Джордж Бернард Шоу (Shaw, George Bernard) (1856-1950), ірландський драматург,
філософ і прозаїк, видатний критик свого часу і самий прославлений - післѐ Шекспіра
- драматург, що писав на англійській мові. Народивсѐ 26 липнѐ 1856 в Дубліні. Його
батько, зазнавши краху в бізнесі, пристрастивсѐ до алкоголя; матір, розчарувавшись
в подружжі, захопиласѐ співом. Шоу нічому не навчивсѐ в школах, ѐкі відвідував, але
багато почерпнув з книг Ч.Диккенса, У.Шекспіра, Д.Беньѐна, Біблії, арабських казок
Тисѐча і одна ніч, а також слухаячи опери і ораторії, в ѐких співала мати, і
споглѐдаячи картини в Ірландській національній галереї.
У п'ѐтнадцѐтирічному віці Шоу влаштувавсѐ клерком у фірму з продажу земельних
ділѐнок. Через рік він став касиром і займав ця посаду протѐгом чотирьох років. Не
в силах пересилити огиду до такої роботи, він у двадцѐтирічному віці виїхав до
Лондона до матері, ѐка післѐ розлученнѐ з чоловіком зароблѐла на життѐ уроками
співів.
Шоу вже в молодості вирішив зароблѐти на життѐ літературноя працея, і хоча
розсилаятьсѐ статті поверталисѐ до нього з гнітячоя регулѐрністя, він продовжував
осаджувати редакції. Тільки одну його стаття взѐли до друку, заплативши авторові
п'ѐтнадцѐть шилінгів, - і це було все, що Шоу заробив пером за дев'ѐть років. За ці
роки він написав п'ѐть романів, ѐкі відкинули всі англійські видавництва.
У 1884 Шоу вступив в Фабианское суспільство і незабаром став одним з
найблискучіших його ораторів. Одночасно він удосконалявав своя освіту в
читальному залі Британського музея, де познайомивсѐ з письменником У.Арчером
(1856-1924), ѐкий долучив його до журналістики. Попрацявавши ѐкийсь час
позаштатним кореспондентом, Шоу отримав місце музичного критика в одній з
вечірніх газет. Післѐ шести років, відданих музичному рецензування, Шоу протѐгом
трьох з половиноя років працявав театральним критиком у "Сатердей рівья". За
цей час він випустив книги про Х.Ібсене і Р.Вагнера. Він писав також п'юси (збірник
П'юси приюмні і неприюмні - Plays: Pleasant and Unpleasant, 1898). Одна з них,
Професіѐ місіс Уоррен (Mrs. Warren's Profession, вперше поставлена в 1902), була
заборонена цензуроя; інша, Поживемо - побачимо (You Never Can Tell, 1895) післѐ
кількох репетицій була відхилена; третя, Зброѐ і лядина (Arms and the Man, 1894), взагалі ніхто не зрозумів. Крім названих до збірки увійшли п'юси Кандіда (Candida,
1895), Обранець долі (The Man of Destiny, 1897), Домá вдівцѐ (Widower's Houses,
1892) і Серцеїд (The Philanderer, 1893). Поставлений в Америці Р.Мансфілдом Учень
диѐвола (The Devil's Disciple, 1897) - перша п'юса Шоу, що мала касовий успіх.
Шоу писав п'юси, рецензії, виступав ѐк вуличний оратор, пропагуячи соціалістичні
ідеї, і, крім того, був членом муніципальної ради округу Сент-Панкрас, де він жив.
