Німецький прозаїк і публіцист Томас Манн народивсѐ в стародавнім портовому місті
Лябеке, на півночі Німеччини. Його батько, Іоганн Генріх Манн, був заможним торговцем зерном і міським сенатором; його мати, уроджена Юліа да Сильва Брунс,
жінка музично обдарована, була родом із Бразилії, з родини німецького
переселенцѐ-плантатора і його дружини-креолки. Можливо, через змішане
походженнѐ в М. сполучалисѐ риси півничанина-ювропейцѐ з його буржуазноя
обґрунтованістя, емоційноя стриманістя і повагоя до лядської особистості і жителѐ
півднѐ з його чуттювістя, живим розумом і пристрастя до мистецтва. Це суперечливе
змішаннѐ північних і південних рис, прихильності до буржуазних цінностей і
естетизму зіграло важливу роль у житті і творчості М.
Манн повинний був одержати в спадщину сімейне підприюмство по торгівлі зерном,
але післѐ передчасної кончини батька в 1891 р. підприюмство було ліквідовано, і
Томас закінчив школу, ѐк він згодом виразивсѐ, «досить безславно».
Коли янаку було 16 років, родина Манн переїхала в Мянхен, у ті роки – ѐк, утім, і
тепер – великий інтелектуальний і культурний центр. У Мянхені Томас ѐкийсь час
працяю в страховій компанії і займаютьсѐ журналістикоя, збираячи стати
письменником за прикладом свого старшого брата Генріха. Незабаром М.
улаштовуютьсѐ редактором у сатиричний щотижневик «Сімпліциссімус»
(«Simplizissimus»), починаю і сам писати розповіді, що надалі ввійшли в збірник
«Маленький пан Фрідеман» («Der Kline Herr Fridemann», 1898). Як і в більш пізніх
своїх добутках, у цих розповідѐх М. з іронічної й у той же час досить смутноя
інтонаціюя зображую боѐзкого, бентежного «сучасного» художника, що б'ютьсѐ в
пошуках сенсу життѐ. Крім того, у цих розповідѐх протѐгаю тѐга М. до міцності
буржуазного існуваннѐ, що надить своюя неприступністя його героїв-художників.
Своїм першим же літературним здобутком "Будденброки" (1901) Манн ввійшов у
число великих художників слова. У романі відтворена історіѐ буржуазної родини
протѐгом чотирьох поколінь - знаходженнѐ величі і занепад стародавнього
бяргерського роду. Письменник просліджую доля роду аж до найглибшої
буржуазної кризи, що він сам навіч спостерігаю навколо.
Критики відзначаять особливий зміст, вкладений письменником у понѐттѐ б я р г е р
с т в о.
Томас Манн багато писав про велику бяргерську культуру, говорив, що тепер вона
профануютьсѐ, особливо згубно на неї впливаю масова культура Америки. Епоху
імперіалізму він називав епохоя кризи бяргерства. У контексті добутків
письменника слово "бяргерство" дуже близьке за значеннѐм словам "шлѐхетність" і
"інтелігентність". Письменник вважав, що російська література уважно аналізую
внутрішня інтелігентність, лядську шлѐхетність, що більш високої лядѐності, чим у
російській літературі, "не було ніде і ніколи".
Найѐскравішим представником бяргерської культури Манн вважав великого Ґете.
Стихіѐ бяргерства була всепоглинаячоя лядськоя і письменницькоя пристрастя Т.
Манна. Його інтереси до психоаналізу, романтизму, навіть до мистецтва і музики
були частками моментами на тлі його служіннѐ бяргерству. Бяргерство - основна
тема його творчості. І ѐкщо часом у його творчості бяргер і художник вступали між
собоя в конфлікт, останнѐ правда длѐ Т. Манна була на боці бяргера, справжньої інтелігентності.
Роман "Чарівна гора" (1925) вважаютьсѐ одним із самих значних і складних добутків
німецької літератури ХХ століттѐ. Це своюрідна енциклопедіѐ декадансу, його осуд і
винесеннѐ смертельного діагнозу кращим знавцем ціюї хвороби.
