Угорщини, Литви тощо, які були не проти прихопити і частину земель Русі.
Період політичної роздробленості в історії Київської держави є закономірним етапом, що відображає не особливості розвитку руського суспільства, а загальноєвропейські тенденції.
У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства (останні два в 1199 р. були об’єднані в єдине).
Особливістю міжусобної боротьби князів було те, що вона не зводилася до висування територіальних претензій, кордони князівств-земель були, як правило, непорушні. Зміна кордонів відбувалася лише в разі переходу уділу від одного князя до іншого.
