) (* 11 (23) червнѐ 1889, Одеса — † 5 березнѐ
1966) — російська поетеса, родом з України, представницѐ акмеїзму.
Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна» (Італіѐ, 1962).
Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Велика Британіѐ).
Народиласѐ в родині відставного флотського інженера-механіка Андріѐ Горенка.
1890 — родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалась в
Царськосільській гімназії в 1900–1905 роках.
1906–1907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії (Київ), по закінчення ѐкої
продовжила навчаннѐ на Київських вищих жіночих курсах та Вищих історико-
літературних курсах Раюва в Петербурзі.
Перший вірш опублікувала у віці 11 років в журналі «Аполлон». Через батькову
заборону підписувати поезії власним прізвищем, узѐла прізвище «Ахмат» прабабці
по материнській лінії.
1910 — одружилась з російським поетом Миколоя Гумільовим. Того ж року
відвідала Париж, потім — Італія. Дебятувала в літературі збіркоя поезій «Вечір»,
проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).
1912 — в родині Гумільова і Ахматової народивсѐ син Лев — майбутній історик.
Жовтневу револяція більшовиків Ахматова не прийнѐла, але Росія не покинула.
1921 року був розстрілѐний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже
розлучені, звинувачений у контрреволяційній змові, а пізніше був двічі ув'ѐзнений її
син. Трагедії особистого життѐ поетеси не зупинѐли її активної творчої діѐльності. У
20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її ѐк дослідниця
цікавили життѐ та творчість Олександра Пушкіна, ѐкому присвѐтила, зокрема, есе
«Загибель Пушкіна».
Барельюф і меморіальна дошка в Севастополі, на будинку діда А. Ахматової,
учасника першої оборони Севастополѐ Антона Горенка, де бувала поетеса. Відкрита в 1989 році до 100-річчѐ А.Ахматової
Починаячи з 1922 року збірки Анни Ахматової піддавались жорсткій цензурній
правці — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалась. Збірки її віршів, що
вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніѐк не можна в повній мірі назвати
авторськими.
Могила Анни Ахматової
У вересні 1940 року керуячий справами ЦК ВКП(б) Д. В. Крупин надіслав доповідну
записку А. Жданову з вимогоя вилучити збірку віршів поетеси за 1912–1940 рр.,
видану «Советским писателем».
1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного
радѐнського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4
вереснѐ її та Михайла Зощенка виклячаять із спілки радѐнських письменників.
Позбавлена можливості друкуватисѐ, а отже мати засоби длѐ існуваннѐ, Ахматова
займаласѐ перекладами класичної китайської, індійської, західноювропейської
поезії. Кінцем жовтнѐ 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку
віршів А.Ахматової „Из шести книг“» — критика «грубої помилки» працівників
видавництва «Советский писатель» та політредактора Головліта, ѐкі припустили
виданнѐ «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»;
пропонувалосѐ з користуваннѐ книгу вилучити.
1962 — побачила світ її 22-річна працѐ — «Поема без героѐ».
Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу»,
«Реквіюм».
1962 — була номінована на Нобелівську премія з літератури.
1964 — в Італії отримала премія «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного
доктора Оксфордського університету. Церемоніѐ пройшла особливо урочисто.
Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традиція: не Анна
Ахматова сходила по мармурових сходах, а ректор спускавсѐ до неї.
Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувсѐ у Великому театрі (Москва) на
урочистому вечорі, присвѐченому Данте.
Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березнѐ 1966 року померла в
підмосковному кардіологічному санаторії.
Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.
Мати поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська
(Хмельницька область, Україна), де відкрито музей родини Ахматових.
