КАВАБАТА ЯСУНАРІ (11.06.1899, Осака - 16.04. 1972, Токіо) — ѐпонський письменник,
лауреат Нобелівської премії 1968 р.
Кабаѐта Ясунарі народивсѐ у сім'ї лікарѐ, лядини високоосвіченої, залябленої у літературу
та мистецтво. Батьків Кабаѐта Ясунарі втратив рано і виховувавсѐ в родичів, спізнавши
гіркий хліб сирітства. Навчаячись у 1910—1917 pp. у початковій і середній школах м. Осака,
Кабаѐта Ясунарі зацікавивсѐ живописом та літературоя, багато читав, віддаячи перевагу А.
Стріндбергу, а з ѐпонських письменників — Акутагаві Ряноске та Міѐмото Юріко. У 1917—
1920 pp., під час навчаннѐ у першому коледжі Токіо, Кабаѐта Ясунарі ознайомивсѐ з
російськоя літературоя, особливо вирізнивши длѐ себе Л. Толстого та А. Чехова.
З 1920 по 1924 pp. Кабаѐта Ясунарі навчавсѐ у Токійському університеті на відділенні
англійської, а згодом ѐпонської літератур. Тема його дипломної роботи — «Коротка історіѐ
ѐпонського роману».
1924 р. Кабаѐта Ясунарі разом із письменниками — «неосенсуалістами», до котрих належав і Йокоміцу Ріїті, автор програмного виступу «Про неосенсуалізм» (естетична
концепціѐ «неосенсуалістів» значноя міроя спираласѐ на літературну теорія західних
модерністів), заснував журнал «Літературна епоха» («Бунґей Дзідай»), вів у ньому активну
літературно-критичну діѐльність, початок ѐкій було покладено ще в студентські роки
співпрацея у журналі «Дзідзі Сімпо».
Відтоді Кабаѐта Ясунарі у різні періоди свого життѐ брав участь в організації нових
літературних журналів, був членом їхніх редакційних колегій; до 1939 р. регулѐрно
публікував рецензії та оглѐди у провідному літературному журналі «Бунґей Сяндзя»;
входив у склад журі різних літературних конкурсів і премій.
Захопленнѐ Кабаѐта Ясунарі неосенсуалізмом виѐвилосѐ недовготривалим. Розпочате ним
під ѐвним впливом «Улісса» Дж. Джойса оповіданнѐ «Кристалічна фантазіѐ» (1930) так і
залишилосѐ незавершеним.
Першим значним твором Кабаѐта Ясунарі, ѐкий привернув увагу критики та читачів, була
новела «Танцівницѐ з Ідзу» («Ідзу-но одоріко», 1925), екранізована 1935 р. кінорежисером
Госьо. Переживаннѐ закоханого янака стали темоя ліричної новели К. Я. Письменник
психологічно тонко розкриваю тендітну красу цього поетичного почуттѐ. Постійним
джерелом творчого натхненнѐ Кабаѐта Ясунарі, за його власним зізнаннѐм, слугувала
«Повість про Гендзі» — найвидатніша пам'ѐтка середньовічної ѐпонської літератури.
Письменника привабляять шедеври національної класичної хейѐнської епохи (IX—XII ст.),
що утверджуять принципи розвитку вільної особистості, загальну гармонія.
Починаячи з «Танцівниці з Ідзу», проѐвлѐютьсѐ посутнѐ грань таланту Кабаѐта Ясунарі:
розкривати загальнолядські, «стійкі вартості», спираячись у своїх художніх пошуках на
естетику та національну самобутність класичної, народної ѐпонської літератури.
Повість «Країна снігів» («Юкіґуні», 1934— 1937) визнана літературними колами
найпомітнішим ѐвищем ліричної прози, найповніше виѐвила систему художнього
мисленнѐ Кабаѐта Ясунарі. За образним висловляваннѐм М. Федоренка, «він ніби
запрошую нас відкрити мушля враженнѐ — і в ній відразу ж заблисне перлина істини».
Книга складаютьсѐ з окремих ліричних оповідань, об'юднаних спільноя тематикоя:
нерозділене лядське коханнѐ, краса природи північного края Японії — країни снігів.
