(повне ім'ѐ: ісп. Gabriel José de la Concordia García
Márquez, шанувальники доброзичливо називали його Габо; * 6 березнѐ 1927*1+, Аракатака,
Колумбіѐ — † 17 квітнѐ 2014, Мехіко, Мексика) — колумбійський письменник-прозаїк, журналіст,
видавець і політичний діѐч; лауреат Нейштадтської літературної премії 1972 року, лауреат
Нобелівської премії з літератури 1982 року.
Представник літературного напрѐмку «магічного реалізму».
Його ім'ѐ стоїть порѐд з іменами Хорхе Луїса Борхеса, Маріо Варгаса Льоси, Хуліо Кортасара ѐк
одного з найвизначніших письменників Латинської Америки ХХ століттѐ
Габріюль Гарсіѐ Маркес народивсѐ в місті Аракатака, провінціѐ Магдалена, Колумбіѐ, жив у
Мексиці та Європі, перед смертя переважно жив в Мехіко.
У дитинстві виховувавсѐ батьками матері. Саме вони познайомили майбутнього письменника з
мовними особливостѐми, що в подальшому стали важливоя частиноя його творчості.*3+*4+
У 1940 році, в 12-річному віці, Ґабріюль отримав стипендія і почав навчаннѐ в юзуїтському коледжі
містечка Сіпакіра, що за 30 км на північ від Боготи*5+. У 1946 році він вступив у Національний університет Боготи на яридичний факультет.
перше оповіданнѐ Ґарсії Маркеса було опубліковане 1947 p., але його автор не мислив себе
професійним літератором. 1948 р. внаслідок убивства лідера ліберальної партії атмосфера у
столиці ускладниласѐ, і Ґарсіѐ Маркес переїхав у Картахену, де намагавсѐ продовжити занѐттѐ. Але
адвокатська кар'юра його мало приваблявала, а невдовзі він зовсім відмовивсѐ від неї і звернувсѐ
до журналістики.
1951 р. вийшла повість «Опале листѐ « («La hojarasca»), у ѐкій вперше з'ѐвлѐютьсѐ містечко
Макондо, що так нагадую рідну Аракатаку. Разом зі світом Макондо приходить і тема самотності,
центральна длѐ всіюї творчості Ґарсії Маркеса.
З 1954 року Маркес працявав у газеті «Ель Еспектадор», публікуячи невеличкі статті і рецензії на
фільми. Як кореспондент ціюї газети він побував в Італії, Польщі, Франції, Венесуелі та США. У 1959
році в Нья-Йорку в нього народивсѐ син.
Порѐд із кореспондентськоя діѐльністя Маркес почав писати оповіданнѐ і кіносценарії. У 1961
році він опублікував повість «Полковникові ніхто не пише» (ісп. El coronel no tiene quien le escriba), у
1962 році — роман «Лиха година» (La mala hora, 1966). Світове визнаннѐ йому приніс роман «Сто
років самотності» (Cien años de soledad, 1967). Чилійський поет Пабло Неруда назвав цей роман
кращим іспаномовним романом з часів Дон Кіхота.
У 1982 році Маркесу присуджено Нобелівську премія з літератури: «за романи і оповіданнѐ, в ѐких
фантазіѐ і реалізм, поюднані у світі уѐви, що віддзеркаляю життѐ і конфлікти цілого континенту».
У 1989 році у письменника виѐвили ракову пухлину в легенѐх, ѐка, ймовірно, розвинулась через
його звичку курити під час роботи. Післѐ операції 1992 року розвиток пухлини призупинивсѐ.
Медичне обстеженнѐ у 1999 році виѐвило в нього іншу форму раку — лімфому. Йому довелосѐ
двічі оперуватисѐ в США і Мексиці.
2002 року вийшла друком перша книга з запланованої біографічної трилогії — «Жити, щоб
розповісти про це», що стала бестселером в іспаномовному світі.
