Патрік Зяскінд народивсѐ 26 березнѐ 1949 року в Амбасі білѐ Штарнберзького озера
в Німеччині. Був другим сином відомого публіциста Вільгельма Еммануелѐ Зяскінда.
Дитинство майбутнього письменника минало у баварському містечку Холцхаузен, де
спочатку він відвідував сільську шкалу, а потім гімназія. По закінченні школи й
альтернативної служби в армії Зяскінд почав вивчати історія в Мянхені й зароблѐв
гроші будь-ѐкоя роботоя, що траплѐлась йому (працявав у патентному відділі фірми
«Сіменс», тапером у танцзалі, тренером з настільного тенісу).
Протѐгом 1974 року Зяскінд відвідував лекції «Aix-En-Provопсе» й удосконалявав
свої знаннѐ з французької мови, літератури й культури. Післѐ цього він зароблѐв собі
на життѐ написаннѐм сценаріїв. Разом з режисером Гельмутом Дітлем було написано
сценарії до двох успішних телевізійних фільмів «Кір Роѐль і Монако Франц» і «Россіні,
або Питаннѐ хто з ким спав».
Перший успіх на театральній сцені прийшов з написаннѐм «Контрабаса» (1980).
Через п'ѐть років (1985) з романом «Парфумері» (що вийшов у видавництві «Діоген»)
до Зяскінда приходить світова слава. Післѐ виходу роману «Парфумер. Історіѐ одного
вбивці», що був перекладений 33.мовами й більше восьми років тримавсѐ в списку
бестселерів, ім'ѐ Патріка Зяскінда стало культовим.
Написання передувала кропітка підготовча робота: автор об'їхав місцѐ дії
майбутнього роману, досить довгий час вникав у секрети парфумерії на фірмі
«Фрагонард», і, нарешті, вивчав велику кількість літературних і культурологічних
джерел, ѐкі він щедро використав у романі.
Услід за феноменальним успіхом роману «Парфумер» з'ѐвлѐятьсѐ нові, не менш
значні книги «Голубка. Три історії і одне спостереженнѐ» (1987) і «Історіѐ пана Зоммера» (1991). Поступово Патрік Зяскінд стаю відомим драматургом, прозаїком та
автором сценаріїв. Його антигерої маять одну спільну рису, а саме: складнощі в
життювому пошуку й у спілкуванні з іншими лядьми. Вони «особливі», себто від
небезпечного світу воліять ховатисѐ в маленьких кімнатах.
Зяскінд мав не тільки природний нахил до літературної творчості, але й генетичну
схильність: його батько був знайомий з родиноя Томаса Манна, писав літературні
тексти й працявав у різних газетах, останньоя була «Sueddeutsche Zeitung». Крім того,
батько Патріка Зяскінда вів добропорѐдний спосіб життѐ і був відомий своюя
гостинністя та своїми «чайними вечорами», на ѐких малий Патрік, розважаячи
гостей, мав демонструвати свою вміннѐ грати на піаніно.
Взагалі, музична освіта відіграла, очевидно, неабиѐку роль у розвитку хлопчика, але
залишила й травмуячі спогади. Не лише твір-монолог «Контрабас», а й
автобіографічна «Історіѐ пана Зоммера» ю прикладом подібного щемкого досвіду в
його житті. Якщо П. Зяскінд у своїх творах знову й знову повертаютьсѐ до теми
мистецтва, становленнѐ геніѐ і його катастрофи, то виникаю припущеннѐ, що так само
ѐк його ранній досвід невдач у мистецтві, так і протест проти батька знайшли свою
відбиттѐ в його книгах. Коли Зяскінд в «Історії пана Зоммера» через свого головного
героѐ вимовлѐю знамените «Та облиште ж ви мене, нарешті, у спокої!», стаю ѐсно, що
це говоритьсѐ так само палко й самим автором. Зяскінд охарактеризував свою
письменство ѐк відмову від «нещадного примусу до глибини», чого вимагала
літературна критика. Щодо свого найуспішнішого роману «Парфумер» Зяскінд також
продемонстрував свою ставленнѐ. «Написати такий роман жахливо. Я не думая, що
зробля це ще раз»,— зізнавсѐ він у 1985 році. Його скромність і потайність маять свої
принципи.
