1.Федір Достоювський народивсѐ 30 жовтнѐ(11 листопада)1821 року в багатодітній сім'ї
лікарѐ московської Маріїнської лікарні длѐ бідних. Батько письменника походив зі
старовинного литовського роду і був сином свѐщеника, матір — із заможної купецької
сім'ї. Перші 16 років життѐ Достоювський провів у скромній казенній квартирі при
лікарні. Атмосфера в домі була досить важкоя. Ще в ранньому віці майбутній
письменник відчув деспотичний характер батька і пізніше не лябив згадувати про
нього. В одній з чорнових нотаток до роману «Підліток» Достоювський писав: «Є діти, ѐкі
з дитинства вже замисляятьсѐ над своюя сім'юя, з дитинства ображені
неблаговидністя батьків своїх...» Це письменник сказав про себе самого.
Дитинство письменника багато в чому скрашувала дружба зі старшим братом
Михайлом. Їх об'юднували спільні зацікавленнѐ, обидва вони рано прилучилисѐ до
літератури і часто обмінявалисѐ враженнѐми від прочитаного. Почуттѐ дружби та
прихильності брати зберегли на все життѐ.
2. Початковим навчаннѐм Достоювського займалисѐ спочатку батьки та платні вчителі.
У 1833 році він разом із братом Михайлом продовжив освіту у приватних пансіонах.
Незабаром післѐ смерті матері, навесні 1837 року, батько відвіз двох найстарших синів
Михайла та Федора в Петербург длѐ підготовки до вступу в Головне інженерне
училище, куди майбутній письменник був зарахований у січні наступного року. Роки,
проведені в училищі, були длѐ Достоювського роками напруженого внутрішнього
життѐ.
Окрім вивченнѐ спеціальних предметів, він із захопленнѐм займавсѐ словесністя,
історіюя та маляваннѐм, але особливу увагу приділѐв читання. В одному із листів до
брата Достоювський писав, що протѐгом одного літа ним були прочитані «весь Гофман,
російський і німецький, майже весь Бальзак.., «Фауст» Гете та його дрібні вірші... також
Віктор Гяго». У ці роки він відкрив длѐ себе Гоголѐ. Саме Гоголя Достоювський
зобов'ѐзаний тій гострій увазі, з ѐкоя він почав приглѐдатисѐ до навколишнього життѐ,
бачачи його повсѐкденний трагізм. На період навчаннѐ в інженерному училищі
припадаять і перші літературні спроби Достоювського. Відомо, що він у цей час написав
історичні трагедії «Борис Годунов» і «Маріѐ Стяарт», ѐкі не збереглисѐ.
У 1839 році несподівано помираю батько,— за офіційноя версіюя, від апоплексії.
Проте, ѐк стверджували, його вбили власні селѐни-кріпаки. У цьому був переконаний і
Федір Достоювський. Саме тоді, за свідченнѐм сучасників, з ним трапивсѐ перший
приступ важкої хвороби — епілепсії. У 1843 році Достоювський закінчив училище і був
зарахований на службу в Інженерний департамент, але через рік вийшов у відставку в
чині поручника. Тоді ж за невелику одноразову суму відмовлѐютьсѐ від спадкових прав
на тульські маютки, вирішивши розпочати нове життѐ — життѐ професійного
письменника.
3.Живучи в Петербурзі, Достоювський уважно вглѐдаютьсѐ в навколишня дійсність
столиці миколаївської імперії, з усіма її контрастами та суперечностѐми. Майже рік
письменник працявав над своїм першим романом «Бідні ляди», опублікованому в
«Петербурзькому збірнику» (1846). Його поѐва принесла Достоювському славу продовжувача традицій Гоголѐ. У центрі цього роману в листах — історіѐ
чистого,піднесеного коханнѐ чиновника Макара Дювушкіна та Вареньки Доброселової,
розкрита з надзвичайноя теплотоя та ліризмом. Роман «Бідні ляди» відкривав цілий
цикл творів Достоювського, присвѐчених життя різних верств населеннѐ Петербурга:
«Двійник» (1846), «Хазѐйка» (1847), «Неточка Незванова»(1849).
Одним із найпоетичніших творів письменника цього періоду ю повість «Білі ночі»
(1848), головний герой ѐкої живе у фантастичному світі, створеному власноя уѐвоя. «У
творах Достоювського, — писав відомий російський Добролябов про творчість
письменника 40-х років, — ми зауважуюмо одну спільну рису: це — біль за лядину, ѐка
не може, або, врешті, навіть не маю права бути лядиноя справжньоя, повноя,
самостійноя лядиноя...»
Навесні 1846 року Достоювський познайомивсѐ з колишнім службовцем міністерства
закордонних справ М. Петрашевським і незабаром став завсідником його п'ѐтниць». На
зібраннѐх, ѐкі відбувалисѐ на квартирі Петрашевського,обговорявалисѐ політичні,
філософські та соціально-економічні питаннѐ,обстояваласѐ відміна кріпацтва, реформи
суду та друку, пропагувалисѐ ідеї утопічного соціалізму. У 1849 році Достоювський ѐк
член гуртка Петрашевського був заарештований і засуджений до страти. 22 груднѐ 1849
року на Семенівському плацу в Петербурзі над Петрашевцѐми здійснили обрѐд
підготовки до страти, і лише в остання хвилину їм повідомили остаточний присуд.