Поет Ахматова прожила довге й важке життѐ разом зі своїм народом, її долѐ навіть длѐ
нашого жорстокого століттѐ особливо трагична. В 1921 році був розстрілѐний її чоловік, поет
Микола Гумилев. Її синові Львові по неправдивому обвинувачення був вьшесен смертний
вирок, замінений потім таборами. Це до сина на свиданье або з передачея стоѐла Ганна
Андріївна в довгих «тяремних чергах». Майже двадцѐть років провів Лев Миколайович у
сталінські таборах
Цѐ жінка хвора, Цѐ жінка одна
Чоловік у могилі, син у в'ѐзниці,
Помолитесь про мене
Поема «Реквіюм» - вираженнѐ безмежного народного горѐ. Стражданнѐ народу й ліричної
героїні зливаятьсѐ. Жорстокі репресії торкнулисѐ майже кожної сім'ї в країні. В'ѐзницѐ стала
символом того часу
Це було, коли посміхавсѐ
Тільки мертвий, спокоя рад
И непотрібним привеском бовтавсѐ
Білѐ в'ѐзниць своїх Ленінград
Співпереживаннѐ лядському горя, гнів і туга охопляять при читанні поеми. Поема
написана ѐсноя простоя мовоя з використаннѐм великого арсеналу художніх засобів.
Цікаво, що Ахматова практично не користуютьсѐ гіперболоя. Видимо, це тому, що горе й
стражданнѐ настільки великі, що перебільшувати їх немаю ні потреби, ні можливості. Епітети
викликаять жах і відраза перед насильством: «Туга смертельна», кроки солдатів - «важкі»,
«Русь безвинна», «чорні марусі» - арештантські машини, інакше їх називали «чорний
ворон». Часто вживаютьсѐ епітет «кам'ѐний»: «кам'ѐне слово», «окам'ѐніле стражданнѐ»,
«душу скам'ѐніла». Багато епітетів близькі до народного: привіт «прощальний», око
«ѐструбине». Взагалі ж народні мотиви дуже сильні в поемі, де зв'ѐзок ліричної героїні зі
своїми сучасниками особлива:
И ѐ молясѐ не про себе одніюї,
А про усіх, хто там стоѐв за мноя
И в лятий холод, і в липневу спеку
Під красноя ослепшея стеноя.
(Символ червоного сліпого й лятого терору.)
Стражданнѐ всіх матерів виражені через образ матері Христа, мовчачи горі, що переносить.
Деѐкі вірші вражаять своюя простотоя й одночасно силоя виробленого враженнѐ:
Вирок... і відразу сльози заяшать,
Від всіх уже відділені,
Немов з болем життѐ із серцѐ виймуть...
Багато в поемі метафор. «Перед цим горем гнутьсѐ гори», «коротку пісня розлуки
паровозні співали гудки», «зірки смерті стоѐли над нами», «безвинна корчиласѐ Русь». У
поемі використано багато й інших художніх засобів: алегорій, символів, уособлень. Дивні
комбінації й сполученнѐ їх. Всі разом це створяю потужну симфонія почуттів і переживань
Ганні Андріївні Ахматовій довелосѐ багато чого пережити. Страшні роки, що змінили вся
країну, не могли не відбитисѐ й на її долі. Поема “Реквіюм” з'ѐвиласѐ свідченнѐм усього, із
чим довелосѐ зштовхнутисѐ поетесі. Внутрішній мир поета настільки дивний і тонкий, що
абсолятно всі переживаннѐ в тім або іншому ступені роблѐть на нього свій вплив.
Теперішній поет не може залишити без уваги жодної деталі або ѐвища навколишнього
життѐ. Все знаходить свою відбиттѐ у віршах: і гарне, і трагічне
Поема “Реквіюм” змушую читача ще раз задуматисѐ про доля геніальної поетеси, ѐкий
довелосѐ зштовхнутисѐ з жахаячоя катастрофоя. Епіграфом до поеми стали рѐдка, що ю, по суті, визнаннѐм у причетності до всіх нещасть рідної країни. Ахматова чесно зізнаютьсѐ,
що все її життѐ було тісно пов'ѐзана з долея рідної країни, навіть у найстрашніші періоди:
Ні, і не під далеким небозводом,
И не під захистом далеких крив
Я була тоді з моїм народом,
Там, де мій народ, до нещастѐ, був
Ці рѐдки написані вже набагато пізніше, ніж сама поема Вони датовані 1961 р. Уже
ретроспективно, згадуячи події минулого років, Ганна Андріївна заново усвідомляю ті
ѐвища, ѐкі провели чортові в житті багатьох лядей, відокремляячи нормальне, щасливе
життѐ й страшну, нелядську дійсність. Поема “Реквіюм” досить короткий, але ѐк сильна діѐ
вона робить на читача! Це добуток неможливо читати равнодушно, горе й біль лядини, з
ѐким відбулисѐ страшні події, змушуять точно уѐвити собі весь трагізм ситуації. У декількох
рѐдках, названих “Замість передмови”, Ганна Андріївна розповідаю про те, що передувало
написання поеми
Нескінченні тяремні черги, у ѐких стоѐли родичі й близькі ляди ув'ѐзнених, стали
своюрідним символом того часу. В'ѐзницѐ ввійшла в життѐ самих достойнейших лядей,
унеможливила навіть саму надія на щастѐ. Поема “Реквіюм” складаютьсѐ з декількох частин.