Співробітники видавництва, що випустило книгу «Голубка. Три історії і одне
спостереженнѐ» , дійшли висновку, що автор — тонкий психолог, котрий наділений
тонким гумором. Патрік Зяскінд у своїх творах маляю ситуації, ѐкі не могли б статисѐ з
пересічними лядьми: старий боїтьсѐ голуба, тому не може піти додому, й все його
налагоджене життѐ руйнуютьсѐ; лядина, ѐка вважаю себе вченим, пише передсмертну
записку, у ѐкій говорить про кінець світу, що настаю з остаточним закриттѐм стулок
мушлі над світом... Цей твір спрѐмований на розкриттѐ складностей лядської душі. А
можливо, просто історії хворих лядей. Більшість героїв Зяскінда — ляди з
відхиленнѐми від загальноприйнѐтої норми, чи це розумова неповноцінність чи
фізична вада.
В особистому житті Патрік Зяскінд дуже своюрідна лядина. Він дуже сором'ѐзливий,
ніколи не даю інтерв'я, зовсім закрита лядина. Отже, «Контрабас» написаний ним «із
себе самого». Цим не вичерпуютьсѐ «оригінальність» письменника: він дотримуютьсѐ
відлядненого способу життѐ, живе то в Німеччині (Мянхен, Штутгардт), то у Франції,
переважно в Мансардані, а нині постійно проживаю в Кельні.
Через свій потаюмний стиль життѐ, постійні відхиленнѐ пропозицій інтерв'я й
офіційних заѐв щодо його творчості в літературному процесі преса називаю його
«Фантомом німецької розважальної літератури». ОСНОВНІ ТВОРИ:
«Контрабас» (1980), «Парфумер. Історіѐ одного вбивці» (1985), «Голубка. Три історії і
одне спостереженнѐ» (1987), «Історіѐ пана Зоммера» (1991).
Інтертекстуальність - це клячова категоріѐ постмодернізму, що позначала
різноманітні міжтекстові стосунки ѐк всередині твору, так і за його межами. Ци-
татність такого письма передбачала багатоголосе відлуннѐ попередніх текстів, що
проглѐдалисѐ крізь текст твору і перебували із ним у діалозі. Цитати можуть бути
прѐмими і переносними, наѐвними і ненаѐвними. Своюрідноя "цитатоя" міг
виѐвитисѐ не тільки вислів, образ чи мотив, а й стиль, напрѐм, дискурс, певна
культура.
У 1984 р. німецька література збагатиласѐ новим твором, ѐкий відразу ж став
бестселером і залишивсѐ ним вже 20 років. Це роман "Запахи". Розгадати його
непросто, тим паче, що його творець - історик і журналіст Патрік Зяскінд, - мешкаячи
у Франції більше, ніж у рідному місті Мянхені, віддав перевагу товариству тенісистів і
не лябив спілкуватисѐ з літературознавцѐми. Автор багатьох телевізійних сценаріїв,
він ніколи не з'ѐвлѐвсѐ на телеекранах і принципово уникав інтерв'я. Отже,
письменник надав нам абсолятну свободу в тлумаченні свого твору.
Назву роману перекладали по-різному: "Аромати" ("Пахощі"), "Запахи", "Парфумер",
"Парфуми". Але різні варіанти зберігали юдину тему - тему запаху.
Запах став досить звичним природним ѐвищем, так само, ѐк колір або звук.
Починаячи з давніх часів, запахи мали неабиѐке значеннѐ в житті лядини. Давні
ляди вірили, що приюмні запахи (Благовоніѐ) рѐтували від злих духів, приносили
здоров'ѐ і вроду. Через Схід культ благовоній прийшов до давніх греків, ѐкі за
допомогоя ароматичних масел лікували навіть хвороби серцѐ.
Містичне ставленнѐ до ароматів зберігалосѐ до доби ренесансу. У XVI ст., з розвитком
італійських торговельних республік, запозичена в арабів технологіѐ виготовленнѐ
парфумів почала приносити величезні прибутки. У XVII-XVIII ст. першість у сфері
парфумерної торгівлі захопила Франція, ѐка і тримала таку позиція до сьогоденнѐ.
Пахощам завжди протистоѐв сморід. Рів на околиці Єрусалима, ѐкий був звалищем
бруду та називавсѐ геюноя, привертав увагу пророків, Христа і апостолів. Вони
зробили його символом Пекла. Сморід, запахи крові, бруду і гноя ю неодмінними
частинами картини Пекла в "Божественній комедії" Данте.
