Томас Стернз Еліот народивсѐ 26 вереснѐ 1888 року у американському місті Сент-
Луїс.
Був сьомоя та наймолодшоя дитиноя в Сент-Луїсі, штат Міссурі, в родині
Генрі і Шарлотти Еліотів. Генрі був бізнесменом, а Шарлотта — поетесоя. Мати поета
була дуже обдарованоя жінкоя, та крім іншого, написала біографія Вільѐма
Грінліфа Еліота. Томас Еліот спочатку навчавсѐ в Академії Св. Луїса Сміта, де вивчав
латинську, грецьку, французьку та німецьку мови, а післѐ цього потрапив до академії
Мільтон в Массачусетсі.
В 1906 році поет став студентом Гарвардського університету, в ѐкому вчивсѐ до 1909
року, коли він отримав диплом магістра. Того ж часу в «Гарвард Адвокет» були
опубліковані його перші вірші. Його життѐ різко повернулосѐ в грудні 1908 року, коли йому в руки потрапила
книжка А. Симонса «Символістський рух в літературі» (1895), присвѐчена творчості
поета Ж. Лафорга. В 1910 році Томас Еліот поїхав вчитисѐ далі до Сорбони. Там він
познайомивсѐ з Ж. Верденалем, ѐкому він присвѐтив своя «Лябовну пісня Дж.
Альфреда Пруфрока» та ѐкий пізніше загинув в битві при Дарданеллах. Поет увійшов
в коло творчого життѐ, ѐке в той час крутилосѐ навколо Е. Дяркгейма, П. Дженета, Р.
де Жормонта, П. Пікассо та Анрі Бергсона.
В 1911 Еліот повернувсѐ до Гарварду, щоб написати дисертація з філософії,
присвѐчену англійському філософові Ф. Х. Бредлі. В той час він також вивчав санскрит
та буддизм, антропологія. Томас Еліот працявав в групі, ѐка вклячала в себе
Сантаѐну, У. Джеймса, Бертрана Рассела та Дж. Ройса.
В 1914 році поет улаштувавсѐ в Англії завдѐки премії на навчаннѐ. Разом зі своїм
співвітчизником і прихильником модернізму, Езроя Паундом, він почав
реформувати поетичний стиль.
В 1921 році післѐ візиту його матері та сестри в поета трапивсѐ нервовий зрив, і він
поїхав разом з дружиноя на лікуваннѐ до Лозанни (Швейцаріѐ), де закінчив
«Пустельну земля». За рекомендаціѐми Езри Паунда поет скоротив роботу
наполовину. У 1922 році Еліот заснував журнал «Крайтеріен».
В 1948 році він був нагороджений Нобелевськоя Преміюя з літератури та орденом
«за заслуги». В 1957 році одруживсѐ зі своюя секретаркоя Есме Валері Флетчер (вона
була молодшоя за Еліота на 38 років). В 1964 році поета було нагороджено
Президентськоя Медалля Свободи.
4 січнѐ 1965 року Томас Еліот помер від емфіземи, та його прах був відвезений до
Церкви Св. Майкла в Іст Кокер.
ЕЛІОТ, Томас Стернз Eliot, Thomas Stearns — 26.09.1888, Сент-Луїс, штат Міссурі —
04.01.1965, Лондон — англо-американський поет, лауреат Нобелівської премії 1948
р.
Головні проблеми творчості Еліота — трагізм лядського існуваннѐ, духовна криза в
умовах антигуманної сучасної цивілізації. Модернізм Еліота визначавсѐ його
позиціюя, ѐка ґрунтуваласѐ на розчаруванні в суспільному прогресі, у моральному
потенціалі лядства. Поет створив образ «безплідної землі», писав про відчуженнѐ
лядини у здеградованому світі. Глибокий песимізм та іроніѐ, що переростаю в
сатиру, взаюмодіять у його творчості. Прогнозуячи ймовірну загибель ювропейської
культури, Еліот знаходив духовне опертѐ у христиѐнській релігії та вірі, ѐкі можуть
стати на заваді відчая та бездуховності.