Такі перевантаженнѐ призвели до різкого погіршеннѐ здоров'ѐ, і ѐкби не турбота і
доглѐд Шарлотти Пейн-Таунзенд, на ѐкій він одруживсѐ в 1898, справа могла б
скінчитисѐ погано. Під час тривалої хвороби Шоу написав п'юси Цезарѐ і Клеопатру
(Caesar and Cleopatra, 1899) та Зверненнѐ капітана Брасбаунда (Captain Brassbound's
Conversion, 1900), ѐке сам письменник називав "релігійним трактатом". У 1901 Учень
диѐвола, Цезар і Клеопатра і Зверненнѐ капітана Брасбаунда були опубліковані у
збірнику Три п'юси длѐ пуритан (Three Plays for Puritans). У Цезарі і Клеопатрі -
першій п'юсі Шоу, де діять реальні історичні особистості, - традиційне уѐвленнѐ про
героѐ і героїні змінено до невпізнаннѐ.
Не досѐгнувши успіху на ниві комерційного театру, Шоу вирішив зробити драму
провідником своюї філософії, опублікувавши в 1903 п'юсу Лядина і надлядина (Man
and Superman). Проте вже в наступному році прийшов його час. Молодий актор
Х.Гренвіл-Баркер (1877-1946) разом з підприюмцем Дж.Е.Ведренном прийнѐв
керівництво лондонським театром "Корт" і відкрив сезон, успіх ѐкого забезпечили
старі і нові п'юси Шоу - Кандида, Поживемо - побачимо, Інший острів Джона Булл
(John Bull's Other Island, 1904), Лядина і надлядина, Майор Барбара (Major Barbara,
1905) і Лікар перед дилемоя (The Doctor's Dilemma, 1906).
Тепер Шоу вирішив писати п'юси, цілком позбавлені дії. Перша з цих п'юс-дискусій,
Одруженнѐ (Getting Married, 1908), мала деѐкий успіх серед інтелектуалів, друга,
мезальѐнс (Misalliance, 1910), виѐвиласѐ важкувата і длѐ них. Здавшись, Шоу
написав відверто касову дрібниця - Першу п'юсу Фанні (Fanny's First Play, 1911), ѐка
протѐгом майже двох років йшла на сцені невеликого театру. Потім, немов
відіграячись за ця поступку смаку натовпу, Шоу створив справжній шедевр -
Андрокл і лева (Androcles and the Lion, 1913), за ѐким послідувала п'юса Пігмаліон
(Pygmalion, 1914), поставлена Г.Бірбомом-Три в "Театрі Його Величності" з Патрік
Кемпбелл в ролі Елізи Дуліттл.
Під час Першої світової війни Шоу був виклячно непопулѐрноя фігуроя. Преса,
публіка, колеги обсипали його образами, а він тим часом незворушно закінчив п'юсу
Дім, де розбиваятьсѐ серцѐ (Heartbreak House, 1921) і готував свій заповіт
лядському роду - Назад, до Мафусаїла (Back to Methuselah, 1923), де зодѐгнув у
драматургічну форму свої еволяціоністські ідеї. У 1924 слава повернуласѐ до
письменника, він знайшов світове визнаннѐ драмоя Свѐта Іоанна (Saint Joan). В очах
Шоу Жанна д `Арк - Провісницѐ протестантизму і націоналізму, і тому цілком
закономірний вирок, винесений їй середньовічноя церквоя і феодальноя
системоя. У 1925 Шоу була присуджена Нобелівська преміѐ з літератури, від
отриманнѐ ѐкої він відмовивсѐ. Останньоя п'юсоя, ѐка принесла Шоу успіх, стала Візок з ѐблуками (The Apple Cart,
1929), що відкрила Малвернскій фестиваль на честь драматурга.В роки, коли
більшості лядей було не до подорожей, Шоу відвідав США, СРСР, Південну Африку,
Індія, Нову Зеландія . У Москві, куди Шоу прибув з леді Астор, він розмовлѐв зі
Сталіним. Коли до влади прийшла лейбористська партіѐ, длѐ ѐкої драматург зробив
так багато, йому запропонували дворѐнство і титул пера, але він від усього
відмовлѐвсѐ. У віці дев'ѐноста років письменник все ж погодивсѐ стати почесним
громадѐнином Дубліна і лондонського округу Сент-Панкрас, де він жив у молоді
роки.