Дослідник Р. Фаюзі називаю "Чарівну гору" новоя "Одіссеюя" зі своїми Сциллоя і
Харибдоя, зі своюя Цірцюя в особі Клавдії Шоша, зі сходженнѐм у "царство мертвих".
Це "Одіссеѐ" духовних, а не географічних пригод, цѐ мандрівка у світі ідеологічних
суперечок, конфліктів і концепцій буржуазної філософії ХХ століттѐ. Головному героя
Гансу Касторпу протипоказані декаданс і смерть, він з огидоя відкидаю фрейдизм.
"Чарівна гора" - це місце, де раніш, ніж у низині, згустиласѐ нова духовна атмосфера,
центром ѐкої стаю Ганс.
Тетралогіѐ "Йосип і його брати" (1933-1943) складаютьсѐ із самостійних романів
"Історіѐ Іакова", "Юність Йосипа", "Йосип у Єгипті" і "Йосип-годувальник". Крім того,
цим романам передую передмова автора "Пекельний шлѐх", що коротко викладаю
історико-міфологічні і філософські концепції книги. Роботу над цими романами Манн
назвав "зухвалоя гроя". За допомогоя арсеналу художніх засобів він вирішив
оживити стародавність, ґрунтуячись на легендах, міфах, піснѐх і сказаннѐх. Длѐ цього
письменник у 1930 році відправивсѐ в Палестину і Єгипет, місцѐ, що збиравсѐ
описати.
Але вершиноя його творчості став "Доктор Фаустус" (1947). Його зміст маю кілька
планів. Длѐ Німеччини цей роман маю особливе значеннѐ, у ньому Манн показую
духовну неспроможність буржуазної інтелігенції, що розтліваю вплив ідей
Шопенгауера, Ніцше, Фрейда. Головний герой роману німецький композитор Адріан
Леверкян, будучи носіюм цих пороків західної інтелігенції, прирікаю себе на
щиросердечну спустошеність, творче безсиллѐ й апатія.
У цьому романі Т. Манн звертаютьсѐ до древнього міфу про Фауста. Леверкян теж
йде на угоду з диѐволом. Він теж знехтував свій щирий дарунок, запалав
помилковим честолябством, цим і порозуміваютьсѐ його глузуваннѐ над талантом,
перекручене представленнѐ про цінності світу.
Манн вважаю, що саме інтелігенціѐ несе відповідальність за трагічні події ХХ століттѐ.
Творчість М. дуже вплинуло на читачів, що бачили в його багатозначних проблемних
романах відображеннѐ їхнього власного інтелектуального і морального шукань. У
1929 р. письменнику присуджуютьсѐ Нобелівська преміѐ по літературі «насамперед
за великий роман «Будденброки», що став класикоясучасної літератури і
популѐрність ѐкого неухильно росте». У своїй привітальній мові Фредрік Бік, член
Шведської академії, сказав, що М. став першим німецьким романістом, що досѐг
рівнѐ Чарльза Діккенса, Гястава чи Флобера Лева Толстого. Бік також відзначив, що
М., з одного боку, створив складне духовне мистецтво, а з іншого боку – сам же
сумніваютьсѐ в його доцільності. На думку Боку, велич М. полѐгаю в його здатності
примирити «поетичну піднесеність, інтелектуальність з лябов'я до усього земного,
до простого життѐ».
Післѐ одержаннѐ Нобелівської премії у творчості М. велику роль стала грати політика. У 1930 р. письменник виголошую промову в Берліні, озаглавлену «Заклик до розуму»
(«Em Appell an die Vernunft»), у ѐкій ратую за створеннѐ загального фронту робітників-
соціалістів і буржуазних лібералів длѐ боротьби проти нацистської погрози. Він також
пише «Маріо і чарівник» («Mario und der Zauberer», 1930), політичну алегорія, у ѐкій
продажний гіпнотизер уособляю собоя таких вождів, ѐк Адольф Гітлер і Бенито
Муссоліні. У його нарисах і мовах, що письменник вимовлѐв у ці роки по всій Європі,
звучала різка критика політики нацистів; М. також виражав симпатії соціалізму, коли
соціалісти вставали на захист волі і лядського достоїнства. Коли в 1933 р. Гітлер став
канцлером, М. і його дружина, що у цей час знаходилисѐ у Швейцарії, вирішили в
Німеччину не повертатисѐ. Вони оселилисѐ недалеко від Цяріха, але багато
подорожували, а в 1938 р. переїхали в Сполучені Штати. Протѐгом трьох років М.