Еліот народивсѐ у заможній і респектабельній сімї, його дитинство та яність минули
в США. Майбутнього письменника виховували у пуританському дусі, відтак він
здобув досвід суворої самодисципліни і стриманості. Еліот закінчив школу в Сент-
Луїсі, у 1906 р. вступив у Гарвардський університет. Захопленнѐ романтичноя
поезіюя Дж. Н. Г. Байрона, П. Б. Шеллі та Дж. Кітса, віршами Д. ґ. Россетті та А. Ч.
Свінберна, ѐких він наслідував у своїх янацьких поетичних опусах, змінилосѐ
інтересом до середньовічної літератури. Знайомство з «Божественноя комедіюя» Данте стало одніюя з найважливіших подій у житті Еліота 1910. У Гарварді Еліот
відвідував лекції літературознавцѐ І. Беббіта, котрий справив на нього великий і,
значноя міроя, вирішальний вплив. Беббіт розвивав ідеї школи «нового гуманізму»,
заперечував сучасну цивілізація у будь-ѐких її формах та виѐвах демократіѐ,
індустріалізм, романтизм; саме він посіѐв у душі Еліота зерно сумніву в цінності
романтичної традиції, протиставивши їй класицизм. У студентські роки Еліот,
слухаячи курс І. Беббіта про французьку літературну критику, звернувсѐ до книги А.
Саймонса «Символізм у літературі», що відкрила перед ним поетичний світ А. Рембо,
П. Вердена і Жулѐ Лафорга, вірші котрого, ѐк згодом зізнававсѐ Еліот, справили на
нього особливо сильне враженнѐ.
У період 1910-1912 pp. були створені і в 1915 р. опубліковані відомі вірші Еліота
«Піснѐ коханнѐ Дж. Альфреда Пруфрока» «The Love Song of J. Alfred Prufrock»,
«Портрет дами» «Portrait of A Lady», «Преляди» «Preludes», «Рапсодіѐ вітрѐної ночі»
«Rhapsody on a Wind Night». У першому з них іронічно змальовуятьсѐ претензії
жалягідної лядини на щире почуттѐ. Іронічна точка зору розкриваютьсѐ у
пародійному використанні мотивів з Данте, В. Шекспіра, Дж. Донна, Р. Браунінга, А.
Теннісона. Вірш ю потоком свідомості ліричного героѐ. Альфред Пруфрок усвідомляю,
що його переживаннѐ сміховинні. Вірш закінчуютьсѐ похмурим висновком про
нікчемність мрії і неминучість загибелі:
Нас затѐгне у глибінь зелену
Сонм русалок, в буру водорость повитих,
Й лядський голос збудить,нас, аби втопити.
Пер. О. Гриценка
Глибоким песимізмом забарвлена урбаністична тема «Рапсодії вітрѐної ночі». Життѐ
міста видаютьсѐ поетові жахливим царством фатальної сили, безумним існуваннѐм.
Поезіѐ Еліота стримана, навіть холодна. У його віршах відтворяятьсѐ
позаособистісні почуттѐ лядей. На відміну від романтиків, Еліотне вивільнѐю емоції, а
втікаю від них, створяячи деперсоналізовану поезія, у ѐкій немаю образу
індивідуалізованої особистості.
У 1914 p. Еліот залишив США. Протѐгом деѐкого часу він відвідував лекції у
Німеччині, потім у Сорбонні Франціѐ. У 1915 p. E. прибув у Англія і вступив у Мертон-
коледж в Оксфорді, а згодом оселивсѐ у Лондоні. Відтак назавжди залишивсѐ у
Британії. Викладав, виступав ѐк літературний критик і рецензент, брав участь у
виданні часопису «Егоїст» «The Egoist», а з 1922 по 1939 р. видавав журнал
«Крайтеріон» «The Criterion». Еліот сприѐв літературному становлення молодих
поетичних талантів; надавав консультації деѐким видавництвам. У 1915 р. він
одруживсѐ з Вівюн Хейвуд, але цей шляб виѐвивсѐ невдалим. З 1930 р. подружжѐ
розпалосѐ. У 1947 р. Вівюн померла, а у 1957 p. Еліот одруживсѐ вдруге — його
обраницея стала Валері Флетчер.