У повоюнні роки, залишаячись вірним своїй колишній творчій манері, К. Я. написав низку
творів, найзначніші з ѐких: повість «Тисѐча журавлів» (1951), роман «Стогін гори» («Яма-но
ото», 1953).
У центрі «Тисѐчі журавлів» — долі янака Кікудзі та красуні Юкіко. Опис чайного
церемоніалу — «тѐдо» — стародавнього звичая ѐпонців, що прирівняютьсѐ до високого
мистецтва, це й оповідне тло твору, і його ідеѐ. «Зустріч за чаюм — та сама зустріч почуттів»,
— пише Кабаѐта Ясунарі.
Прагнучи до об'юмності психологічної характеристики героїв, митець виѐвлѐю їхня
естетичну причетність до чайного обрѐду. У дисгармонії з ним бездуховність, відсутність
жіночності, емоційна глухість Тікао — одіозного персонажа повісті. Прекрасна, жіночна,
граційна Юкіко, ѐка прѐмую до храму. Білосніжний журавель на її рожевому фуросікі —
ѐскрава художнѐ деталь, що свідчить, ѐк пишуть критики, про авторське «звеличеннѐ»
національної традиції. Журавель, що в ѐпонській символіці уособляю надія, добробут, у повісті Кабаѐта Ясунарі пророкую щасливе майбутню героїні.
У романі «Стогін гори» Кабаѐта Ясунарі на широкому тлі повоюнного побуту досліджую
внутрішній світ, психологія своїх героїв: старого Сінго, службовцѐ одніюї із токійських фірм,
та членів його родини. Пильна увага автора до складних сплетінь лядських взаюмин, до
драматичних подій минулого і теперішнього переконую, що головним у творі ю не стільки
сяжет, скільки загальнолядська тема. Естетичноя її основоя стаю взаюмозв'ѐзок Лядини, її
поводженнѐ із законами буттѐ та природи, ѐкий дедалі більше усвідомляютьсѐ Кабаѐта
Ясунарі. Введеннѐм образу гори («...сад будинку Сінго був природним продовженнѐм
гори...»), стогін ѐкої інколи вчувавсѐ головному героюві, автор підкресляю нерозривність,
одухотвореність такого зв'ѐзку. Прикметно, що ціюя ж думкоя пронизані й новели Кабаѐта
Ясунарі, написані у різні роки його творчості.
1950 р. Кабаѐта Ясунарі разом із членами ПЕН-клубу, головоя ѐкого він був з 1946 p.,
здійснив поїздки до Хіросіми та Нагасакі, місцѐ атомних бомбардувань. Про свою бажаннѐ
«вічного миру на землі» він розповість у новелах «Латочка», «Кораблики», «Камеліѐ».
Твори Кабаѐта Ясунарі вирізнѐятьсѐ ускладненістя підтексту, ефектом недомовленості,
несподіванки. Критика вбачаю у цьому вплив на його художній досвід естетики дзен,
«ґрунтованої на внутрішньому споглѐданні». Проте в дослідженні психології лядини, її
відносин зі світом, природоя Кабаѐта Ясунарі завжди оріюнтувавсѐ на зв'ѐзок з тіюя
дійсністя, ѐку він хотів збагнути.
1968 p. Кабаѐта Ясунарі було присуджено Нобелівську премія за «письменницьку
майстерність, ѐка з великим почуттѐм виражаю суть ѐпонського способу мисленнѐ».
Напружену праця над новим романом в останні роки життѐ Кабаѐта Ясунарі не вдалосѐ
завершити. Письменник важко хворів, заохотивсѐ до наркотиків. Будучи у стані важкої
депресії післѐ смерті свого учнѐ і друга Юкіо Місіми, 16 квітнѐ 1972 р. він наклав на себе
руки у відлядному курортному містечку Дзусі, що на околиці Токіо, отруївшись газом.
Твори цього митцѐ, що відобразили національне ѐпонське уѐвленнѐ про світ, лядину,
красу, забезпечили йому славу за життѐ і безсмертѐ післѐ смерті.
В Україні окремі твори Кабаѐта Ясунарі переклали І. Дзяб, М. Федоришин.