Кожна частина несе свою емоційно-значеннюве навантаженнѐ
Наприклад, “Присвѐта” - це опис почуттів і переживань лядей, ѐкі увесь свій час проводѐть у
тяремних чергах. Поетеса говорить про “смертельну тугу”, про безвихідність, про
відсутність навіть найменшої надії на зміну сформованої ситуації. Все життѐ лядей тепер
залежало від вироку, що буде винесений близькій лядині. Цей вирок назавжди
відокремляю сім'я засудженого від нормальних лядей. Ахматова знаходить дивні образні
засоби, щоб передати стан свою й інших:
Длѐ когось вію вітер свіжий,
Длѐ когось ніжитьсѐ захід
Ми не знаюмо, ми всяди ті ж,
Чуюмо лише клячів осоружних скрегіт
Так кроки важкі солдатів
“Вітер свіжий”, “захід” — все це виступаю своюрідним уособленнѐм щастѐ, волі, ѐкі відтепер
недоступні томѐщимсѐ в тяремних чергах і тим, хто перебуваю за ґратами:
Вирок...
И відразу сльози заяшать,
Від всіх уже відділена,
Немов з болем життѐ із серцѐ виймуть,
Немов грубо горілиць перекинуть,
Але йде... Валандаютьсѐ... Одна
Ганні Ахматової довелосѐ пережити арешт і розстріл чоловіка, арешт сина. Як сумно, що
талантливейшему лядині довелосѐ зштовхнутисѐ з усіма тѐготами дивовижного
тоталітарного режиму Велика країна Росіѐ допустила над собоя таке знущаннѐ, чому? Всі
рѐдки твору Ахматовій містѐть у собі це питаннѐ. І при читанні поеми читачеві стаю усе важче
й важче при думці про трагічні долі безневинних лядей Неможливо навіть уѐвити собі вся трагедія лядини, з ѐким трапилисѐ настільки страшні
випробуваннѐ. Здавалосѐ б, усьому ю межа. І саме тому потрібно “убити” своя пам'ѐть, щоб
вона не заважала, не давила важким каменем на груди: У мене сьогодні багато справи:
Треба пам'ѐть до кінцѐ вбити, Треба, щоб душу скам'ѐніла, Треба знову навчитисѐ жити. Все
пережите Ахматовій віднімаю в неї саме природне лядське бажаннѐ - бажаннѐ жити. Тепер
уже втрачений той зміст, що підтримую лядини в найважчі періоди життѐ. І тому поетеса
звертаютьсѐ до смерті, кличе неї, сподіваютьсѐ на неї швидкий прихід
Смерть з'ѐвлѐютьсѐ ѐк звільненнѐ від страждань. Однак смерть не приходить, зате
приходить божевіллѐ. Лядина не може витримати того, що випало на його частку. А
божевіллѐ виѐвлѐютьсѐ порѐтунком, тепер уже можна не думати про реальну дійсність,
настільки жорстоке й нелядської: Уже божевіллѐ крилом Душі накрило половину, И
напуваю вогненним вином, И вабить у чорну долину. Фінальні рѐдки поеми символізую
прощаннѐ з реальним миром. Поетеса розумію, що божевіллѐ відніме в неї все, що було так
дорого досі. Але саме це в даній ситуації виѐвлѐютьсѐ кращим виходом, символізую собоя
порѐтунок, звільненнѐ від усього, що так мучить і обтѐжую