Раннѐ творчість Еліота розвиваласѐ під впливом естетичної програми неокласицизму
та імажизму. Засновником цих течій в Англії був філософ та поет Т.Е. Гям, котрий
виступив проти романтичного мистецтва. Поети-імажисти, що гуртувалисѐ навколо журналу «Егоїст», — Р. Олдингтон, X. Дулітл, американець Е. Паунд були
прибічниками строгого, точного, образного стиля і цілісного ритмічного малянку
вірша. Вони захоплявалисѐ французькоя, давньоя італійськоя, китайськоя і
ѐпонськоя поезіюя. Ідеал строгої системи неокласицизму особливо приваблявав
Еліота. Він негативно ставивсѐ до мистецтва Ренесансу, вважаячи, що воно створило
підґрунтѐ длѐ індивідуалізму. Взірцем поезії длѐ Е. стали англійські «метафізичні
поети» XVII ст., і передусім Дж. Донн. У своїх есе «Ендря Марвелл» 1921 та
«Метафізичні поети» 1921 Еліот порівняю французьких символістів з
«метафізиками», зауважуячи, що у своїх віршах вони Е. маю на увазі П. Лафорга і
Корбюра «ближчі до школи Донна, аніж будь-ѐкий сучасний англійський поет». Еліот
вважаю, що й класичні поети Ж. Расін володіли здатністя чуттювого вираженнѐ думки,
ѐка так імпонувала йому у «метафізиків». Таким чином, Еліот виокремляю три
особливо близькі йому поетичні традиції: метафізичну, класичну і символічну.
У своїй поетиці Еліот використовую принцип поюднаннѐ різних видів мистецтва —
музики, живопису, кінематографу. У деѐких поезіѐх Еліот виразно помітні сатиричні
елементи «Гіпопотам» — «The Hippopotamus», «Суїні випроставшись» — «Sweeney
Erect», «Суїні серед соловїв» — «Sweeney Among the Nightingales»; усі ці вірші
написані у 1920 p..
Європейську славу здобула поема Еліота «Безплідна землѐ» «The Waste Land», 1922.
її публікаціѐ збігласѐ з виходом у світ джойсового «Улісса» та романів М. Пруста з
циклу «У пошуках утраченого часу». Молода літературна генераціѐ сприйнѐла поему
Е. ѐк справжню одкровеннѐ; читачів приголомшувала глибина вираженого у творі
«соціального почуттѐ». Проте задум Еліота був дещо іншим: показати не конкретний
історичний момент, а передати трагічність самого юства життѐ, трагедійність буттѐ. У
поемі розгортаютьсѐ тема марних зусиль і безглуздих хвилявань лядини, ѐкі
однаково призводѐть до невблаганної смерті. В асоціативних образах Еліот відтворив
свої уѐвленнѐ про деградація сучасного суспільства, про його занепад і мертвотну
сутність.
У першій частині поеми «Похованнѐ померлого» зѐвлѐютьсѐ тема смерті; її пророкую
ѐсновидицѐ Созостріс: «Я покажу тобі сам жах у жмені пороху». У другій частині «Гра
в шахи» звучить думка про те, що життѐ схоже на гру — пересуваннѐ фігур, зміну
ситуацій. Тут також йдетьсѐ про смерть. У третій частині «Вогненна проповідь» чути
«кісток глухе торохтіннѐ й хихотіннѐ, ѐк погрозу». Сліпий віщун Тіресій розказую про
чоловіків та жінок, ѐкі не зазнали коханнѐ. У пѐтій частині «Що нагримів грім» поет
акцентую тему загибелі всього живого. У безводній скелѐстій пустелі гримить грім,
але немаю дощу. Ляди скуті страхом, наче кайданами. Поема завершуютьсѐ мотивом
безумства і тричі повтореним санскритським словом «schantih» «мир, вищий за
всѐке розуміннѐ».
