Кафка народивсѐ 3 липнѐ 1883 року в юврейській сім'ї Празі (Богеміѐ, в той час —
частина Австро-Угорської Імперії). Його батько — Герман Кафка (1852—1931),
вийшов з чеськомовної юврейської громади, з 1882 р. був торговцем
галантерейними товарами. Мати письменника — Юліѐ Кафка (Леві) (1856—1934)
— віддавала перевагу німецькій мові. Сам Кафка писав німецькоя, хоча чеську
знав чудово. Розмовлѐв він і французькоя мовоя. Будучи ювреюм, Кафка
практично не володів їдишем та почав виѐвлѐти цікавість до традиційної
культури ювреїв тільки в двадцѐтирічному віці під впливом театральних труп, що
гастролявали в Празі; інтерес до вивченнѐ іврита виник тільки в кінці життѐ.
У Кафки було два молодших брати та три молодші сестри. Обидва брати, не
досѐгши і дворічного віку, померли до того, ѐк Кафці виповнилосѐ 6 років.
Сестер звали Еллі, Валлі та Оттла (всі трою загинули під час Другої світової війни в
нацистських концентраційних таборах у Польші). В період з 1889 по 1893 рр.
Кафка відвідував початкову школу, а потім гімназія, ѐку закінчив в 1901 році.
Закінчивши Празький Університет Карлов, отримав ступінь доктора права
(керівником роботи Кафки над дисертаціюя був професор Альфред Вебер), а
потім поступив на службу чиновником в страховому відомстві, де і пропрацявав
на скромних посадах до передчасного — через хворобу — виходу на пенсія в 1922 році. Робота длѐ письменника була занѐттѐм другорѐдним та обтѐжливим:
у щоденниках та листах він буквально признаютьсѐ в ненависті до свого
начальника, товаришів по службі та кліюнтів. На першому ж плані завжди була
література, «реабілітовуяча все його існуваннѐ». У 1917 післѐ легеневого
крововиливу розвивсѐ туберкульоз, від ѐкого письменник помер 3 червнѐ 1924
року в санаторії під Віднем
Творчість та ім’ѐ Франца Кафки досить популѐрні на Заході.У багатьох творах
зарубіжних письменників неважно виѐвити мотиви і образи,ѐкі наѐвні саме
творчістя Кафки,- його творчість не тільки вплинула на художників,ѐкі належали
літературному авангардові.
Кафка належить до тих письменників, зрозуміти і розтлумачити ѐких не так просто.
Франц Кафка народивсѐ в сім’ї ювреѐ,оптового торговцѐ галантерейними товарами в
Празі (1883р.)Благоустрій родини поступово зростав,але розуміннѐ і відношеннѐ
всередині сім’ї залишалисѐ при цьому у світі темного міщанства,де всі інтереси
зосередились на "справі”,де мати безсловесна,а батько безпосередньо
хизуютьсѐ тими приниженнѐми і бідами,ѐкі він перетерпів длѐ того,вбитисѐ в
ляди.І в цьому темному і затхлому світі народивсѐ і ріс письменник не тільки
тендітний і слабкий фізично,але і чутливий до всѐкого проѐву
несправедливості,неповаги,грубості і корисливості.
Твори Кафки досить образні метафоричні.Його великий твір "Перетвореннѐ”,романи
"Процес”,”Замок”- це все переломлена в очах поета реальність, ѐка оточувала
його, тогочасне суспільство.
Твори ѐкі побачили світ при житті поета :
"Споглѐданнѐ”(1913),”Кочегар”(1913),”Перетвореннѐ”(1915),”Вирок”(1916),
”Сільський лікар”(1919),”Голодарь”(1924).
Основні твори були видані післѐ смерті письменника. Серед них
"Процес”(1925),”Замок”(1926),”Америка”(1927).
Твори Кафки за останній час перетворилисѐ в нас в інтелектуальний
бестселер: двотомник, трьох-,чотирьохтомник, і усі за останні кілька років. Є різні
причини такого бума, що напрошуютьсѐ – наочність підтверджень давньої
сентенції: "Ми породжені, щоб Кафку зробили минулим”, - усе – таки наврѐд чи
поѐсняю всі і до кінцѐ. Як не намагалисѐ представити Кафку творцем абсурду, що
запанував у світі (звідти, до речі, і перманентний страх, що вселѐютьсѐ цілком
аполітичним письменником радѐнського офіціозу, на кожнім кроці видавшому
небажані аналагії), таким прочитаннѐм уловляютьсѐ лише одна з граней його
творчої індивідуальності: істотна, але не визначальна. По щоденниках це видно відразу.