читав лекції по гуманітарних дисциплінах у Прінстонському університеті, а з 1941 по
1952 р. жив у Каліфорнії. Він також був консультантом по німецькій літературі в
Бібліотеці конгресу.
У 1936 р. М. був позбавлений німецького громадѐнства, а також почесного
докторського ступенѐ Боннського університету, що була йому привласнена в 1919 р.;
у 1949 р. почесний ступінь був йому повернута. У 1944 р. М. став громадѐнином
Сполучених Штатів. Під час другої світової війни він часто виступав у радіопередачах
на Німеччину, засуджуячи нацизм і призиваячи німців взѐтисѐ за розум. Післѐ війни
М. побував у Західній і в Східній Німеччині, і скрізь йому був зроблений захоплений
прийом. Однак письменник відмовивсѐ повернутисѐ на батьківщину й останні роки
прожив під Цяріхом.
Вже в похилому віці М. більш 13 років працявав над тетралогіюя про біблійного
Йосипа. У сучасно звучному, що іскритьсѐ іроніюя і гумором романі «Йосип і його
брати» («Joseph und seine Bruder», 1933...1943) просліджуютьсѐ еволяціѐ свідомості
від колективного до індивідуального. «Тріумф М. полѐгаю в тому, що ми лябимо
героѐ нітрохи не менше, ніж сам автор», – пише Марко Ван Дорен про суютний, але
чарівному Йосипові.
Іншим кумиром пізнього М. стаю Ґете, головний герой роману «Лотта у Веймарі»
(«Lotte in Weimar», 1939), де про Ґете і його життѐ розповідаютьсѐ від імені його
колишньої коханої. По контрасту з цими, у ѐкомусь змісті ідилічними добутками в
«Докторі Фаустусе» («Doktor Faustus», 1947) зображений геніальний, але психічно
хворий музикант, чиѐ творчість ю відображеннѐм духовної недуги епохи. Утримуячий
гостру критику ювропейських вищих культурних шарів, «Доктор Фаустус» ю також
найбільш складним добутком М. з поглѐду стиля.
«Пригоди авантяриста Фелікса Крулѐ» («Bekenntnisse des Hochstaplers Felix Krull»,
1954), останній роман М., з'ѐвивсѐ результатом переробки рукопису, початої ще в
1910 р. Пронизаний іроніюя, роман ю заклячним акордом творчості письменника,
длѐ ѐкого самоіроніѐ завжди залишаласѐ головним стимулом. Екстравагантна
пародіѐ, «Фелікс Круль», за словами самого М., переводить «автобіографічну й
аристократичну сповідь у дусі Ґете в сферу гумору і криміналістики». Художник,
затверджую своїм романом М., – це фігура комічна: він може засліплявати й обманявати, але не може змінити світ. М. вважав «Фелікса Крулѐ» своюї кращий,
найбільш удалоя книгоя, оскільки роман «одночасно заперечую традиція і йде в її
руслі».
Політика — понѐттѐ широке, воно переходить без різкого розмежуваннѐ до етичних
проблем. Т. Манн, з листуваннѐ. 1930 рік. Італіѐ. Залитий ѐскравим сонцем морський берег,
«встелений м’ѐкеньким, дрібним піском, облѐмований пініювими гаѐми, на нього
задивлѐятьсѐ близькі гори». Здавалосѐ б, що Творець і природа потурбувалисѐ про те, щоб
лядѐм у такому місці було приюмно, затишно і радісно відпочивати. Проте оповідач з
новели Т. Манна «Маріо і чарівник», діѐ ѐкої відбуваютьсѐ у курортному містечку Парре ді
Венере, в перших же рѐдках говорить, що в цьому місці «злість, роздратуваннѐ,
напруженнѐ… висіли в повітрі». Курортники відразу відчули, що «тутешнім стосункам
бракувало щирості й невимушеності». У їдальні центрального Гранд-готеля героя першого
ж вечора відмовили у столикові на веранді, ѐку облябували діти, бо ті затишні місцѐ
тримали длѐ «наших кліюнтів». Потім сім’я оповідача виселили з готеля на тій підставі, що
римська аристократка, котра жила у сусідній кімнаті, перелѐкаласѐ кокляшу, на ѐкий
нещодавно перехворіли діти. І хоча готельний лікар підтвердив, «що хвороба минула і
боѐтисѐ її немаю підстав», адміністратор все ж таки заѐвив, що іноземцѐм «доведетьсѐ
звільнити кімнати й переселитись у флігель». А коли восьмирічна дочка героѐ «голенька
пробігла кілька метрів до води, виполоскала купальник і вернуласѐ назад», її вчинок, тобто
вчинок її батьків, викликав страшенне обуреннѐ місцевих жителів. Вони сприйнѐли його ѐк
«невдѐчність і образливу неповагу до гостинної Італії», ѐк наругу над національноя гідністя.