Дружина Шоу померла в 1943. Решту роки письменник провів на самоті в Ейот-Сент-
Лоренс (графство Хертфордшир), де у віці дев'ѐноста двох років закінчив своя
остання п'юсу Мільѐрди Байанта (Buoyant Billions, 1949). До кінцѐ днів письменник
зберігав ѐсність розуму. Помер Шоу в Ейот-Сент-Лоренс 2 листопада 1950.
ШОУ ДЖОРДЖ БЕРНАРД
(1860-1904)
Ірландець за походженнѐм, англомовний драматург, критик, публіцист,
громадський діѐч. За 56 років драматургічної діѐльності написав 58 п'юс. Шоу
здійснив "театральну револяція" у розвитку драми, він підтримав нововведеннѐ
норвезького письменника Г. Ібсена. Суть новаторства Шоу полѐгаю в тому, що автор
примушую глѐдача мислити і пропоную "відкритий фінал" (глѐдач не отримую
готового вирішеннѐ проблеми, він маю сам додумати ситуації, обговорити їх післѐ
вистави). Персонажі Шоу мислѐть нешаблонно, критично, виводѐть на поверхня
фальшиві цінності; автор широко використовую парадокс ѐк засіб приверненнѐ уваги
глѐдача.
Комедіѐ "Пігмаліон" (1912) - "сентиментальний роман" з парадоксальноя
подачея, починаячи від назви і закінчуячи ідеѐми вирішеннѐ мовних, соціальних,
особистісних проблем.
Роль античного міфа в п'юсі Бернарда Шоу "Пігмаліон"
Серед найвідоміших творів Бернарда Шоу - п'юса "Пігмаліон", ѐку автор назвав
"романом у п'ѐти актах". У основу твору покладено античний міф про скульптора
Пігмаліона, ѐкий вирізьбив із мармуру Галатея і закохавсѐ в неї. Він вимолив у богів,
щоб ті оживили статуя. Взѐвши за основу цей міф, Бернард Шоу подаю свій
оригінальний, парадоксальний варіант ціюї історії.
Еліза Дулітл - це смішна дикунка, бідна квіткарка, дівчина невихована і
неосвічена. Починаютьсѐ п'юса з того, що професор фонетики Генрі Хіггінс і
полковник Пікерінг укладаять між собоя парі, що Хіггінс зможе за три місѐці
навчити ця вуличну квіткарку розмовлѐти, ѐк справжнѐ герцогинѐ. Еліза з'ѐвлѐютьсѐ
в домі професора Хіггінса, щоб брати уроки правильної англійської мови, а потім
влаштуватись на роботу до квіткового магазину. Завдѐки наполегливій праці
професора і бажання Елізи вивчитись розмовлѐти і тримати себе з гідністя, цѐ
дикунка перетворяютьсѐ на справжня леді. Потрапивши до аристократичного світу, вона вражаю всіх не тільки своюя красоя, а й вміннѐм говорити, витонченістя
манер, найбільше - розумом і душея. Післѐ тріумфальної перемоги Елі-за розумію,
що більше не потрібна професорові і полковнику. Вона довго терпіла грубощі і
насмішки професора, і тому втекла не прощаячись.
Хіггінс, хоч і професор, але поводить себе інколи не ѐк шлѐхетна лядина. Цей
закоренілий холостѐк зневажав жінок. Рідна мати Хіггінса, у ѐкої ѐкраз
переховувалась Еліза, дорікаю синові за його поведінку. А Еліза вимагаю, щоб до неї
ставилисѐ ѐк до леді, а не ѐк до "пучка гнилої моркви". Її гідність, смілива поведінка
подобаятьсѐ Хіггінсові. Перелічивши, що Еліза маю йому купити, цим він ще раз
пропоную їй повернутисѐ і запевнѐю своя матір, що так і буде. Еліза повертаютьсѐ в
дім Хіггінса, але, що буде далі, - невідомо.
