Образ Орфея завжди приваблював австрійського поета. З юних років Рільке захоплювався «Метаморфозами» Овідія, в яких переповідалися яскраві історії з життя легендарного співця.
Одна з них - історія кохання Орфея та Еврідіки - художньо переосмислена у поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес», що вважається перлиною двотомної збірки «Нові вірші».
Згідно з античним міфом, дружина Орфея, Еврідіка, раптово померла від укусу змії. Туга за коханою привела співця у царство мертвих. Він хотів за будь-яку ціну з'єднатися з Еврідікою: або вимолити у богів, щоб вони відпустили її на землю, або залишитися поруч з нею у царстві смерті. Із співом-благанням Орфей звернувся до володарів підземного світу. Його пісня, наповнена розпачем, скорботою та любов'ю, зворушила богів. Вони погодилися відпустити Еврідіку, але висунули єдину умову: Орфей не повинен бачити дружину, доки не повернеться додому. Вже неподалік від виходу з царства Аїда співець, не витримавши, все ж таки озирнувся. Через це він назавжди втратив кохану. Вражений її подвійною смертю, Орфей спробував ще раз пробитися у царство тіней, однак марно. Вбитий горем, він повернувся на землю.
Цікаво, що з давнього сюжету, який оспівує подвиг самовідданого кохання і водночас стверджує безсилля смертного перед обличчям смерті, Рільке вибирає для свого твору лише заключну частину -розповідь про те, як Орфей припустився фатальної помилки. Цей фрагмент, згідно з жанром «нірим речі», набуває вигляду статичної картини, на задньому плані якої змальований сумний ландшафт царства смерті, а на передньому -три зазначені у назві постаті.
Ця картина, за всієї «реалістичності» змалювання підземного царства та внутрішнього світу двох закоханих, за всієї майстерності у відтворенні античного колориту, перетворюється у Рільке на «мікромодель» універсальних законів буття. Давній сюжет зазнає докорінної модернізації, наповнюється глибоким філософським змістом.
Поразка Орфея у Рільке знаменує крах ідеї бунту особистості проти світобудови та марності її намагань вивищити людську природу. За Орфеєвим пориванням оживити Еврідіку по суті стоїть прагнення повернути колесо природного буття у зворотному напрямку, порушити порядок речей, згідно з яким від віку й до віку заведено, що життя людини рухається від народження до смерті, а померлі назавжди покидають царство живих. Прагнучи власною волею воскресити кохану, тобто вдруге «сотворити» її у земному світі, Орфей намагається подолати межі людських можливостей, зробити те, що під силу лише богам. Поразка рільківського Орфея демонструє приреченість цих ідей - ідей, дотичних до тих, що панували у духовному житті людей на початку XX ст., набуваючи форми епідемічного поширення ніцшеанських положень про «надлюдину», усіляких політичних утопій, щирих сподівань на те, що революція в усіх сферах життя приведе до повного оновлення світу.
Опосередковано - через образну тканину твору - P.M. Рільке виявляє і причини поразки насильницького втручання людини у закони світового буття.
З одного боку (як і зазначено в античному міфі), не витримує той, хто намагається радикально перетворити світ: Орфей озирається. І озирається він, як то зображено у рільківській поезії, саме тому, що є людиною - невпевненою у собі, охопленою страхом, нетерпінням і ваганнями. Його «я» роздвоюється між цілком природним прагненням вирватися з країни мерців і страхом втратити кохану:
Чуття у ньому буцімто двоїлись,
бо мчався зір, неначе пес, вперед,
вертався, і спинявся, і чекав
на повороті ближчому дороги,
а нюх і слух позаду залишались.
Нестримне бажання героя озирнутися має певне символічне значення. Воно виявляє сумнів героя у милості богів, людську звичку міряти чудо земною міркою, переконуючись на власні очі в тому, що воно справді відбувається.
З іншого боку, здійсненню задуму Орфея перешкоджають зміни, що відбулися у його коханій:
Вона в собі вся скупчилась, посмертям
наповнена по вінця.
Як плід вбирає солодощі й тьму,
вона ввібрала в себе смерть велику,
таку нову, що й не збагнути їй.
За час перебування у царстві тіней у ній «згасли» усі почуття, навіть спогади про те, що вона кохала й була коханою: Вона уже - не та білява жінка, оспівана колись в піснях поета, вона уже - не пахощі й не острів широкої постелі, бо уже вона не власність жодного мужчини, її розв'язано, мов довгі коси, і віддано, мов пробуялу зливу, й поділено, немов запас стокротний.
Вона - вже корінь. Душа жінки настільки відчужена і від коханого, і від земного життя, що у відповідь на слова Гермеса: «А він таки оглянувсь», вона безтямно запитує: «Хто?».
Динаміка «згасання» життя в героїні відтворюється низхідним рухом образів - від плоду до кореня. Ці образи так само, як образи насіння та зернин, є лейтмотивними у ліриці Рільке, взагалі багатій картинами рослинної природи. Образ кореня є втіленням ідеї зрощення життя та смерті: він водночас є і «решткою» старого життя (що залишається в землі після «смерті» зрубаного дерева), і «початком» нового життя (бо життя рослини починається з того моменту, коли насінина пускає коріння), і «каналом», яким багатократно проходять по колу «життя» та «смерть» рослини (тобто її щорічне «вмирання» восени й «воскресіння» навесні).
