Поль Марі Верлен народивсѐ ЗО березнѐ 1844 року в місті Мец в сім'ї військового інженера. У 1851
році родина Вер-ленів переїхала до Парижа, де й проминули шкільні роки майбутнього поета. У
1862 році Поль закінчив ліцей і вступив на яридичний факультет університету, але провчивсѐ там
недовго, оскільки матеріальне становище сім'ї похитнулосѐ, і янак був змушений піти на
чиновницьку службу — в страхове товариство, а потім у мерія одного з районів Парижа. Літературні здібності виѐвилисѐ у Верлена рано. Вже 1858 року він надіслав один з ранніх віршів —
«Смерть» — Віктору Гяго й одержав схвальну оцінку, а 1863 року з'ѐвилась перша публікаціѐ
поета-початківцѐ. Верлен відвідував літературні салони, здруживсѐ з молодими поетами,
особливе враженнѐ на нього справив Леконт де Ліль. Невдовзі група поетів «Сучасний Парнас», до
ѐкої входив і Верлен, здобула популѐрність у французьких літературних колах. Окрім Верлена,
серед парнасців були X. Ередіѐ, С. Малларме, А. Франс.
Уже перші збірки лірики Верлена — «Сатурнічні поезії» (1866), «Вишукані свѐта» (1869) і «Добра
піснѐ» (1870) привернули увагу читачів і письменників.
Шлябне життѐ Полѐ Верлена не подарувало йому сподіваного щастѐ. Одружившись у 1870 році,
вже через два роки поет залишив яну дружину і маленького сина, вирушивши мандрувати зі
своїм новим приѐтелем, надзвичайно обдарованим поетом Артяром Рембо. Вони блукали разом
Бельгіюя і Англіюя, виливали свої враженнѐ в поетичних рѐдках, захоплено читали нові вірші один
одному. Проте їхні стосунки були нестабільними, через надмірну емоційність і нестриманість друзі
конфліктували, а одна із сварок між ними ледь не призвела до трагічного кінцѐ! Верлен вистрілом
з пістолета поранив Рембо, за що був засуджений до двох років ув'ѐзненнѐ. Незважаячи на
драматичну розв'ѐзку, спільне життѐ длѐ обох поетів стало періодом творчого злету. Верлен свої
поезії цих років зібрав у книгу «Романси без слів» (1874).
Перебуваячи в тярмі, Верлен переосмислявав свою життѐ і відчув потребу звернутисѐ до
католицизму, духовно очиститисѐ. Релігійні настрої поета відбилисѐ в збірці «Мудрість» (1881).
Вийшовши з тярми, Верлен спробував налагодити свою безладне життѐ: ѐкийсь час вчителявав,
намагавсѐ помиритисѐ з дружиноя, але марно. Його пристрасність, неврівноваженість
призводили до нових скандалів, оргій, дебошів, хвороб і розчарувань. Поетова душа розриваласѐ
між Лондоном і Парижем — містами, де Верлен зазнав колись щастѐ.
Під кінець життѐ Верлен зажив літературної слави, став кумиром молодих поетів. Але визнаннѐ
прийшло надто пізно: здоров'ѐ митцѐ було зруйноване, поетичний потенціал вичерпавсѐ.
Французький письменник Жуль Ренар у щоденнику писав: «Від Верлена не залишилось нічого,
крім нашого культу Верлена».
Помер митець 8 січнѐ 1896 року. Смерть поклала кінець поступовій деградації поета і вкрай
трагічному і злиденному його існування.
Але в цей час у французькій поезії було вже чимало Верлено-вих послідовників: Малларме,
Лафарг, Гіль, Мореас, Верхарн. Та й усі ювропейські поети XX століттѐ, попри розмаїттѐ творчих
особистостей та ідей, тіюя чи іншоя міроя продовжували відстоявати проголошені Верленом
принципи і розроблѐти його теми.
Літературна спадщина Верлена досить обширна: ЗО книг віршів і прози, упорѐдкованих у шість
об'юмних томів. Вартість цих книг далеко не однакова. Проза Верлена маю істори-ко-літературне і
біографічне значеннѐ. «Записки удівцѐ» — це замальовки на різні літературні теми, що передаять
дух епохи. Книга літературно-критичних статей «Проклѐті поети» містить характеристики Артяра
Рембо, Стефана Малларме, Марселіни Дебор-Вальмор, Вілью де Ліль-Адана і самого Верлена під
маскоя «Бідного Леліана».
