Не лише сучасність у романі підлягає вимірюванню вічними істинами, але й вічні істини, у свою чергу, письменник піддає перевірці сучасністю, виявляючи трагічні колізії у житті персонажів, що їх сповідують.
Саме під таким кутом розроблені у Тиорі образи майстра та Маргарити, що як носії справжніх духовних Цінностей протистоять бездуховній радянській дійсності.
О.Булгакова (Шиловська), третя дружина письменника, прототип образу Маргарити
В образі Маргарити розкривається всепереможна сила жіночої любові. Саме кохання героїні, заради якого вона перетворилася на відьму, рятує духовно скаліченого майстра. Це - справжнє почуття, яке неспроможні вбити ані розлуки, ані тиск з боку агресивного соціуму, ані страх за власну долю. Мотивом справжнього кохання розпочинається глава «Маргарита», в якому вперше з'являється героїня: «За мною, читачу! - енергійно закликає оповідач. - Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відріжуть брехунові його паскудного язика! За мною, читачу, і тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!»
Істинність цього кохання зазначена також в описі його виникнення, насиченому несподіваними й експресивними порівняннями - з «вбивцею у провулку», з ударами блискавки та фінського ножа. Такою ж експресивністю позначена й пристрасть Маргарити: вона вражає сумішшю відваги, зухвалості, відданості коханому, презирством до соціальних умовностей. На такий психологічний ґрунт органічно лягають метаморфози характеру героїні після її перетворення на відьму.
Проте головним свідченням істинності любові Маргарити до майстра є моральне начало. Воно виявляється у по-своєму героїчній відданості жінки коханому, її прагненні будь-що його врятувати, її готовності розділити з ним і життя, і смерть.
Психологічним прототипом Маргарити була дружина письменника 0 Булгакова. Водночас героїня успадкувала деякі риси образу Ґретхен з «Фауста» Ґете (що є символом жертовної жіночої любові, яка рятує душу коханого), а також Маргарити Валуа, що уславилася надзвичайною силою кохання та сміливістю.
Утім, слід зазначити, що моральність Маргарити виходити за межі її любовного почуття. Це засвідчують сцени, в яких) Маргарита-відьма виявляє духовну безкорисливість, людяність) і доброту щодо сторонніх для неї людей. Ця властивість, зокрема, розкривається у комбінації двох епізодів її фантастичної по-; дорожі на бал сатани. Перший містить у собі опис розгрому, що його вчинила сп'яніла від чарівної могутності й прагнення помсти Маргарита у квартирі ненависного критика Латунського. Наступний епізод змальовує героїню, яка, «намагаючись пом'якшити свій осиплий на вітрі, злочинний голос», лагідно втішає маленького хлопчика, переляканого здійнятим нею шумом у сусідній квартирі. Так потреба у жорстокій помсті врівноважується в її образі здатністю до щирого співчуття. Аналогічний смисл має сцена, в якій Маргарита у відповідь на готовність Воланда виконати її заповітне бажання, благає не про повернення майстра, а про прощення душі давно померлої грішниці Фріди, яку вона вперше і востаннє побачила на бал" в сатани. Вірність моральному закону, що її героїня зберігає і в тоталітарному суспільстві, де знищуються усі паростки людяності, і в епіцентрі «дияволіади», де їй довелося зіграти роль королеви грандіозного балу людських вад і гріхів усіх часів, надає її духовному портрету піднесених і зворушливих рис. Завдяки самобутньому поєднанню у характері героїні королев-ської шляхетності та демонічних рис, природної жіночності та моральної мужності, співчуття до тих, хто страждає, та безпощадності до тих, хто знищував її коханого, вона й стала одним з найпривабливіших жіночих образів у літературі XX ст.
Образові ж майстра віддана найдорожча Булгакову, лейтмотивна у його творчості ідея безсмертя справжнього мистецтва.
Варто звернути увагу на те, як називає автор цього героя. Слово «майстер» - це не просто синонім слова «митець», що помітно контрастує з тривіальними визначеннями московських літераторів як «поетів», «письменників», «критиків», а також з їхніми штучними псевдонімами. Воно вміщує у собі значення, пов'язані з творчою зрілістю, досконалим володінням письменницьким ремеслом, філігранною роботою зі словом. Це слово позначене відбитком непроминущих цінностей, адже містить у собі натяк на середньовічну культуру з її шанобливістю до постаті майстра.
Образ майстра значною мірою автобіографічний. Разом з тим, він пов'язаний з літературною та культурною традицією минулого. На думку інтерпретаторів і коментаторів творчості М. Булгакова, в цьому образі відбилися риси ґетевського Фауста, письменника М. Гоголя; деякі дослідники обстоюють гіпотезу, що його історичним прототипом був український філософ Г. Сковорода. Втім, головним є те, що булгаковський майстер змальований як узагальнений образ митця.
