А ВЫ МОГЛИ БЫ?
Я сразу смазал карту будня,
плеснувши краску из стакана;
я показал на блюде студня
косые скулы океана.
На чешуе жестяной рыбы
прочел я зовы новых губ.
А вы
ноктюрн сыграть
могли бы
на флейте водосточных труб?
У цьому вірші вирізняється лексика двох видів: 1) слова, що змальовують світ буденності, позбавлений будь-якої мети (фарба, склянка, жерстяна риба, будень); 2) слова, які символізують існування іншого світу — прекрасного й духовного (ноктюрн, флейта, океан, поклики). Тому основним у творі є конфлікт двох світів — бездуховного і духовного, що його перенесено в психологічну сферу. Ліричний герой переживає недосконалість дійсності як свою особисту драму і як поштовх до дії. Він незадоволений міщанською буденністю, тому прагне все змінити силою своєї волі, творчості, фантазії.
Головний мотив вірша — прагнення до перетворення світу, пошуки духовного ідеалу в житті. Але героєві не досить того, що він сам бунтує проти застарілого й недосконалого, йому треба, щоб усе людство розпочало боротьбу з бездуховністю, міщанством, вульгарністю.
Питання, що його поет виносить у назву і фінал твору ("Ноктюрн зіграти ви зуміли б на флейті водостічних труб?" не потребує відповіді — воно риторичне, але вимагає дії. Це питання поділяє людей на ситих, байдужих і тих, хто здатний зробити буденне життя новим, яскравим, несподіваним.
Основні тропи — метафори та епітети (змазав карту будня, вилиці океану, поклики нових губ тощо). Часто вживаються займенники "я" та "ви", що пов'язані між собою за принципом контрасту і символізують антитезу "поет — юрба", традиційну для ранньої поезії В. Маяковського.
Віршування переважно тонічне, з усіма притаманними йому рисами.
НОЧЬ
Багровый и белый отброшен и скомкан,
в зеленый бросали горстями дукаты,
а черным ладоням сбежавшихся окон
раздали горящие желтые карты.
Бульварам и площади было не странно
увидеть на зданиях синие тоги.
И раньше бегущим, как желтые раны,
огни обручали браслетами ноги.
Толпа - пестрошерстая быстрая кошка -
плыла, изгибаясь, дверями влекома;
каждый хотел протащить хоть немножко
громаду из смеха отлитого кома.
Я, чувствуя платья зовущие лапы,
в глаза им улыбку протиснул, пугая
ударами в жесть, хохотали арапы,
над лбом расцветивши крыло попугая.
Це перший твір В. Маяковського, який відрізняється від його подальшої творчості, особливо щодо віршування, а в ідейній площині є виявом симпатій та антипатій поета, його світобачення. Автор змалював нічне місто як боротьбу темряви зі світлом. У цю боротьбу втягнуто людей і поета. Поет і натовп — давня антитеза в поетичному світі, але у В. Маяковського поет є антиподом і водночас голосом і серцем мешканців вулиць і майданів.
Ліричний герой вірша — дитя нічного міста, він стежить за змінами кольорів, які, до речі, дуже виразні (багряний, білий, синій, жовтий), за рухом людей, що ховаються за дверима від ночі, і дарує їм "усміх у вічі". Але у відповідь чує лише регіт балагана і залишається на самоті.
Вірш можна вважати однією розгорнутою метафорою нічного міста. Вікна, що засвічуються, поет порівнює з долонями, яким "роздали палаючі жовті карти". Це порівняння побудоване на асоціаціях, викликаних життям нічного міста. Як футурист, В. Маяковський ненавидів міщанство, ситість, марнування часу.
Розмір, яким написано вірш, — амфібрахій, класичний метр; надалі поет відмовився від класичних розмірів і перейшов до тонічного віршування.