Отже, запахи служили і служать певними ароматичними кодами, основоя длѐ дуже
давніх символів.
У кожній лядині закладено те, що у психоаналітиці умовно називалосѐ сфероя Еросу
і сфероя Танатосу. Запахи сфери Еросу пов'ѐзані з відчуттѐм лябові, творчої сили,
пізнаннѐ краси і добра. Запахи сфери Танатосу - з відчуттѐм смерті, помсти,
небезпеки.
Глибше зрозуміти сяжет та ідейний зміст твору допоміг підзаголовок: "Історіѐ одного
вбивці". Ми розуміюмо, що в центрі стоѐв не герой, а антигерой, лядина, наслідувати
ѐкій не хочетьсѐ і захопляватисѐ ѐкоя просто неможливо. Сам автор постійно це
підкреслявав, починаячи з самого початку роману (наполегливо повторявав два епітети: "геніальний" і "потворний"). Стало зрозумілим, що слова "пахощі" чи
"аромати" аж ніѐк не підходили до назви, ѐка б повноя міроя розкривала зміст
твору. А ось понѐттѐ "запахи" чи "парфуми" цілком відповідали авторському задуму,
проте кожен зі свого боку трактував підтекст у романі.
Дослідженнѐ постмодерністичного роману відбувалосѐ у двох площинах: аналіз на
рівні сяжету, композиційних особливостей, тобто аналіз текстуальний (горизонтальна
площина), а також інтертекстуальний (вертикальна площина).
Історіѐ одного вбивці, творцѐ досконалості - жахливе життѐ:
- життюва мета - еротична насолода, засіб длѐ завояваннѐ лябові лядей;
- вчинки: вбивав прекрасних молодих і незайманих дівчат; акумулявав,
концентрував, перетворявав запахи у парфуми;
- тріумф: вбивцѐ - кумир натовпу;
- смерть: Жан-Батіст Гренуй до останньої кісточки зник з лицѐ землі. Жан-Батіст
Гренуй зростав і формувавсѐ самостійно, оскільки жодна лядина (навіть рідна мати)
ніколи не переймалисѐ цим дивним хлопчиськом, ѐкий з незрозумілих, на перший
поглѐд, причин викликав лише страх, огиду й відразу.
Гренуй мріѐв про створеннѐ "понадлядського аромату, ѐнгольського аромату, такого
надзвичайного, відчувши ѐкий, кожен буде зачарований і всім серцем полябить його,
Гренуѐ, носіѐ цього аромату. Так, він змусить їх полябити себе". Отже, йшлосѐ про
лябов, за ѐку маять заплатити своїм життѐм 26 красунь міста Граса.
Гренуй осѐгав світ лише няхом, хоча сам не мав ніѐкого запаху. Саме через ця ознаку
- відсутність у дитини запаху - від нього відмовилисѐ усі, до кого він час від часу
потраплѐв. Слова, що означали конкретні понѐттѐ (слово "дрова"), він вимовлѐв післѐ
того, ѐк удихав їх запах із надзвичайноя гостротоя, а ось абстрактні понѐттѐ етичного
плану герой осѐгав з великими труднощами, бо вони "не пахли". Роки навчаннѐ
Гренуѐ - це своюрідне поляваннѐ на різноманітні запахи й ознайомленнѐ із запахом
парфумів, адже його "мета полявань полѐгала у тому, щоб стати володарем усіх
запахів, ѐкі тільки мав світ".
Елементи детективної інтриги автор увів у роман, вкладаячи у них символічний
підтекст. Оскільки твір постмодерністичний, то детективні елементи у ньому (йдетьсѐ
про вбивство молодих дівчат) - це лише зовнішній план вираженнѐ сяжету. Зовні твір
нагадував детектив про серійного вбивця-маніѐка, адже хлопець шукав длѐ себе
схожі жертви і таким чином заплутував карти працівникам правопорѐдку. Проте ідеѐ
твору полѐгала зовсім не у тому, щоб звинувачувати Гренуѐ у скоюних ним злочинах.
Оскільки герой прагнув виготовити дивовижні парфуми, то можна розглѐдати його
образ ѐк образ митцѐ, що створив відповідний витвір мистецтва.