В естетиці ѐпонського мистецтва уѐвленнѐ про речі, а точніше, про «сумну принадність
речей», відіграю значну роль. Дерева, квіти, каміннѐ, кераміка сприймаятьсѐ ѐпонцѐми ѐк
одухотворені образи, просѐкнуті настроѐми туги, співчуттѐ, світлої печалі. У літературній
творчості, особливо в поезії, ѐк і в мистецтві складаннѐ букетів (ікебані), ѐк і в традиційному
ѐпонському саду, немаю нічого зайвого, але завжди ю місце длѐ уѐви, натѐк, певна
незавершеність і несподіваність, що змушуять працявати думку й почуттѐ. Спираячись на
традиційну ѐпонську естетику, Кавабата з допомогоя «сумної принадності речей» передаю
свою ставленнѐ до героїв: симпатії і співчуттѐ, милосердѐ й ніжність, гіркоту і біль.
Розкривати внутрішній світ героїв, робити їх живими й близькими длѐ читачів лядьми
допомагаять письменникові також і суто ѐпонське вміннѐ споглѐдати, тонко розуміти
природу та значеннѐ її впливу на душу лядини.
Природа у творах Кавабата завжди посідаю особливе місце. Життѐ природи й лядини, на
думку письменника, поюднані невидимими ланцягами. Усвідомленнѐ цього первісного
невід’юмного зв’ѐзку надзвичайно важливе длѐ митцѐ. З ним пов’ѐзане і відчуттѐ ритму цілісного світу, що дозволѐю проникати в закони природи, жити з нея одним життѐм, не
відступаячи від природного юства, не створяячи дисгармонії, дисонансу, розладу з нея, а
значить, із самим собоя. Рѐдки про природу створяять своюрідний фон, на ѐкому
розгортаютьсѐ життѐ героїв, проте нерідко природа стаю одним із образів твору. Кавабата
закликаю вчитисѐ в природи, проникати в її таюмниці, він убачаю в спілкуванні з природоя
шлѐх до морального й естетичного вдосконаленнѐ лядини.
Зображена митцем природа прекрасна й велична; показуячи зміни в ній, автор відтворяю
порухи лядської душі, тому майже всі твори письменника багатопланові, вони маять
прихований підтекст. У повісті «Тисѐча журавлів» природа немовби співчуваю героѐм.
Наприклад, через опис природи передаютьсѐ тривога Кікудзі перед невідомістя. Коли
Кікудзі виглѐнув у сад, «по небу прокотивсѐ грім. Далекий і могутній, він насувавсѐ все
ближче й ближче. На мить дерева в саду освітив спалах блискавки». Блискавка ѐк думка і
думка ѐк блискавка — нерозривність цих понѐть допомагаять авторові краще висвітлити
образ Кікудзі, ѐкий переживаю осѐѐннѐ, знайшов потрібне рішеннѐ, певний вихід длѐ себе.
«І одразу зашумів дощ,— пише Кавабата.— Поступово грім відкотивсѐ далі». Дощ неначе
змиваю тривожні передчуттѐ героѐ, очищую його душу, відкриваю шлѐх до нового, чистого
начала. «Кікудзі підвівсѐ і зателефонував Фуміко». Розмовлѐячи з нея по телефону про
дрібниці, Кікудзі ледь її слухав, перевівши розмову на головне:
— У нас тут справжнѐ злива. А у вас?..
— Ллю ѐк із відра. Тільки-но так гримнуло, що ѐ ледь не вмерла.
— Зате післѐ дощу посвіжішаю…
Слово «свіжий», «свіжість» означаю не тільки стан природи післѐ дощу, а й зміну
внутрішнього світу героѐ.
В описі зустрічі персонажів використовуютьсѐ така ж сама символіка:
— Напевне, ви чули по телефону, ѐк тут зранку шумів дощ?— спитав Кікудзі.
— Хіба по телефону почуюш? Я не звернула уваги. Дивно, невже можна почути, ѐк шумить
дощ у вашому саду?
В останній фразі цього діалогу застосовуютьсѐ прийом іносказаннѐ. Це реченнѐ слід
розуміти так: «Хіба можна знати, що відбуваютьсѐ у вашій душі?»
