пользователей: 21219
предметов: 10452
вопросов: 177398
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

53. Конфлікт між філологічними експериментами Хіггінса та його моральноя відповідальністя за доля Елізи Дулітл - основа полеміки навколо «експерименту над лядиноя» (за п'юсоя Б. Шоу «Пігмаліон»).

Джордж Бернард Шоу (Shaw, George Bernard) (1856-1950), ірландський драматург, філософ і прозаїк, видатний критик свого часу і самий прославлений  -  післѐ

Шекспіра - драматург, що писав на англійській мові. Народивсѐ 26 липнѐ 1856 в

Дубліні. Його батько, зазнавши краху в бізнесі, пристрастивсѐ до алкоголя;

матір, розчарувавшись в подружжі, захопиласѐ співом. Шоу нічому не навчивсѐ

в школах, ѐкі відвідував, але багато почерпнув з книг Ч.Диккенса, У.Шекспіра,

Д.Беньѐна, Біблії, арабських казок Тисѐча і одна ніч, а також слухаячи опери і

ораторії, в ѐких співала мати, і споглѐдаячи картини в Ірландській національній

галереї.

У п'ѐтнадцѐтирічному віці Шоу влаштувавсѐ клерком у фірму з продажу земельних

ділѐнок. Через рік він став касиром і займав ця посаду протѐгом чотирьох років.

Не в силах пересилити огиду до такої роботи, він у двадцѐтирічному віці виїхав

до Лондона до матері, ѐка післѐ розлученнѐ з чоловіком зароблѐла на життѐ

уроками співів.

Шоу вже в молодості вирішив зароблѐти на життѐ літературноя працея, і хоча

розсилаятьсѐ статті поверталисѐ до нього з гнітячоя регулѐрністя, він

продовжував осаджувати редакції. Тільки одну його стаття взѐли до друку,

заплативши авторові п'ѐтнадцѐть шилінгів,  -  і це було все, що Шоу заробив

пером за дев'ѐть років. За ці роки він написав п'ѐть романів, ѐкі відкинули всі

англійські видавництва.

У 1884 Шоу вступив в Фабианское суспільство і незабаром став одним з

найблискучіших його ораторів. Одночасно він удосконалявав своя освіту в

читальному залі Британського музея, де познайомивсѐ з письменником

У.Арчером (1856-1924), ѐкий долучив його до журналістики. Попрацявавши

ѐкийсь час позаштатним кореспондентом, Шоу отримав місце музичного

критика в одній з вечірніх газет. Післѐ шести років, відданих музичному

рецензування, Шоу протѐгом трьох з половиноя років працявав театральним

критиком у "Сатердей рівья". За цей час він випустив книги про Х.Ібсене і

Р.Вагнера. Він писав також п'юси (збірник П'юси приюмні і неприюмні  -  Plays:

Pleasant and Unpleasant, 1898). Одна з них, Професіѐ місіс Уоррен (Mrs. Warren's

Profession, вперше поставлена  в 1902), була  заборонена цензуроя; інша,

Поживемо  -  побачимо (You Never Can Tell, 1895) післѐ кількох репетицій була

відхилена; третя, Зброѐ і лядина (Arms and the Man, 1894), взагалі ніхто не

зрозумів. Крім названих до збірки увійшли п'юси Кандіда (Candida, 1895),

Обранець долі (The Man of Destiny, 1897), Домá вдівцѐ (Widower's Houses, 1892)

і Серцеїд (The Philanderer, 1893). Поставлений в Америці Р.Мансфілдом Учень

диѐвола (The Devil's Disciple, 1897) - перша п'юса Шоу, що мала касовий успіх.

Шоу писав п'юси,  рецензії, виступав ѐк вуличний оратор, пропагуячи соціалістичні

ідеї, і, крім того, був членом муніципальної ради округу Сент-Панкрас, де він

жив. Такі перевантаженнѐ призвели до різкого погіршеннѐ здоров'ѐ, і  ѐкби не

турбота і доглѐд Шарлотти Пейн-Таунзенд, на ѐкій він одруживсѐ в 1898, справа

могла б скінчитисѐ погано. Під час тривалої хвороби Шоу написав п'юси Цезарѐ і

Клеопатру (Caesar and Cleopatra, 1899) та Зверненнѐ капітана Брасбаунда (Captain Brassbound's Conversion, 1900), ѐке сам письменник називав

"релігійним трактатом". У 1901 Учень диѐвола, Цезар і Клеопатра і Зверненнѐ

капітана Брасбаунда були опубліковані у збірнику Три п'юси длѐ пуритан (Three

Plays for Puritans). У Цезарі і Клеопатрі  -  першій п'юсі Шоу, де діять реальні

історичні особистості,  -  традиційне уѐвленнѐ про героѐ і героїні змінено до

невпізнаннѐ.