Достоювського,зокрема, засудили до чотирьох років каторжних робіт і вічну солдатчину.
На каторзі письменник провів десѐть років, із них чотири — у в'ѐзничних кайданах і ще
шість — рѐдовим солдатом гарнізону поблизу монгольського кордону. Пережиті
роздуми та муки він змалявав у «Записках з мертвого дому» (1862), порівнѐвши їх зі
стражданнѐми лядини, похованої живцем і позбавленої особистості.
4. У 1859 році Достоювському дозволили піти у відставку та повернутисѐ в Петербург,
де він спробував продовжити літературну кар'юру. За час перебуваннѐ в Сибіру він
одруживсѐ із вдовоя відставного чиновника Маріюя Ісаювоя, але цей шляб виѐвивсѐ
нещасливим: вона померла від туберкульозу в 1864 році.
Першим твором, опублікованим Достоювським післѐ поверненнѐ із Сибіру, був роман
«Зневажені та скривджені» (1861), в основі сяжету ѐкого лежать трагічні історії двох
сімей: бідного дворѐнина Іхменюва та фабриканта-англійцѐ Сміта, розорених та
знедолених багатим авантяристом кнѐзем Валковським. Розробка теми «Зневажених
та скривджених» була продовжена і чи не з найбільшоя художньоя силоя втілена в
романі «Злочин і кара» (1866) — в одному із найскладніших і найдовершеніших творів
Достоювського, навколо ѐкого і по сьогодні триваять суперечки. Як відзначав
письменник, його новий роман -— це «психологічний звіт одного злочину», ѐкий
вчинив бідний студент Родіон Раскольников, убивши стару лихварку та її сестру. Це
вбивство — не звичайний кримінальний злочин заради збагаченнѐ і навіть не заради
того, щоб допомогти своїм рідним: матері та сестрі. Родіон Раскольников учинив його
післѐ тривалих і болісних роздумів про своя доля, про доля всіх «зневажених та
скривджених», про соціальні та моральні закони, за ѐкими живе лядство. Спираячись
на історичні приклади (Магомет, Наполеон тощо), головний герой дійшов висновку, що всі ляди поділѐятьсѐ на незвичайних, ѐким заради високих цілей «все дозволено», і
звичайних, ѐкі повинні терпіти та підкорѐтисѐ.
Щоб випробувати себе, перевірити, чи може він стати «надлядиноя», хто він —
«воша, ѐк усі, чи лядина», «тремтѐче створіннѐ чи право маю», Раскольников
зважуютьсѐ на злочин. Лише значно пізніше головний герой усвідомляю тупиковість
своюї теорії, ѐка ігнорую непорушний моральний закон про свѐтість лядського життѐ. З
ціюї точки зору в романі чітко простежуютьсѐ заклик Достоювського до подоланнѐ
егоїзму, до христиѐнської лябові до ближнього, до очищувального стражданнѐ. Ціюя
ідеюя керуятьсѐ й інші герої роману — Порфирій Петрович («В стражданні ю ідеѐ»),
Сонѐ Мармеладова («Стражданнѐ прийнѐти та спокутувати себе ним, ось що треба»).
До такого ж висновку в епілозі роману приходить і каторжанин Раскольников.
Не менш важливими та проблемними творами в літературній спадщині
Достоювського стали романи «Ідіот» (1868) і «Біси» (1871-1872). Трагедіѐ особистості,
біль за лядину знаходѐть виѐв у романі «Підліток» (1875).
5. У 1867 році Достоювський одруживсѐ зі своюя стенографісткоя Анноя Сніткіноя,
ѐка стала длѐ нього по-справжньому близьким і відданим другом. У тому ж році, щоб
позбавитисѐ кредиторів, сім'ѐ Достоювських надовго виїхала до Західної Європи, живучи
в Німеччині, Швейцарії, Італії. Лише наприкінці 1871 року, післѐ того, ѐк письменникові
вдалосѐ частково сплатити борги, він зміг повернутисѐ до Петербурга.
Останній роман Достоювського «Брати Карамазови», над ѐким письменник працявав
останні два роки свого життѐ, став своюрідним підсумком його творчості, де з граничноя
повнотоя та ѐскравістя окреслене все коло морально-етичних, філософських і
соціальних питань, ѐкі хвилявали письменника.
Історія сім'ї Карамазових Достоювський наче співвідносить зі сучасноя йому історіюя
світу, повсяди бачачи хаос, деградація, цілковиту втрату моральних норм і духовних
цінностей.
Федір Достоювський помер 28 січнѐ 1881 року від прогресуячої хвороби легень через
кілька місѐців післѐ свого полум'ѐного виступу в пам'ѐть О. Пушкіна.
І.Франко назвав Достоювського (порѐд з Л. Толстим) найгеніальнішим російським
письменником, відзначивши, що саме «в глибині та тонкості психологічного аналізу, в
тій несхибній ѐснозорості у сфері найтемніших глибин лядської душі лежить
безсмертна вартість тих письменників».