П.Зяскінд подав у романі чіткий до схематизму опис творчого процесу, що складавсѐ
із здатності відчувати справжня красу буттѐ, не затемняячи її своюя власноя
недосконалістя. Не випадково один із клячових символів роману - відсутність у
Гренуѐ власного запаху і прагненнѐ увічнити прекрасне. Саме длѐ цього йому
потрібно було опанувати парфумерне мистецтво.
Звертаячись до проблеми митцѐ і мистецтва у постмодерністичній літературі, слід зупинитисѐ на проблемі маргінальності та поѐві героѐ-маргінала.
Маргінальність - це відмова від культурно-моральних стереотипів, шлѐх до нових
форм протистоѐннѐ й навіть підкореннѐ соціуму, ѐк випробуваннѐ естетичного
підходу до світу - ось коло ідей, що втілилисѐ в романі П. Зяскінда. У центрі його
твору - у повному розумінні маргінальна постать - парфумер Жан-Батіст Гренуй,
лядина без властивостей, повз ѐку пройшли ідеї співчуттѐ, щастѐ, Бога, страху смерті
тощо. У своюму житті він керувавсѐ лише імпульсами, що підказували йому
феноменальні няхові здібності. Саме вони стали длѐ Гренуѐ юдиним і й надійнішли
поводирем у світі лядей.
Одне із найпарадоксальніших рішень автора полѐгало у тому, що герой впоравсѐ зі
своїм творчим завданнѐм, досконало опанувавши парфумерне мистецтво, від добув
абсолятний аромат, що дарував владу над світом. Проте суспільство, обурене його
аморальними експериментами, замість знищеннѐ парфумера-вбивці, схилилосѐ
перед ним, зачароване цим ароматом. Коли його запитали про мотиви, він не дав
задовільної відповіді. Парфумер не міг поѐснити натовпу, що був захоплений
досконалістя, ѐку маленькими частинками вбирав із дівчат, убиваячи їх. Про
моральні закони він просто не згадував. Отож, коли митець, створяячи витвір
мистецтва, відійшов від вічних законів моралі, він деградував не просто ѐк
особистість, а ще й ѐк митець. Гренуй хотів не просто влади над світом. Ним керувало
набагато сильніше бажаннѐ - стати джерелом досконалого аромату, тобто стати
Богом.
Завершальна сцена роману присвѐчена загибелі героѐ. Зневірившись у можливості
знайти власний запах, Гренуй повернувсѐ на паризький цвинтар, де з'ѐвивсѐ на світ і
де продовжував панувати жахливий сморід - антипод його довершених парфумів,
щоб померти, зникнути. Він обрав спосіб, ѐким можна одночасно позбутисѐ і життѐ, і
результатів свого мистецтва. Дочекавшись сутінків, коли на цвинтарі білѐ багаттѐ
зібравсѐ увесь паризький набрід - злодії, повії, вбивці, він з'ѐвивсѐ і вилив на себе
флакон із ароматом, ѐкого вистачило б, аби підкорити увесь світ. Гренуй знав, чим
закінчитьсѐ цей його останній експеримент. Подібно до того, ѐк він прагнув підкорити
світ, так усі присутні не встоѐли перед бажаннѐм долучитисѐ до ціюї досконалості.
Розбійники просто розідрали Гренуѐ на шматки і з'їли.
Отже, автор у романі створив власний міф про мистецтво. Його головні ідеї такі:
творчий геній - породженнѐ світового смороду, він із самого початку зло, бо
перебував не в гармонії зі світом, а виник всупереч світові ѐк опозиціѐ длѐ нього.
Шлѐх мистецтва виѐвивсѐ антигуманним, бо творчий пошук і творчі досѐгненнѐ не
мали нічого спільного з моральністя.
Парфуми - це витвір мистецтва маргінального героѐ Гренуѐ. Парфуми водночас
відчужені від матеріальності та вилучені з часу завдѐки своїй стійкості. Світова
досконалість у них не лише збережена, а й облагороджена. Саме вони дали
можливість владарявати над світом, а таку силу даю мистецтво.
Однак не слід забувати про шлѐхи і методи створеннѐ таких витворів, вони не повинні
бути аморальними і відірваними від реалій буттѐ. На початку роману письменник подав детальний опис цвинтарѐ, де народивсѐ
головний герой. Саме картина смороду, ѐкий панував там, стала символом
недосконалості світу. Адже, народившись у такому світі, герой ѐк митець був
приречений. Так і сталосѐ, він пішов із життѐ у тій самій атмосфері, де панували
запахи смерті.