Поемі притаманний міфологізм. Автор використовую міфи про свѐтий Грааль, про
Адоніса та Озіріса. Зверненнѐ до міфу повѐзане з прагненнѐм створити універсалія
буттѐ. Провідними стаять образи безплідної землі і долини кісток. Вірші Еліота
іронічні та похмурі. Вони вирізнѐятьсѐ ускладненістя та фрагментарністя форми. Поема побудована на асоціативному звѐзку різних образів, мотивів, сцен. У поетичну
систему вклячені штрихи з «Пекла» Данте, «Бурі» Шекспіра. Траплѐятьсѐ фрази
різними мовами.
Тема деградації та загибелі лядини перебуваю у центрі поеми «Порожні ляди»,«The
Hollow Men», 1925: «Ми видовбані ляди Ми соломѐні незграби Разом хитаюмось
Голови наповняю нам солома Наша мова не значить нічого Коли шепотом
озиваюмось до себе Наш голос ѐк шелест сухої трави Яку наскрізь продмухую вітер Як
скрегіт лапи пацяка На розбитому склі В сухій нашій пивниці» пер. Ф. Неуважного.
Поема закінчуютьсѐ пророцтвом про кінець світу, проте автор зумисно змальовую
апокаліптичні мотиви без трагізму:
І саме так кінчаютьсѐ світ
Не гуком великим тільки скигліннѐм.
Зміст деѐких творів Е. перегукуютьсѐ з характерними ѐвищами сучасності. У вірші
«Коріолан» 1932, написаному за мотивами шекспірівської трагедії і бетховенівської
увертяри до «Коріолана», створений сатиричний образ мілітариста, фашистського
диктатора. У поемі «Чотири квартети» «Four Quartets», 1943 втілений релігійно-
філософський поглѐд на світ, на життѐ і вічність. Композиціѐ поеми ґрунтуютьсѐ на
уѐвленні про юдність чотирьох стихій — повітрѐ, землі, води і вогня, чотирьох пір
року та чотирьох стадій лядського життѐ. Відтак існуваннѐ прирівняютьсѐ до смерті.
Вмираннѐ означаю длѐ поета прилученнѐ до божественного розуму.
У 1930-х pp. Еліот працявав у жанрі віршованої драми: «Скелѐ» «The Rock», 1934,
«Убивство в катедрі» «Murder in the Cathedral», 1935, «Родинне свѐто» «The Family
Reunion», 1939.
Еліот виступав також і в ролі літературного критика, аналізуячи важливі теоретико-
методологічні проблеми, серед ѐких його особливо цікавили проблема традиції,
питаннѐ про співвідношеннѐ творчої індивідуальності й традиції. Еліот теоретично
обґрунтовував формалізм у літературній критиці. Одним з головних принципів Еліота
була відмова від розглѐду художнього твору в контексті особистості письменника,
його біографії. На думку Еліота, твір існую незалежно від автора, він автономний і
виступаю самостійноя вартістя. Це данність, замкнута у самій собі. Концепціѐ Еліота
стала наріжним каменем теорії англо-американської «нової критики», послідовники
ѐкої відмовлѐятьсѐ від соціально-історичної інтерпретації твору, наполѐгаячи на
його іманентній сутності. Головні літературно-критичні збірки Еліота: «Свѐщенний
ліс» «The Sacred Wood», 1920, «Користь поезії і користь критики» «The Use of Poetry
and the Use of Criticism», 1933, «Про поезія і поетів» «On Poetry and Poets», 1957.
Еліот розрізнѐв декілька типів критики — професійну, академічну і критику ѐк
різновид мистецтва. Себе він уважав критиком-поетом, ѐк, скажімо, і С.Т. Колріджата
М. Арнольда. Слід зауважити, що ѐк критик Еліот набагато глибший від
«неокритиків» та формалістів, його міркуваннѐ, позначені інтелектуальноя
проникливістя, й досі не втрачаять своюї актуальності, а цінність багатьох думок та
спостережень Еліота ще треба належно усвідомити.