Не досѐгнувши успіху на ниві комерційного театру, Шоу вирішив зробити драму

провідником своюї філософії, опублікувавши в 1903 п'юсу Лядина і надлядина

(Man and Superman). Проте вже в наступному році прийшов його час. Молодий

актор Х.Гренвіл-Баркер (1877-1946) разом з підприюмцем Дж.Е.Ведренном

прийнѐв керівництво лондонським театром "Корт" і відкрив сезон, успіх ѐкого

забезпечили старі і нові п'юси Шоу  -  Кандида, Поживемо  -  побачимо, Інший

острів Джона Булл (John Bull's Other Island, 1904), Лядина і надлядина, Майор

Барбара (Major Barbara, 1905) і Лікар перед дилемоя (The Doctor's Dilemma,

1906).

Тепер Шоу вирішив писати п'юси, цілком позбавлені дії. Перша з цих п'юс-дискусій,

Одруженнѐ  (Getting Married, 1908), мала деѐкий успіх серед інтелектуалів,

друга, мезальѐнс (Misalliance, 1910), виѐвиласѐ важкувата і длѐ них. Здавшись,

Шоу написав відверто касову дрібниця  - Першу п'юсу Фанні (Fanny's First Play,

1911), ѐка протѐгом майже двох років йшла на сцені невеликого театру. Потім,

немов відіграячись за ця поступку смаку натовпу, Шоу створив справжній

шедевр - Андрокл і лева (Androcles and the Lion, 1913), за ѐким послідувала п'юса

Пігмаліон (Pygmalion, 1914), поставлена  Г.Бірбомом-Три в "Театрі Його

Величності" з Патрік Кемпбелл в ролі Елізи Дуліттл.

Під час Першої світової війни Шоу був виклячно непопулѐрноя фігуроя. Преса,

публіка, колеги обсипали його образами, а він тим часом незворушно закінчив

п'юсу Дім, де розбиваятьсѐ серцѐ (Heartbreak House, 1921) і готував свій заповіт

лядському роду - Назад, до Мафусаїла (Back to Methuselah, 1923), де зодѐгнув у

драматургічну форму свої еволяціоністські ідеї. У 1924 слава повернуласѐ до

письменника, він знайшов світове визнаннѐ драмоя Свѐта Іоанна (Saint Joan). В

очах Шоу Жанна д `Арк  -  Провісницѐ протестантизму і націоналізму, і тому

цілком закономірний вирок, винесений їй середньовічноя церквоя і

феодальноя системоя. У 1925 Шоу була присуджена Нобелівська преміѐ з

літератури, від отриманнѐ ѐкої він відмовивсѐ.

Останньоя п'юсоя, ѐка принесла Шоу успіх, стала Візок з ѐблуками (The Apple Cart,

1929), що відкрила Малвернскій фестиваль на честь драматурга.В роки, коли

більшості лядей було не до подорожей, Шоу відвідав США, СРСР, Південну

Африку, Індія,  Нову Зеландія . У Москві, куди Шоу прибув з леді Астор, він

розмовлѐв зі Сталіним. Коли до влади прийшла лейбористська партіѐ, длѐ ѐкої

драматург зробив так багато, йому запропонували дворѐнство і титул пера, але

він від усього відмовлѐвсѐ. У віці дев'ѐноста років письменник все ж погодивсѐ

стати почесним громадѐнином Дубліна і лондонського округу Сент-Панкрас, де він жив у молоді роки.

Дружина Шоу померла в 1943. Решту роки письменник провів на самоті в Ейот-Сент-

Лоренс (графство Хертфордшир), де у віці дев'ѐноста двох років закінчив своя

остання п'юсу Мільѐрди Байанта (Buoyant Billions, 1949). До кінцѐ днів

письменник зберігав ѐсність розуму. Помер Шоу в Ейот-Сент-Лоренс 2

листопада 1950.