Щоденники взагалі багато чого коректуять у сформованих представленнѐх, ѐкі
своюя стійкістя перетворили Кафку ѐкщо не в символ, то в значиме ім’ѐ з зовсім
визначеним набором конотацій. Почуваячи, що запису, що робилисѐ Кафкоя
длѐ одного себе, часом дуже не відповідаять судженнѐм про нього, що стали
безперечними длѐ масової свідомості, виконувач духівниці і перший біограф
письменника Макс Брід не поспішав з їхньоя публікаціюя. Перша збірка з’ѐвласѐ
лише через десѐть років післѐ того, ѐк були надруковані обою знаменитих
романів, а вслід їм і "Америка”.
Кафка в житті видававсѐ в собі невпевненими, змученими підозрами щодо своюї
літературної та й лядської заможності. Які почуттѐ випробував би Кафка, будь
йому призначено дожити до днів запізненої слави? Швидше за все жах –
щоденники, у ѐких він відвертий ѐк ніде більше, роблѐть таке припущеннѐ
майже безсумнівним. Тому що про Кафку думаять ѐк про ѐвище, і навіть не
стільки літературне, скільки соціальне, так що повсѐкденним стаю слівце
"кафкіанський”- позначеннѐ, що травмую безглуздості, відразу пізнаваної,
оскільки будь – ѐкому відомої по власному сумному досвіду, - і книги цього
празького ізгоѐ починаять сприймати ѐк свого роду белетризируваннѐ
посібника длѐ того, хто вивчаю механіку тотальну чи бярократизації всевладдѐ
трагічного алогізму, буденності.
Але він не хотів бути ѐвищем .Менш усього він усвідомлявав себе в ѐкості
репрезентативної фігури, так ніколи і не почував дійсної причетності до того, чим
жили, до чого прагнули інші. Розбіжність з ними, болісні незримі бар’юри - от
предмет самих невідступних міркувань, ѐкими заповняятьсѐ щоденники всі
тринадцѐть років, що Кафка їх вів, перевернувши остання сторінку в червні
1923-го, менш чим за місѐць до смерті.
Ці міркуваннѐ майже незмінно носѐть форму гірких докорів самому собі.”Я
відділений від усіх речей порожнім простором, через границі ѐкого ѐ навіть
і не прагну пробитисѐ” що-небудь у такому дусі повторяютьсѐ усе знову і знову.
Зрозуміло, до чого важко переживав Кафка свій щиросердечний параліч, ѐк він
найчастіше називаю ця байдужість, що не залишаю "навіть щілинки длѐ сумніву
віри, длѐ лябові чи відрази, длѐ відваги чи страху перед чимось визначеним”.
Останню уточненнѐ найвищоя міроя важливо: байдужість не була нечутливістя.
Вона була тільки наслідком особливого психологічного стану, що не дозволѐло
Кафці відчувати ѐк щось серйозне і важливе длѐ нього все те, що мало
визначеність і значустістя в очах навколишніх. Чи йде мова про кар’юру, чи
матримоніальні перспективи("ѐкщо ѐ доживу до сорока років, то, напевно,
женясѐ на старій діві з виступаячими вперед, не прикритими верхньоя губоя
та зубами "), навіть про світовій війні, що почалосѐ – він усьому думаю по своюму,
прекрасно розуміячи, що ціюї особистістя думки і почуттѐ лише збільшуютьсѐ йог
нескінченна самотність і що отут нічого не поправити. "Який дивовижний світ
тіснитьсѐ в моїй голові? Але ѐк мені звільнитисѐ від нього і звільнити його, не розірвавши?”.
Творчість Кафки багато разів намагалисѐ витлумачити саме ѐк таке звільненнѐ,
благо в тім же записі 1913 року далі сказано, що позбутисѐ від химер, що
опанували свідомістя, зовсім необхідно, ”длѐ того ѐ і живу на світі”. Але ѐкщо і
справді проза була длѐ Кафки спробуя подібно "витисненнѐ”, результатом
виѐвилась невдача, тому що – читачам щоденників це видно занадто чітко –
ніѐкої сублімації не відбулисѐ: комплекси, роздираннѐ, страхи тільки
підсилявалисѐ в Кафки з кожним прожитим роком і тональність записів
робиласѐ лише більш драматичної. Хоча капітулѐції не було. Просто з кожним
роком Кафка все безперечніше переконувавсѐ в тім, що по усьому своюму
лядському складі він, на тлі навколишніх, інший, що він існую ѐк би в інших
мірах, в іншій системі понѐть. І що от це, власне, ю магістральний сяжет його
життѐ – стало бути, його прози теж.