Певно ж, для Еврідіки, яка вже стала органічною часткою підземних «надр» природи, повернення на землю неможливе. Отже, і закони світового буття (представлені в образі мертвої Еврідіки) не скоряються особистості (Орфею), і особистість не може успішно здійснити спробу їх змінити - насамперед через обмеженість людської природи. Такий філософський зміст має картина поразки Орфея у потойбіччі.
Втім, це лише один із багатьох смислових пластів рільківського вірша. Адже історія Орфеєвої «другої втрати» тут може прочитуватися і як притча про неможливість склеїти колишню гармонію із черепків розбитого кохання чи про приреченість намагань «двічі увійти у води однієї ріки», тобто воскресити минуле. У ній можна побачити також зашифровану розповідь про відмінності між чоловічою та жіночою вдачею (тема нездоланної прірви між чоловіком та жінкою була досить популярною у мистецтві на межі ХІХ-ХХ ст.) або про одвічне протистояння «духу», втіленого в образі Орфея-митця, й «природи», уособленої в образі Еврідіки, що стала «коренем». Є тут і відлуння модерністського конфлікту кохання й мистецтва. Воно простежується, зокрема, у таких деталях сюжету: коли Еврідіка пішла з життя, Орфей зі своєї туги створив пісню, що обійняла весь світ; коли ж він веде за собою Еврідіку на землю, його ліра мовчить. Отже, митець мусить пройти через трагічні втрати, аби його ліра зазвучала новими піснями - це одна з провідних рільківських ідей.
Окремий пласт у поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес» утворює тема єдності життя й смерті, що нею просякнуті картини потойбічного ландшафту. Відзначаючи смислову невичерпність вірша, один з найталановитіших поетів кінця XX ст. Й. Бродський запитував: «А чи не був найвидатніший твір століття написаний дев'яносто років тому?» Справді, у цьому вірші у художньо досконалій формі були порушені духовно-філософські проблеми такої значущості, що для їх вичерпання не вистачило цілого століття.
Втім, досвід невдалої мандрівки Орфея до потойбіччя, трагічний для самого героя, несе й певний позитивний заряд. Цей досвід показує необхідність визнання меж людської природи та розуміння того, що людина не владна нав'язувати свою волю світобудові. Адже коли (у заключних рядках вірша) Орфей дивиться вслід загорнутій у саван тіні, він усвідомлює і власне безсилля, і непорушність законів світового буття. А через таке усвідомлення, бодай здобуте ціною великих страждань, відбувається те «примирення особистості й Всесвіту» (P.M. Рільке), що відкриває перспективу досягнення гармонії. Цей досвід, окрім того, показує, що для митця існує лише один спосіб повернути втрачене - шляхом його перетворення на спів, у якому народжується новий Всесвіт. Отже, Орфей, який стоїть перед виходом на землю - це людина, збагачена унікальним досвідом пізнання потойбіччя. І якщо, втративши Еврідіку вперше, він спромігся створити пісню дивовижної краси, то, переживши її «другу й довічну смерть», він, напевне, приголомшить світ новим співом.
Цей новий спів Орфея став темою вірша «Ось дерево звелось...», яким відкривається рільківський цикл «Сонети до Орфея».
У «Метаморфозах» Овідія розповідається про те, як через деякий час після повернення з підземного світу Орфей піднявся на узвишшя, на котрому не було жодного дерева. Однак тільки-но він торкнувся струн своєї ліри, над ним звелася тінь - то дерева й кущі прийшли послухати його пісень. Після того, де б не з'являвся Орфей, всюди за ним прямував почет зачарованих диких звірів і лісів.
Переосмислюючи у своєму сонеті цей античний сюжет, Рільке наголошує на енергії духовного перетворення світу, яку випромінює Орфеєве мистецтво. У першому ж рядку перекладу М. Бажана в образі дерева, яке символізує і природу, і світове буття (через асоціацію з міфологічним «світовим деревом»), змальовується стрімкий рух угору, по вертикалі: «Ось дерево звелось. О вироетанняі» Далі розгортається картина світу, що завмирає під звуки Орфеєвої пісні. Мовчання, яким наповнюється природа, - це не просто свідчення її приборканості мистецтвом (що стверджується у «Метаморфозах» Овідія). Це - знак іншого стану природного світу, його здатності наповнюватися мистецтвом і духовною силою. У такому стані народжуються потенції нового, майбутнього буття: «...та плине крізь мовчання / Новий початок, знак новий і рух».
Метаморфоза, що відбувається у природі, набуває конкретики у тій частині твору, де зображено, як дикі звірі, покинувши свої барлоги, забувши про «рев, скавчання, гам», мовчки дослухаються до співу Орфея. Перехід природи від первісної дикості до одухотвореності відтіняється у перекладі М. Бажана протиставленням образів хижі, що була прихистком звірів до того, як вони почули чудотворну пісню митця, та храму, котрий «звело» їхнє дослухання. Образ храму, яким завершується цей переклад, утворює виразну паралель до образу дерева, що з'являлося на його початку. У своїй взаємодії ці образи унаочнюють силу зростання (обидва - і дерево, і храм - «на очах» підносяться вгору), перетворення й одухотворення (сюжетний рух вірша перебігає від «дерева» до «храму») світового буття.