У чому ж причина такого задушливого морального клімату в милому курортному містечку?
Новела Т. Манна змальовую той страшний час у житті Італії, коли до влади прийшли
фашисти, ѐкі перш за все насаджували національну винѐтковість. Ідеѐ національної вищості
захопила італійців. Вони «легко ображались, надто лябили демонструвати власну гідність,
здавалосѐ, зовсім недоречно, виникала боротьба національних прапорів, суперечки за
авторитет і ранг; дорослі втручалисѐ не стільки, щоб утихомирити дітей, скільки щоб рішуче
захистити головні засади, виголосити гучні слова про велич і гідність Італії». Навіть діти були
втѐгнуті в політику: «на плѐжі аж кишіло яними патріотами — неприродне і дуже гнітяче
ѐвище».
Та найбільш виразним проѐвом розбещеннѐ лядей фашистськими ідеѐми став сеанс
страхітливого чарівника Чіполли. Цѐ лядина, безперечно, була наділена від природи силоя
впливати на психіку інших, заворожувати на певний час, маніпулявати лядьми. Чемного
янака він змусив показати публіці ѐзика, порѐдна мадам Анджольюрі покірно «полинула за
спокусником, що вабив її за собоя», декількох глѐдачів примусив танцявати під лѐскіт
нагайки. Чіполло насолоджувавсѐ своюя владоя над лядьми, ѐкі за його наказом
здійснявали вчинки, що принижуять їхня лядську гідність, зрікалисѐ свого «ѐ». «Глѐдачів
опанувала ѐкась розпуста, вони ніби сп’ѐніли, ѐк буваю пізньої ночі, втратили владу над
своїми почуттѐми, здатність критично оцінявати вплив ціюї лядини і тверезо опиратисѐ
йому». Лише одна лядина знайшла в собі сили протистоѐти злим чарам Чіполли. Кельнер
Маріо, прийшовши до гѐми післѐ гіпнозу, під діюя ѐкого він прийнѐв бридкого чарівника за
кохану Сільвестру, застрелив кавальюре Чіполлу. «Жахливий, фатальний кінець. А все-таки він приніс визволеннѐ,.,»
Томас Манн, ѐкий був очевидцем зародженнѐ фашизму в Європі, попереджав лядство про
ту небезпеку, що нависла над ним у 30-ті роки XX ст. Проте це застереженнѐ, на жаль, не
втратило свого значеннѐ з розгромом фашизму. Час від часу в різних куточках світу виникаю
загроза тоталітаризму. У новелі «Маріо і чарівник» письменник ѐскраво показав згубність
поділу лядства на вищі та нижчі раси, злочинність влади «сильної» особистості, що
ґрунтуютьсѐ на приниженні інших лядей. Протистоѐти ж проѐвам тоталітаризму можуть
лише ляди з високим почуттѐм власної гідності, особистості, ѐкі не зреклисѐ свого «ѐ», а не
натовп знеособлених істот. Длѐ того ж, щоб народ не перетворивсѐ на покірне стадо, кожна
лядина маю дбати про збереженнѐ свого неповторного «ѐ», активно протистоѐти ницості,
зловживаннѐм владоя, несправедливості, жалягщному підлабузництву в повсѐкденному
житті.