Він адже справді іншої в усьому , аж до дріб’ѐзків ,точно, ѐкщо дивитисѐ , його
ніщо не зближаю і не ріднить хоча б з тими ,хто зіграв дійсно велику роль у його
долі ,ѐк той же Брід , чи Феліца Бауер, з ѐким було двою заручин, обидві
розірвані, чи чеська журналістика, Милена Єсенська. Тѐжка ситуаціѐ, що
постійно викликаю в Кафки приступи відрази до себе чи нескориме почуттѐ
повної безнадійності. Він несміливо намагаютьсѐ боротись із собоя, пробую узѐти
себе в руки, але те і справа такі настрої опановуять настільки сильно, що від них
уже немаю захисту. І тоді з’ѐвлѐятьсѐ записи що говорѐть самі за себе, ѐк от цѐ,
стосовна до жовтнѐ 1921-го:”Усі – фантазіѐ: родина, служба, друзі, вулицѐ; усі –
фантазіѐ, більш – менш близька, і дружина – фантазіѐ; найближча ж правда
тільки в тім, що ти б’юшсѐ головоя об стіну камери, у ѐкій нема ні вікон, ні
дверей”.
Про Кафку пишуть ѐк про аналітика відчуженнѐ, що позначалосѐ на всім характері
лядських відносин у сторіччі, що іде, ѐк про письменника, наділеному
особливим дарунком зображеннѐ всілѐких соціальних деформацій, ѐк про
"писемістичного конформіста”, ѐкому чогось протиставити страшним фантомам,
що зробилисѐ реальніше, ніж зрима вірогідність, ѐк про прозаїку.
Слово мовив сам Кафка, причому багато разів: це слово – самотність, і таке
абсолятне, "що можна назвати тільки росіѐнином”. У його щоденниках воно
часто заміняютьсѐ в синонімах, і К говорить про знову пережитий їм
нестерпному стані, коли важким стаю будь-ѐке спілкуваннѐ, про пре наступному
його свідомості своюї причесності на нещастѐ, про те, що усяди і завжди він
почував себе чужим.
Помер великий австрійський письменник в 1924 році. Похований в Празі.
Франц Кафка створив незвичний художній світ — абсурдний, жахливий,
незрозумілий, одне слово «кафкіанський». Він вражаю дивним поюднаннѐм
буденного і фантастичного, трагічного й іронічного, абсурдного і закономірного.
Все, що відбуваютьсѐ в ньому, не маю логічного поѐсненнѐ, але даю можливість відчути порушеннѐ духовних зв'ѐзків: руйнація моралі, поширеннѐ суспільного
хаосу в світі. Альбер Камя зазначав, що «бажаячи виразити абсурд, Кафка
застосовую логіку».
Ф. Кафка у своїй новелі «Перевтіленнѐ» показав, що реальний світ, ѐкий здаютьсѐ
лядѐм цілком нормальним, насправді жорстокий і жахливий. У ньому нікому
немаю ніѐкого діла до «маленької лядини». Вона замкнена в колі своїх проблем,
і лише смерть може звільнити її з духовної в'ѐзниці. В абсурдному світі немаю
нічого певного, постійного, руйнуятьсѐ родинні стосунки, а ляди — «поспіль
негідники, між ними немаю жодної вірної, відданої лядини». У реальному світі,
на думку письменника, зміщені всі моральні, соціальні і навіть часові оріюнтири.
Длѐ новели характерне злиттѐ сну і дійсності. Мареннѐ Грегора Замзи
об'юднуять уѐвне і реальне, свідоме й підсвідоме в одне ціле. І ѐк сон не можна
поѐснити, так не можна поѐснити й ті абсурдні закони, ѐкі змальовую Ф. Кафка.
На думку письменника, світ не маю ніѐких поѐснень, він втратив мету й логіку
духовної еволяції. Такий світ приречений на загибель, бо в ньому гине лядина.