На сторінках роману Ф. М. Достоювського "Злочин і кара" перед нами розкриваютьсѐ
широка панорама Петербурга середини XIX ст. Серед персонажів великої книги багато
осіб, ѐкі лише кілька хвилин привертаять нашу увагу, а ю ляди з різко окресленими
характерами, з власними поглѐдами та переконаннѐми, ѐкі по-різному впливаять на
головного героѐ та без ѐких роман просто не склавсѐ б. Це родина Мармеладових,
Дунѐ, Порфирій Петрович, Лебезѐтников і деѐкі інші.
Особливе місце в романі належить "сильним світу сього" — Лужину і Свидригайлову,
ѐких можна вважати "двійниками" Раскольникова. Стихаячи "ідейного" вбивця з цими
лядьми, письменник спростовую, глибше викриваю його теорія володарѐ та ярби, анти
гуманну, нелядѐну суть ціюї теорії. Картини соціального зла, геніально намальовані Достоювським, переконливо доводѐть,
що "основна таюмницѐ роману полѐгаю не в злочині, а в мотивах злочину" (В.
Литовський). Усе навколишню життѐ зміцняю переконаннѐ Раскольникова в тому, що
замислене ним убивство не суперечить лядським законам. Він зміняютьсѐ у своюму
намірі не ѐк злочинець, а ѐк прихильник моральної розпусти, індивідуалістичного бунту
проти суспільства (до речі, показним ю і зміст його прізвища: розкол у ньому самому,
розкол у свідомості, моралі, поведінці). Про це свідчать його судженнѐ про "тили"
лядей, про право "надзвичайної" особистості на злочин, про те, ѐк відрізнити
"надзвичайну" особистість від "тварі тремтѐчої". Але, скоївши злочин, Раскольников,
ѐкого гризуть муки совісті, розумію, що він не з тих, хто "маю право"; він зневажаю себе за
ці муки, за те, що виѐвивсѐ "твар'я тремтѐчоя", однак "теоріѐ" в його свідомості не
розвінчена.
У ці страшні длѐ Раскольникова дні він зустрічаютьсѐ з Лужиним та Свидригайловим —
лядьми, ѐкі, не відчуваячи мук сумліннѐ, постійно порушуять закони моралі у своюму
повсѐкденному житті та вважаять, що маять право розпорѐджатисѐ чужими долѐми.
Петро Петрович Л ужин живе за принципом "поляби перш за все самого себе". Цей
принцип дозволѐю йому, не замисляячись, принизити, загубити лядину, розтоптати
чуже життѐ. Здобуваячи владу над Дунея (він називаю це коханнѐм), Лужин хоче
зганьбити її брата, переконавши всіх, що Сонѐ Мармеладова, ѐкій допомагаю Родіон, не
тільки повіѐ, але й злодійка. Важко забути жахливу сцену під час поминаннѐ у
Мармеладових, коли лише випадковість врѐтовую Соня. У Лужина повністя відсутню
почуттѐ моралі, він не знаю, що таке совість, порѐдність. Його буздумність призводить до
неприхованої підлоти.
Свидригайлов — натура набагато складніша. Це не повний егоїст, ѐк Лужин, не просто
лиходій чи злочинець. Потенційно він лядина великої совісті та великої сили. Але його
поведінка непередбачувана, у нього часто виѐвлѐятьсѐ звірѐчі інстинкти.
Достоювський показую, що причина моральної, а потім і фізичної загибелі ціюї лядини
соціальна. Він доходить висновку, що справедливість у цьому світі неможлива. Звідси
його відчаї, презирство та недовіра до лядей. У ньому гинуть добрі задатки, він робить
добро і заподіяю зло (згадаймо його роль у долі Дуні) з однаковоя байдужістя — "від
нудьги". Але жити без віри в істину та добро неможливо — і він гине, караю сам себе.
Зіштовхуячись із цими лядьми, Раскольников не може погодитись з їхньоя "моралля"
і в той самий час не може не визнати, що вони живуть за його "теоріюя",
виправдовуячи нея свою презирство до "ярби", до тих, хто "нижчий". Йому нічим
заперечити твердженнѐ Свидригайлова, що вони (він і Раскольников) "одного полѐ
ѐгоди" і що між ними "ю точка спільна". Більш того, Раскольников сам каже Лужину: "А
призведіть до наслідків те, що ви недавно проповідували, так і вийде, що лядей можна
різати", — тим самим викриваячи теорія, за ѐкоя хотів, але не зміг ("натура"
перемогла!) жити.
Ставленнѐ героѐ до "сильних світу цього" показую, що він, вбачаячи в них своїх
"двійників", відчуваю до них дуже глибоку огиду і приюднатисѐ до них не хоче, не може
прийнѐти світ лядей, ѐкі живуть за його "теоріюя". У цьому сила "натури" Раскольникова, його перевага над "сильними світу сього", над усіма лужиними та
свидригайловими. У цьому — надіѐ на його моральне відродженнѐ та поверненнѐ до
лядей.