Ідея істинності мистецтва майстра розкривається через систему протиставлень цього героя офіційному літературному світу. І тема роману, за який узявся Майстер, і напрямок її розробки, діаметрально протилежний виховному курсу, що його провадила тоталітарна влада, і його дивовижна, незаймана ідеологічними догмами й приписами духовна свобода -все це суперечить офіційному еталону радянського письменника. Майстер відверто виражає почуття відрази до примітивної та бездарної літературної продукції, що її видають на-гора співці радянської влади. А після подання рукопису роману на суд арбітрів радянського красного письменства він стає відкритим об'єктом для нищівної критики колег по літературному цеху. Вирізняє майстра з-поміж юрми берліозів та рюхіних і його письменницький «непрофесіоналізм». Адже за фахом і родом занять він був істориком, внутрішня потреба написати роман виникла у нього так само спонтанно, як зародилася любов між ним та Маргаритою.
Утім, найпершим доказом істинності мистецтва майстра є те, що написаний ним роман достеменно відтворював єрша-лаїмські події. Незаперечна достовірність цього «п'ятого Євангелія», написаного майстром за багато століть після розправи над Христом і на тлі розквіту войовничого атеїзму у СРСР, підкреслюється розповіддю свідка цих подій Воланда та сновидінням Івана Бездомного, котре подається як органічне продовження цієї розповіді.
Тема істинності роману про єршалаїмську трагедію створює простір для численних паралелей між майстром і Єшуа. Так само, як Єшуа, майстер постає носієм вічної істини, так само він через служіння цій істині вступає в конфлікт з владою і проходить свій хресний шлях. Однак, на відміну від Єшуа, майстрові бракує духовних сил витримати важкі випробування. Морально зламавшись під натиском зовнішнього світу, він кидає рукопис у вогонь - тобто зрікається і свого мистецького дару, і своєї мистецької місії. Тимчасом відмова від мистецтва означає -для героя відмову від життя: він знаходить притулок у психіатричній лікарні та вірі у власне божевілля... Ось чому після смерті майстра його душа, що зазнала трагічного зриву, потрапляє не до «царства світла», а до царства «спокою»: «Він, - говорить вісник Божественної волі Левій, - не заслужив світла, він заслужив спокій». Довгожданий, омріяний героєм спокій був водночас і знаком нагороди за його прижиттєві муки, і знаком прощення його людської слабкості.
Фінал роману, в якому майстер і Маргарита знаходять спокій лише у смерті, стверджує думку про фатальну приреченість носіїв вічних цінностей (істинної любові, істинного мистецтва, істинної моральності) у тоталітарному суспільстві. Водночас він відкриває вихід у гармонійне безсмертя, в якому митець і його подруга, розлучені страшною дійсністю, здобувають щастя бути поруч одне одного, і майстер отримує можливість творити та насолоджуватися затишком.
Взагалі ж слід зазначити, що наприкінці роману першочергового значення набуває тенденція до гармонійного розв'язання трагічно заплутаних вузлів у долях деяких персонажів кожного З трьох світів. У межах фантастичного світу вона захоплює образ Коров'єва-Фагота: тієї ж ночі, коли майстер і Маргарита здобули «вічний спокій», цей герой, що перетворився на сумного «темно-фіолетового лицаря», звільнився від давнього свого гріха. У московському світі зазначена тенденція виявляється в долі Івана Бездомного, який, пройшовши крізь кризу уявлень, навіяних радянською ідеологією, та нові містичні прозріння, сягнув духовного просвітління.
Та чи не найважливіший вияв вказаної тенденції спостерігається в єршалаїмському світі, коли з Понтія Пилата знімається його тисячолітня кара. Ця фінальна подія має все-охоплюючий смисл. Адже якщо можна простити людину, що була однією з найсумніших постатей людської історії, то, значить, можна простити усі людські гріхи, весь земний світ -недосконалий, метушливий і навіть страшний. Важливим є також те, що звільняє Пилата від його мук не Воланд (який, за логікою роману, має судити й карати, але не може помилувати) і не Єшуа (який випромінює милосердя, але не може забрати у царство світла душу, яка на те не заслуговує), а саме майстер -як творець художнього образу прокуратора, як митець, що стверджував у своєму романі найвищу цінність морального закону, зрештою, як людина, що у власному житті пізнала гіркі плоди зречення істини та певною мірою переживає Пилатів гріх як свій власний... Отже, сюжет «Майстра і Маргарити» рухається від тем морального суду й відплати до ідеї прощення, ілюструючи у такий спосіб давню мудрість, згідно з якою милосердя є вищим за справедливість
