Народивсѐ 4 груднѐ 1875 у Празі. Нещасливе дитинство та 5 років навчаннѐ у
військовій школі в Санкт-Пельтені наклали незабутній відбиток на його чутливу
натуру і назавжди поселили в ньому почуттѐ самотності.
Раннѐ лірика Рільке типова длѐ поезії неоромантизму. Його збірка Вінчаний снами
(Traumgekrnt, 1897), наповнений неѐсними мріѐми з відтінком містицизму,
виѐвила ѐскраву образність та володіннѐ ритмом, розміром, прийомами
аллітерації і мелодикоя мови. Ретельне вивченнѐ спадку датського поета
Й.П.Якобсена (1847-1885) окрилило і наповнило його строгим почуттѐм
відповідальності. Дві поїздки до Росії, на його "духовну батьківщину" (1899 і
1900), вилилисѐ в збірку Часослов (Das Stundenbuch, 1899-1903). Прозїчним
доповненнѐм до Часослову стали Історії про доброго Бога (Geschichten vom
lieben Gott, 1900).
Властиве Рільке прагненнѐ "жити серед натовпу, але бути у часі бездомним"
визначило наперед його відлядницьку доля і безпритульність. Рільке отримав
родинний герб, наївно увірувавши в своя приналежність до древнього
рицарського роду, - цѐ помилка увічнила його імпрессіоністична поема в прозі
Піснѐ про лябов і смерть корнета Крістофа Рільке (Die Weise von Liebe und Tod
des Kornets Christoph Rilke, 1906).
З 1900 по 1902 Рільке жив недалеко від колонії художників Ворпсведе, в 1901
одруживсѐ на Кларі Вестхоф. Обмеженість у статках і художні пошуки привели
його в Париж, де він мав змогу спілкуватисѐ зі скульптором О.Роденом.
Французький імпресіоністичний живопис і символічна поезіѐ також
відобразилисѐ на поезії Рільке, котра набула пластичності, широти діапазону і
зосередженості на передачі незмінної суті речей (Нові вірші - Neue Gedichte,
1903-1908). Найбільший прозаїчний твір Рільке, різноплановий декадентський
роман Записки Мальте Лаурідса Брігге (Die Aufzeichnungen des Malte Laurids
Brigge, 1911), виѐвлѐю різноманітний вплив Парижу на сприйнѐтливий естетизм
Рільке.
Перша світова війна змусила його на деѐкий час залишити Франція. В 1922 творча
напруга, що довго стримуваласѐ, разрѐдиласѐ у важких длѐ сприйнѐттѐ, часто
темних Дуінезьких елегіѐх (Duineser Elegies, 1912-1923) і натхненних Сонетах до
Орфеѐ (Die Sonette an Orpheus, 1923). Розвиваячи глибоко оригинальну
символічну космологія, Рільке підіймаютсьѐ до нових метафізичних висот, цукаю
застосуваннѐ диссонансів і протиріч, що мучили його все життѐ. В пафосі
ствердженнѐ видимого, "милої землі", народжуютьсѐ формула "перевтіленнѐ" ѐк передачі внутрішньої реальності речей.
Гений Рільке самотній. Його сприйнѐттѐ життѐ, сама його творчість, ѐку глибоко
торкнула думка про смерть, були трагічными. Слово німецької мови набуло під
його пером виклячну значимість, а його листи ѐвлѐять собоя вражаяче
свідоцтво абсолятної вірності поезії. Помер Рільке у Валь-Мон (Швейцаріѐ) 29
груднѐ 1926.
Давньогрецький міф про співцѐ Орфеѐ завжди хвилявав Р.-М. Рільке. Уже в ранній
період творчості він звертаютьсѐ до давньої історії подорожі Орфеѐ у підземне
царство.
За давньогрецькоя легендоя, Орфей — співак і музи¬кант, був наділений такоя
магічноя силоя мистецтва, йому підкорѐлисѐ не лише ляди, а й дикі звірі й
боги. За¬чарований гроя Орфеѐ, володар світу померлих Аїд обіцѐю повернути
його кохану на земля, але за одніюї умови: співець не повинен дивитисѐ на
Еврідіку, ѐка йтиме за ним. Однад Орфей не витримую й озираютьсѐ — і втрачаю
дружину назавжди.
Замисляячись над призначеннѐм митцѐ у світі, Р.-М. Ріль¬ке головне завданнѐ
поета вбачаю у тому, щоб нести лядѐм добро, красу і лябов, "одухотворявати"
дійсність, перемагати зло і смерть силоя своюї творчості. Але чи завжди це
вдаютьсѐ? Чи може співець змінити навколишня реальність?
Твір маю елементи епічності — наѐвність діячих персона¬жів, зовнішній сяжет,
конфлікт між героѐми. Відсутність рим і строфічного поділу (білий вірш),
різностопність рѐдків наближаять його до прози. Однак епічність поюднуютьсѐ з
глибоким лірико-філософським підтекстом, ѐкий змушую замислитисѐ над
проблемоя значеннѐ мистецтва у світі.
Вірш починаютьсѐ із символічного зображеннѐ царства смерті, де перебуваять душі
померлих:
Була це душ копальнѐ дивовижна, —
у ній, ѐк жили тихих срібних руд,
тѐглись вони крізь тьму.
Поміж коріннѐм струміла кров,
що до лядей пливла;
тѐжким порфиром в тьмі вона здавалась.
Ото й увесь багрѐнець.
Там були
урвисті скелі, і ліси безлядні,
і зведені над пусткоя мости...
(Переклад М. Бажана)
Цей сумний пейзаж, де немаю жодного руху життѐ, ви¬кликаю відчуттѐ невимовного
трагізму і безмежного горѐ. Перед читачем постаю обличчѐ смерті, він відчуваю її
холодний подих.
Імена героїв протѐгом твору не називаятьсѐ — вони залишилисѐ на землі, в іншій
реальності, куди нема вороттѐ. Ті, хто прѐмую до страшного царства, позбавлені лядських рис, вони скоріше нагадуять слабкі тіні, серед ѐких виріз¬нѐютьсѐ
одна жива постать — Орфей, "стрункий мужчина в киреї голубій". Сповнений
лябові, він поспішаю до виходу, але не може не думати про тих, хто йде позаду:
"нях і слух позаду лишались". Боги не дозволили йому озиратисѐ, проте він
чутливо прислухаютьсѐ до тихих кроків Гермеса — бога мандрівок, ѐкий
супроводжую Еврідіку. Поступово на перший план виходить саме цѐ жінка:
Тепер вона ступаю поруч бога,
хоч довгий саван заважаю йти,
невпевнена, і ніжна, і терплѐча.
Однак смерть накладаю на неї свою страшне тавро — відбираю почуттѐ і пам'ѐть:
...вона вібрала в себе смерть велику,
таку нову, що й не збагнути їй.
Навіть коли Орфей, порушивши заборону богів, озираютьсѐ, вона нічого не розумію і
на слова Гермеса: "А він таки оглѐнувсь", — безтѐмно запитую: "Хто?.."
Як бачимо, автор по-новому переосмисляю стару легенду. Він підкресляю поразку
співцѐ, а не силу його коханнѐ і вірність. Почуттѐ Орфеѐ переконали богів, але
не оживили Еврідіку, в ѐкій не залишилось почуттів і бажаннѐ повернутисѐ на
земля.
У такий спосіб поет створяю символічну картину трагічної епохи. Він вважаю, що
ляди звикаять до духовної темрѐви, не усвідомляячи, що прѐмуять у царство
смерті, і гостро відчуваю біль за весь всесвіт. Проте, нерідко наштовхуячись на
стіну нерозуміннѐ, автор невтомно закликаю лядство до життѐ краси,
відродженнѐ моральних цінностей. Орфей може зазнати і поразки, але ѐкщо він
не буде "співати своя пісня", то і перестане бути Орфеюм.