Серед поетичних збірок особливе місце посідаю «Мудрість», вирізнѐячись милозвучністя, юдністя
тональності й новим світовідчуттѐм. Поет поглѐнув на світ очима Каспара Гаузера (вірш «Каспар
Гаузер співаю»). Каспар Гаузер — це реальний персонаж, шістнадцѐтирічний підліток, ѐкого багато років тримали ув'ѐзненим у підземеллі. Хлопець зріс розумово й фізично відсталим: погано
розмовлѐв, майже не оріюнтувавсѐ у просторі, нічого не знав про світ і лядей. У 1828 році у
Нярнберзі його покинули на вулиці, а через п'ѐть років, коли спробували розслідувати його справу,
нещасного янака підступно вбили кинджалом. Верлен ототожнив себе з ціюя загадковоя і
сумноя постаття, ѐка не знала, що у світі важливіше і цікавіше — сонѐчне проміннѐ, жебоніннѐ
струмка, собака, що біжить, чи відчуттѐ голоду, біль у ногах. Каспар Гаузер відчував усе разом —
найзіркішими очима, найгострішим слухом, найчутливішоя шкіроя. Це властиво і поезії Верлена.
Поет стверджував юдність, поліфонічність сприйнѐттѐ світу, обравши об'юктом поезії миттюве
переживаннѐ.
Ми вже говорили про те, що саме Верлен увів до обігу термін «декаданс», своюя творчістя
заклавши підмурівок цього літературного ѐвища. Сучасники сприймали його ѐк типового поета
доби кризи, «сутінків» культури. Похмурі картини буттѐ, мотиви туги, суму, безнадії, скореності долі
— провідні мотиви верленівських поезій.
Захід дотлівав, багрѐніли хмари, Вітер колихав білі неняфари1, Квіти колихав між очеретів, Над
сумним ставком тихо шарудів.
Я бродив один із жалем кривавим Між похилих верб понад сонним ставом, Де густий туман
уставав з низів, Де, мов великан, привид чийсь сизів.
Це — перша половина поезії Верлена «Сентиментальна прогулѐнка» (у перекладі Миколи
Лукаша). Поет часто обирав теми і назви з класичного репертуару (з його «Поетичним
мистецтвом» на честь Ніколѐ Буало ви вже ознайомилисѐ в попередньому розділі). Чимало
«Сентиментальних прогулѐнок» здійснили англійські й французькі романтики під впливом
«Сентиментальної подорожі» Лоренса Стерна. Образність «Сентиментальної прогулѐнки»
Верлена викликаю алязії з поезіѐми Томаса Греѐ, Рене Шатобріана, баладами Фрідріха Шиллера,
Роберта Сауті й Віктора Гяго.
Ці традиційні образи органічно вписані у верленівські строфи, немов мазки художника-
імпресіоніста, — на перший поглѐд, безладні, хаотичні, насправді ж точно вивірені, покладені на
полотно саме в потрібному місці: ѐкщо відійти від картини на певну відстань — ви зачаровано
застигнете перед дивом вхопленої миттювості «настроювого» пейзажу... Звісно, існую чітка система
«відповідностей» (скористаюмосѐ тут ще бодлерівським словом) між світом природи і внутрішнім
світом митцѐ. Тож світовідчуттѐ художника під час споглѐданнѐ картини передаютьсѐ глѐдачеві,
світовідчуттѐ поета — крізь призму ліричного героѐ — передаютьсѐ читачеві або слухачеві вірша.
Складаютьсѐ враженнѐ, що кожен рѐдок першої строфи віддзеркаляютьсѐ у відповідному рѐдку
другої строфи: багрѐні хмари неба освітляять кривавим жалем душу героѐ; очерети
віддзеркаляятьсѐ в озері, звідки підіймаютьсѐ густий туман; з туману вітер постаю привидом-
великаном... Так виникаю нова тема в репертуарі мистецтва — «Віддзеркаленнѐ», ѐку ввели саме
імпресіоністи: спочатку в живописі, потім у поезії та музиці (композиціѐ «Віддзеркаленнѐ»
представлена також у творчості французького композитора-імпресіоніста Клода Дебяссі).