У фіналі повісті символіка речей і природи зливаютьсѐ воюдино. Уранці, післѐ ночі з Фуміко,
Кікудзі в саду перед чайним павільйоном піднімаю друзки чашки, розбитої дівчиноя
напередодні. Із ціюя чашкоя пов’ѐзані стосунки чотирьох лядей: батька Кікудзі з пані Оота
і самого Кікудзі з Фуміко. «Кікудзі склав разом чотири великих уламки, і в його долоні
з’ѐвиласѐ чашка. Тільки на її края не вистачало шматочка. Кікудзі узѐвсѐ його відшукати, та
згодом полишив ця спробу». «Піднѐвши очі вгору, він побачив, що на сході поміж
деревами сѐѐла одна велика зірка. "Скільки ѐ вже не бачив ранкової зорі!”— подумав
Кікудзі, дивлѐчись у небо, що потроху затѐгували хмари. Зірка виблискувала серед хмар і
від того здаваласѐ ще більшоя, ніж була насправді… "Немаю сенсу збирати черепки, коли
на небі сѐю зірка таким свіжим блиском”,— промайнуло в голові Кікудзі. І він кинув уламки
на земля».
Фуміко, рішуче розбиваячи ввечері чашку, немовби обривала всі пута минулого, у ѐких
безнадійно заплуталисѐ ті, хто пив чай із ціюї чашки до неї, пута, що не відпускали спогадів від тих, хто живе нині. Водночас дівчина переживала з приводу того, що Кікудзі може
порівнѐти її чашку з іншоя, кращоя (тобто з Юкіко): «У вас ю краще "сіно”,— прошепотіла
вона». («Сіно» — чашка в стилі Сіно Сосіна, відомого майстра чайної церемонії.) Однак
післѐ незабутнього вечора Кікудзі й не думав порівнявати Фуміко з кимось іще. Вона стала
длѐ нього незрівнѐнноя, стала самоя долея. Проте, кинувши черепки на земля, Кікудзі,
знову піднѐвши очі угору, ледь не скрикнув: «Зірки вже не було. Поки він збирав друзки,
ранкова зірка сховаласѐ за хмароя». Він знову піднѐв черепки. «Шкода було кидати чашку.
Та й тут її могла побачити Тікако» (через ѐку все минуле виглѐдаю гріховним і брутальним).
Утративши зірку (Юкіко), Кікудзі все ж таки відчуваю, що звільнивсѐ від «гидкої чорної
пелени, що застила йому світ», символом ѐкої в повісті ю потворна родима плѐма на грудѐх
(тобто на душі) Тікако. Невже його врѐтувало гріхопадіннѐ чистої Фуміко?— розмірковую
наодинці герой, згадуячи, ѐк не опираласѐ Фуміко — «опираласѐ тільки її чистота». Кікудзі
боѐвсѐ, що цього разу проклѐттѐ торкнетьсѐ його душі, а вийшло навпаки: його душа
неначе очистиласѐ. Чиста хмарка Фуміко, що закрила зірку Юкіко й очистила душу самого
Кікудзі, безслідно розтанула. Кікудзі ніде не може знайти дівчину, ѐка раптово зникла.
Згадавши її слова: «Смерть йде за мноя слідом», він відчуваю, ѐк дерев’ѐніять його ноги
від жахливої думки: «Не можу повірити, що вона померла!» «Як же Фуміко могла померти,
коли мене самого вона повернула до життѐ?»— із цим та багатьма іншими запитаннѐми
залишаю свого героѐ Кавабата у фіналі повісті. І всѐ природа, що також сумую разом із
лядиноя, немовби відповідаю на почуттѐ Кікудзі в скорботній тональності.
У ліричній повісті «Тисѐча журавлів» використаний давній естетичний принцип ѐпонського
мистецтва — міѐбі (ѐскрава краса). Краса у творі показана всебічно: і ѐк чуттюва, земна
краса, утілена в образі пані Оота, і ѐк вишукана, вічна краса, уособлена в образі дівчини
Юкіко, і ѐк прихована, внутрішнѐ краса, що втілена в образі Фуміко. Автор передаю відчуттѐ
краси за допомогоя особливого прийому — натѐку (йодзя), ѐкий створяю настрій,
викликаю «надпочуттѐ», змушуячи працявати думку й уѐву читача.
Повість «Тисѐча журавлів» маю глибокий гуманістичний смисл. Назва твору промовиста:
тисѐча журавлів — це символ чистоти та щастѐ, ѐких шукаю кожна лядина, інколи не
здогадуячись, що вони поруч.