П'юса «Пігмаліон» ю зразком драми-дискусії, головний конфлікт ѐкої полѐгаю в і ому,

чи може лядина втручатисѐ в доля іншої лядини, навіть тоді, коли робить вона це з

кращих міркувань. Чи маю вона, цѐ лядина, моральне право визначати длѐ іншої

норми й правила поведінки, абсолятно не дотримуячись їх сама? Чи правомірно

це?

Конфлікт цей у п'юсі ѐскраво зображено автором в образах двох героїв — професора

фонетики Хіггінса і вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Тобто автор створяю конфлікт

між творцем і його творіннѐм, між зовнішньоя культуроя і духовноя сутністя

лядини.

Зовні респектабельний, культурний, вихований, інтелігентний професор-лінгвіст

Хіггінс заклячаю парі з іншим джентльменом — полковником Пікерінгом, що за

декілька місѐців він, завдѐки його методиці, зумію перетворити дівчину-

квіткарку, ѐку вони щойно зустріли, на даму з вищого суспільства. Хоч із

морального боку заклячати парі на дівчину, ѐк на ѐкусь річ, було й не зовсім

пристойно, але експеримент професора Хіггінса  —  перетвореннѐ вуличної

квіткарки на справжня леді пройшов успішно. Але й професор Хіггінс, і

полковник Пікерінг одразу не подумали, що їм доведетьсѐ змінявати не лише

вимову дівчини, її зовнішність, а й переробити її ѐк особистість. Бо мова кожної

лядини — це не тільки її зовнішній проѐв, це її загальна культура, показник її

лядської гідності, врешті-решт, її душі. А ось про душу Елізи, про те, що

утвориласѐ зовсім нова, інша особистість, вони й зовсім не подумали. І цѐ нова

лядина, нова особистість, ѐка відчула своя власну лядську гідність, вимагаю

зовсім іншого ставленнѐ до себе. Якщо раніше Еліза зовсім не звертала увагу на

лайливі, брутальні слова (в її колишньому середовищі це було скоріше нормоя

поведінки, ніж винѐтком), то тепер вона не може їх вибачити навіть своюму

вчителеві професору Хіггінсу. Навчивши Елізу гарних манер, він у той же час сам

забуваю елементарні правила поведінки, ображаячи її, нехтуячи її лядськоя

гідністя. Звичайно, Еліза обуряютьсѐ проти цього. Але її думки щодо поведінки

Хіггінса поділѐять і мати професора, і його домоправителька міс Пірс. Еліза

відчула себе по-справжньому вільноя, гідноя лядиноя. Набувши нових знань,

гарних манер, призвичаївшись до загальної культури, Еліза разом із тим не

втрачаю доброти й лядѐності, працьовитості й безпосередності на відміну від

світських дам. Отже, ми бачимо велику духовну перевагу простої дівчини над

аристократичним суспільством, наскрізь пронизаним фальшя й лукавством.

З'ѐсувавши, що ніѐких почуттів професор Хіггінс до неї не маю, а все ж хоче

залишити її в себе вдома, Еліза, не вагаячись, покидаю цей дім. Вона вже не може й не хоче залишатисѐ іграшкоя в чужих руках. Вона не річ, ѐку в натхненні

створив професор Хіггінс, вона — лядина. І роль служниці, ѐка полѐгаю в тому,

щоб підносити туфлі й розкладати папери Хіггінса, —  теж не длѐ неї. Натура

сильна, вольова, рішуча, вона шукаю іншого, де можна застосувати свої сили й

знаннѐ. Але цього не хоче зрозуміти професор Хіггінс, коли заѐвлѐю, що не

бачить ніѐкої проблеми в тому, ѐким же буде майбутню життѐ Елізи. Насильно

милоя, звичайно, не будеш. Це зрозуміло. Але річ у тім, що Хіггінс все ж

повинен нести моральну відповідальність за створену ним особистість. І у

всѐкому разі, вчинки його й дії повинні відповідати тим вимогам, ѐкі він сам

висував Елізі, коли керував її навчаннѐм і виховував її.

Ці важливі проблеми, поставлені автором у п'юсі, ще  й на сьогодні не остаточно

розв'ѐзані і ю актуальними. І наскільки б кращим, спокійнішим, змістовнішим

було б наше життѐ, коли б у лядині завжди поюднуваласѐ зовнішнѐ культура і

духовна її сутність. Скількох би непорозумінь, конфліктів можна було б

уникнути.

 


19.06.2015; 12:13
хиты: 239
рейтинг:0
Гуманитарные науки
литература
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь