1.Федір Достоювський народивсѐ 30 жовтнѐ(11 листопада)1821 року в багатодітній
сім'ї лікарѐ московської Маріїнської лікарні длѐ бідних. Батько письменника
походив зі старовинного литовського роду і був сином свѐщеника, матір — із
заможної купецької сім'ї. Перші 16 років життѐ Достоювський провів у скромній
казенній квартирі при лікарні. Атмосфера в домі була досить важкоя. Ще в
ранньому віці майбутній письменник відчув деспотичний характер батька і
пізніше не лябив згадувати про нього. В одній з чорнових нотаток до роману
«Підліток» Достоювський писав: «Є діти, ѐкі з дитинства вже замисляятьсѐ над
своюя сім'юя, з дитинства ображені неблаговидністя батьків своїх...» Це
письменник сказав про себе самого.
Дитинство письменника багато в чому скрашувала дружба зі старшим братом
Михайлом. Їх об'юднували спільні зацікавленнѐ, обидва вони рано прилучилисѐ
до літератури і часто обмінявалисѐ враженнѐми від прочитаного. Почуттѐ
дружби та прихильності брати зберегли на все життѐ.
2. Початковим навчаннѐм Достоювського займалисѐ спочатку батьки та платні
вчителі. У 1833 році він разом із братом Михайлом продовжив освіту у
приватних пансіонах. Незабаром післѐ смерті матері, навесні 1837 року, батько
відвіз двох найстарших синів Михайла та Федора в Петербург длѐ підготовки до
вступу в Головне інженерне училище, куди майбутній письменник був
зарахований у січні наступного року. Роки, проведені в училищі, були длѐ
Достоювського роками напруженого внутрішнього життѐ.
Окрім вивченнѐ спеціальних предметів, він із захопленнѐм займавсѐ словесністя,
історіюя та маляваннѐм, але особливу увагу приділѐв читання. В одному із
листів до брата Достоювський писав, що протѐгом одного літа ним були прочитані «весь Гофман, російський і німецький, майже весь Бальзак.., «Фауст»
Гете та його дрібні вірші... також Віктор Гяго». У ці роки він відкрив длѐ себе
Гоголѐ. Саме Гоголя Достоювський зобов'ѐзаний тій гострій увазі, з ѐкоя він
почав приглѐдатисѐ до навколишнього життѐ, бачачи його повсѐкденний
трагізм. На період навчаннѐ в інженерному училищі припадаять і перші
літературні спроби Достоювського. Відомо, що він у цей час написав історичні
трагедії «Борис Годунов» і «Маріѐ Стяарт», ѐкі не збереглисѐ.
У 1839 році несподівано помираю батько,— за офіційноя версіюя, від апоплексії.
Проте, ѐк стверджували, його вбили власні селѐни-кріпаки. У цьому був
переконаний і Федір Достоювський. Саме тоді, за свідченнѐм сучасників, з ним
трапивсѐ перший приступ важкої хвороби — епілепсії. У 1843 році Достоювський
закінчив училище і був зарахований на службу в Інженерний департамент, але
через рік вийшов у відставку в чині поручника. Тоді ж за невелику одноразову
суму відмовлѐютьсѐ від спадкових прав на тульські маютки, вирішивши розпочати
нове життѐ — життѐ професійного письменника.
3.Живучи в Петербурзі, Достоювський уважно вглѐдаютьсѐ в навколишня дійсність
столиці миколаївської імперії, з усіма її контрастами та суперечностѐми. Майже
рік письменник працявав над своїм першим романом «Бідні ляди»,
опублікованому в «Петербурзькому збірнику» (1846). Його поѐва принесла
Достоювському славу продовжувача традицій Гоголѐ. У центрі цього роману в
листах — історіѐ чистого,піднесеного коханнѐ чиновника Макара Дювушкіна та
Вареньки Доброселової, розкрита з надзвичайноя теплотоя та ліризмом. Роман
«Бідні ляди» відкривав цілий цикл творів Достоювського, присвѐчених життя
різних верств населеннѐ Петербурга: «Двійник» (1846), «Хазѐйка» (1847),
«Неточка Незванова»(1849).
Одним із найпоетичніших творів письменника цього періоду ю повість «Білі ночі»
(1848), головний герой ѐкої живе у фантастичному світі, створеному власноя
уѐвоя. «У творах Достоювського, — писав відомий російський Добролябов про
творчість письменника 40-х років, — ми зауважуюмо одну спільну рису: це —
біль за лядину, ѐка не може, або, врешті, навіть не маю права бути лядиноя
справжньоя, повноя, самостійноя лядиноя...»
Навесні 1846 року Достоювський познайомивсѐ з колишнім службовцем міністерства
закордонних справ М. Петрашевським і незабаром став завсідником його
п'ѐтниць». На зібраннѐх, ѐкі відбувалисѐ на квартирі
Петрашевського,обговорявалисѐ політичні, філософські та соціально-економічні
питаннѐ,обстояваласѐ відміна кріпацтва, реформи суду та друку, пропагувалисѐ
ідеї утопічного соціалізму. У 1849 році Достоювський ѐк член гуртка
Петрашевського був заарештований і засуджений до страти. 22 груднѐ 1849 року
на Семенівському плацу в Петербурзі над Петрашевцѐми здійснили обрѐд
підготовки до страти, і лише в остання хвилину їм повідомили остаточний
присуд. Достоювського,зокрема, засудили до чотирьох років каторжних робіт і
вічну солдатчину. На каторзі письменник провів десѐть років, із них чотири — у в'ѐзничних кайданах і ще шість — рѐдовим солдатом гарнізону поблизу
монгольського кордону. Пережиті роздуми та муки він змалявав у «Записках з
мертвого дому» (1862), порівнѐвши їх зі стражданнѐми лядини, похованої
живцем і позбавленої особистості.
4. У 1859 році Достоювському дозволили піти у відставку та повернутисѐ в
Петербург, де він спробував продовжити літературну кар'юру. За час
перебуваннѐ в Сибіру він одруживсѐ із вдовоя відставного чиновника Маріюя
Ісаювоя, але цей шляб виѐвивсѐ нещасливим: вона померла від туберкульозу в
1864 році.
Першим твором, опублікованим Достоювським післѐ поверненнѐ із Сибіру, був
роман «Зневажені та скривджені» (1861), в основі сяжету ѐкого лежать трагічні
історії двох сімей: бідного дворѐнина Іхменюва та фабриканта-англійцѐ Сміта,
розорених та знедолених багатим авантяристом кнѐзем Валковським. Розробка
теми «Зневажених та скривджених» була продовжена і чи не з найбільшоя
художньоя силоя втілена в романі «Злочин і кара» (1866) — в одному із
найскладніших і найдовершеніших творів Достоювського, навколо ѐкого і по
сьогодні триваять суперечки. Як відзначав письменник, його новий роман -— це
«психологічний звіт одного злочину», ѐкий вчинив бідний студент Родіон
Раскольников, убивши стару лихварку та її сестру. Це вбивство — не звичайний
кримінальний злочин заради збагаченнѐ і навіть не заради того, щоб допомогти
своїм рідним: матері та сестрі. Родіон Раскольников учинив його післѐ тривалих і
болісних роздумів про своя доля, про доля всіх «зневажених та скривджених»,
про соціальні та моральні закони, за ѐкими живе лядство. Спираячись на
історичні приклади (Магомет, Наполеон тощо), головний герой дійшов висновку,
що всі ляди поділѐятьсѐ на незвичайних, ѐким заради високих цілей «все
дозволено», і звичайних, ѐкі повинні терпіти та підкорѐтисѐ.
Щоб випробувати себе, перевірити, чи може він стати «надлядиноя», хто він —
«воша, ѐк усі, чи лядина», «тремтѐче створіннѐ чи право маю», Раскольников
зважуютьсѐ на злочин. Лише значно пізніше головний герой усвідомляю
тупиковість своюї теорії, ѐка ігнорую непорушний моральний закон про свѐтість
лядського життѐ. З ціюї точки зору в романі чітко простежуютьсѐ заклик
Достоювського до подоланнѐ егоїзму, до христиѐнської лябові до ближнього, до
очищувального стражданнѐ. Ціюя ідеюя керуятьсѐ й інші герої роману —
Порфирій Петрович («В стражданні ю ідеѐ»), Сонѐ Мармеладова («Стражданнѐ
прийнѐти та спокутувати себе ним, ось що треба»). До такого ж висновку в
епілозі роману приходить і каторжанин Раскольников.
Не менш важливими та проблемними творами в літературній спадщині
Достоювського стали романи «Ідіот» (1868) і «Біси» (1871-1872). Трагедіѐ
особистості, біль за лядину знаходѐть виѐв у романі «Підліток» (1875).
5. У 1867 році Достоювський одруживсѐ зі своюя стенографісткоя Анноя Сніткіноя,
ѐка стала длѐ нього по-справжньому близьким і відданим другом. У тому ж році,
щоб позбавитисѐ кредиторів, сім'ѐ Достоювських надовго виїхала до Західної Європи, живучи в Німеччині, Швейцарії, Італії. Лише наприкінці 1871 року, післѐ
того, ѐк письменникові вдалосѐ частково сплатити борги, він зміг повернутисѐ до
Петербурга.
Останній роман Достоювського «Брати Карамазови», над ѐким письменник
працявав останні два роки свого життѐ, став своюрідним підсумком його
творчості, де з граничноя повнотоя та ѐскравістя окреслене все коло морально-
етичних, філософських і соціальних питань, ѐкі хвилявали письменника.
Історія сім'ї Карамазових Достоювський наче співвідносить зі сучасноя йому
історіюя світу, повсяди бачачи хаос, деградація, цілковиту втрату моральних
норм і духовних цінностей.
Федір Достоювський помер 28 січнѐ 1881 року від прогресуячої хвороби легень через
кілька місѐців післѐ свого полум'ѐного виступу в пам'ѐть О. Пушкіна.
І.Франко назвав Достоювського (порѐд з Л. Толстим) найгеніальнішим російським
письменником, відзначивши, що саме «в глибині та тонкості психологічного
аналізу, в тій несхибній ѐснозорості у сфері найтемніших глибин лядської душі
лежить безсмертна вартість тих письменників».
Головним героюм роману ю Родіон Раскольников — недовчений студент, ѐкий
животію («його допікали злидні») у Петербурзі на горішньому поверсі в кімнатці,
ѐка нагадую то шафу, то труну, то собачу будку: «Комірчина його містиласѐ під
самісіньким дахом високого п’ѐтиповерхового будинку й скидаласѐ більше на
шафу, аніж на житло. Хазѐйка ж, у ѐкої він наймав ця комірчину, мешкала на
поверх нижче, і щоразу, ідучи з дому, він мусив проходити повз хазѐйчину
кухня, з майже завжди розчиненими навстіж дверима... І щоразу, коли він
проходив мимо, його охоплявало ѐкесь хворобливе й боѐзливе почуттѐ, ѐкого
він соромивсѐ і від ѐкого болісно крививсѐ. Він дуже заборгував хазѐйці й боѐвсѐ
з нея зустрічатисѐ».
Читач одразу помічаю разячий контраст між красивоя зовнішністя Родіона і його
жалягідним одѐгом («Він був так погано вдѐгнений, що інша, навіть звична до
всього, лядина посоромиласѐ б удень виходити в такому лахмітті на вулиця»).
Здаютьсѐ, він постійно виправдовую свою прізвище, до такої міри «розколота» його
душа. По суті, це добра лядина: він віддаю останні гроші родині Мармеладових,
заступаютьсѐ за незнайому дівчину, рѐтуячи її від зазіхань хтивого чоловіка,
згодом, уже в процесі слідства, з'ѐсовуютьсѐ, що, ризикуячи життѐм, він урѐтував
дітей з палаячого будинку. Як же трапилосѐ, що така лядина
змогла опустити сокиру на голови беззахисних жінок? Адже він усвідомлявав уся
жахливість, уся огидність свого вчинку: «О Боже! ѐка усе це гидота! І невже,
невже ѐ... ні, це нісенітницѐ, це безглуздѐ! — додав він рішуче. — І невже такий
жах міг спасти мені на думку? На ѐкий бруд здатне, однак, мою серце! Головне:
брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І ѐ, цілий місѐць... (Достоювський підкресляю
гостру внутрішня боротьбу, що точиласѐ в душі Родіона. — Лет.). Але він не міг
виразити ні словами, ні вигуками свого хвиляваннѐ. Почуттѐ безмірної огиди,
ѐке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досѐгло тепер такої сили і такої виразності, що він не знав, куди подітисѐ від своюї туги».
Теоріѐ Раскольникова, її антигуманний сенс
Суть своюї теорії Родіон Раскольников розкриваю в розмові зі слідчим Порфиріюм
Петровичем, коли поѐсняю «ідея», викладену ним у статті, опублікованій
раніше. На його думку, лядство поділѐютьсѐ на дві неоднакові частини:
«тремтѐчі створіннѐ» й «ті, хто право маю». Нижчий розрѐд («тремтѐчі
створіннѐ») — це загальна маса, призначеннѐ ѐкої бути законослухнѐними
громадѐнами, таким собі «будівельним матеріалом» історії. Вищий розрѐд («ті,
хто право маю») покликаний очолявати й спрѐмовувати лядський загал,
нездатний самостійно змінити свою життѐ. Такі ляди руйнуять сьогоденнѐ в ім’ѐ
майбутнього, протистоѐть консервативній масі, усталеному способу життѐ,
старим традиціѐм і законам. Раскольников дійшов висновку, що вони
перебуваять поза межами добра й зла (згодом назву «По той бік добра і зла»
обрав длѐ своюї роботи Ф. Ніцше). Лядські етичні норми їх не стосуятьсѐ, тому,
на думку Раскольникова, «незвичайна» лядина «маю право... тобто не офіційне
право, а сама маю право дозволити своюму сумління переступити... через деѐкі
перешкоди, і юдино в тому лише разі, коли виконаннѐ її наміру (іноді, може,
рѐтівного длѐ всього лядства) цього потребуватиме». Тут страшне слово
«убивство» («кров», «смерть») хитро замінено на «гладеньку» й недратівливу
формулу «деѐкі перешкоди», але суті справи це не мінѐю.
Зауважимо, що подібна «словесна еквілібристика» застосована далі також щодо
«заспокійливо-наукового» слова «відсоток». Ось так і розвінчуютьсѐ ганебна
сутність усіх звірѐчих «теорій», прихована за зручними словечками й формулами
на кшталт «переступити... через деѐкі перешкоди» замість прѐмого — «убити
лядину» або «певний відсоток лядей мусить іти» замість «хтось повинен
загинути». І робить це саме той, чий розум теж отруюний подібноя теоріюя, —
Раскольников. Ось ѐк він співчуваю горя п’ѐненької дівчини, ѐку щойно врѐтував
від зазіхань хтивого незнайомцѐ: «Сердешна дівчинка! Прийде до пам’ѐті,
поплаче, потім мати дізнаютьсѐ... Спочатку лѐпасів надаю, а потім висіче, болѐче і
з ганьбоя, може й прожене... А не прожене, однаково проняхаять Дар’ї
Францівни, і почне швендѐти моѐ дівчинка туди й сяди. А там невдовзі лікарнѐ (і
це завжди в тих, ѐкі в матерів живуть дуже чесних і потай від них погуляять), ну
а далі... а далі знову лікарнѐ... вино... шинки... і ще лікарнѐ... років через два-три
каліка, а всього й прожила дев’ѐтнадцѐть або вісімнадцѐть років од сили...»
Проте раптом Родіон забуваю про співчуттѐ й умить стаю циніком: «Тьху! А нехай!
Це, кажуть, так і повинно бути. Якийсь відсоток, кажуть, повинен йти щороку...
кудись... до чорта, мабуть, щоб інших освіжати і їм не перешкоджати. Відсоток! А
чудні, справді, у них ці слівцѐ: вони такі заспокійливі, наукові. Сказано: відсоток,
отже, і тривожитись нема чого. От коли б ѐкесь інше слово, ну, тоді... було б,
може, не так спокійно... А що, коли й Дунечка ѐкось у відсоток потрапить!Коли
не в той, то в інший?..» Отже, будь-ѐка нелядська «теоріѐ», застосована до
рідної лядини (у цьому випадку — до сестри Дуні), перестаю бути привабливоя, оголяю своя звірѐчу суть. Повертаячись безпосередньо до теорії
Раскольникова, зауважимо, що в романі простежуютьсѐ різко негативне
ставленнѐ автора не лише до факту злочину, а й до його теорії ѐк філософської
побудови. Прикрита красивими фразами про необхідність оновленнѐ життѐ
суспільства (а оновлявачами, за Раскольниковим, ю «ті, хто право маю»), цѐ
теоріѐ ю звірѐчоя й антигуманноя за самоя своюя суття. Так, у момент
душевного напруженнѐ хворий і роздратований розмовоя із Сонея
Мармеладовоя Родіон прохопляютьсѐ про справжні мотиви виникненнѐ його
теорії: «Волѐ і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтѐчими створіннѐми і
над усім мурашником!.. От мета! Пам’ѐтай це! Це мою тобі напутню слово!»
Можливо, хтось скаже, що ця думку висловила хвора лядина і вона зробила це
назло, але ж усе одно — сказане слово маю ѐкусь незбагненну властивість
справджуватисѐ.
Теоріѐ Раскольникова маю філософські, соціальні та психологічні корені. Почнемо з
того, що її основу становлѐть «незавершені ідеї», ѐкі «висіли в повітрі» десь у
середині XIX ст., у часи створеннѐ роману. В епілозі автор порівняю їх зі
страшними вірусами-трихінами, що ведуть лядство до самознищеннѐ. Хворому
Раскольникову «привиджувалосѐ, що весь світ приречений у жертву ѐкійсь
страшній, нечуваній і небаченій ѐзві-моровиці. Ляди робилисѐ біснуватими й
божевільними. Але ніколи, ніколи ляди не вважали себе такими розумними і
непохитними в істині, ѐк вважали заражені. Ніколи не вважали більш
непохитними своїх присудів, сво'іх наукових висновків, своїх моральних
переконань і вірувань. Цілі селища, цілі міста й народи заражалисѐ і
божеволіли». Так, думка про вбивство старої лихварки заради загального
благополуччѐ, підслухана в трактирній розмові студента з офіцером (а студенти
й офіцери — це інтелектуальна частина суспільства), чудово іляструю теоретичні
міркуваннѐ Родіона й спонукаю до дії. Конкретним прикладом «незвичайної
лядини» Раскольников вважаю Наполеона, байдужого до доль і життів інших у
прагненні ощасливити Європу свободоя. Висновок нашого героѐ перегукуютьсѐ з
принципом «мета виправдовую засоби», ѐкий приписуютьсѐ то італійському
політикові XVI ст. Макіавеллі, то юзуїтам.
Роман Достоювського написаний у 1866 p., тож теорія Раскольникова не можна
ототожнявати з ідеюя «надлядини» Ніцше, сформульованоя пізніше. Проте
вони маять спільну філософську основу і виникли на спільному Грунті — в
умонастроѐх середини XIX ст. У той час у Європі та Росії була відома філософіѐ
індивідуалізму А. Шопенгауера Суголосно з філософіюя раціоналізму
(розсудкового, поза- морального баченнѐ реальності), вона породила
аморальну «арифметику»: що більше важить — нікчемна злостива бабцѐ чи
тисѐчі добрих справ і благо мільйонів лядей? Щось подібне ми вже бачили в
романі Стендалѐ «Червоне і чорне», коли Жульюн Сорель буквально повторяю
згадану фразу Макіавеллі: «Мета виправдую засоби; ѐкби ѐ був не такоя
незначноя пилинкоя, а мав хоч ѐку-небудь владу, ѐ б наказав повісити трьох, щоб урѐтувати життѐ чотирьом». Отже, такі думки існували тоді не лише в Росії,
а й у Франції, та й в усій Європі. Проте Достоювський вважав це неприпустимим,
бо відповідь на них одна, христиѐнська: «Не вбий!»