В серпні 2004 року Маркес продав права на екранізація свого роману «Коханнѐ в час холери»
голівудській кінокомпанії «Stone Village Pictures». Бяджет кінострічки склав 40 млн. доларів США.
Фільмуваннѐ проходило в 2006 році в Картахені, що на карибському узбережжі Колумбії.
Помер Ґабріюль Ґарсіѐ Маркес 17 квітнѐ 2014 на 88-му році життѐ у своюму будинку в Мехіко
Президент Колумбії Хуан Мануель Сантос висловив свої співчуттѐ
Габріель Гарсіа Маркес — колумбійський письменник і публіцист, Нобелівський лауреат (1982),
один з найѐскравіших представників «магічного реалізму». У своїй творчості виразив дух культури
Південної Америки, розкрив самобутні уѐвленнѐ про світ її мешканців, відтворив «поезія буднів»,
ѐкоя вона поставала в свідомості латиноамериканців. Найвищу літературну премія письменнику
присудили «за романи й оповіданнѐ, в ѐких фантастичні й реалістичні елементи поюднані заради
створеннѐ щедрого уѐвного світу, в котрому відбито життѐ й суперечності латиноамериканського
континенту».
Оповіданнѐ «Стариган з крилами» розповідаю про поѐву в невеличкому рибальському селищі
ѐнгола. Він мав виглѐд дуже старого чоловіка з величезними крилами. «На ньому була злидарська
одіж. Кілька пасем невизначеного кольору волоссѐ прилипло до голого черепа, в роті майже не
залишилось зубів, і у всій його поставі не було ніѐкої величі». Пелайо з Елісендоя, у садибі ѐких
опинивсѐ ѐнгол, на ніч закрили його в курнику. Сусідка, «котра знала все про цей і про той світ», висловила припущеннѐ, шо ѐнгола прислали за дитиноя Гіелайо, ѐка в цей час хворіла. Та коли
«наступного днѐ дитина прокинулась і попросила їсти, жар у неї спав», то звинуваченнѐ в тому, що
йото поѐва пов’ѐзана з лихом, відпала.
Незабаром жителі селища ярмилисѐ перед курником. «Вони витріщалисѐ на ѐнгола без будь-
ѐкого душевного трепету і просовували в дірки дротѐної сітки шматочки хліба, ніби це була
тварина із зоопарку, а не небесне створіннѐ». Ляди дивувалисѐ не поѐві ѐнгола, а з його виглѐду.
На полоненого ѐнгола йшли дивитисѐ з усіх усяд. Невиліковно хворі жадали від нього чудесного
зціленнѐ. Елісенді «спало на думку обгородити патіо парканом і за вхід брати п’ѐть сентаво з
кожного, хто захоче подивитисѐ на ѐнгола». І Палайо з Елісендоя заробили на ньому чималеньку
суму грошей, «менш ніж за тиждень вони заповнили мідѐками всі посудини, ѐкі мали в домі, в
черзі бажаячих подивитисѐ на живого ѐнгола не видно було кінцѐ-края». За одержані гроші
подружжѐ перебудувало свій дім: зробили його двоповерховим, з балконом, заклали садок, на
вікна поставили залізні грати, щоб не залітали ѐнголи. Єдине, що господарі залишили без змін, то
це курник, в ѐкому продовжував жити ѐнгол; щоправда, іноді вони мили його з хлоркоя і
обкурявали всередині, щоб позбутисѐ гострого запаху курѐчого посліду, ѐкий стоѐв у всіх закутках.
Надивившись на ѐнгола, ляди переклячили своя увагу на нове видовище, що з’ѐвилосѐ на той
час у селищі, — жінку-павука, ѐка прибула з ѐрмарковим атракціоном.
Ще декілька років ѐнгол жив у садибі Пелайо. Старий курник розпавсѐ, і безпорадному ѐнголові не
було куди подітисѐ. Він тинѐвсѐ двором, витоптував городину, заходив до спальні, звідки його
виганѐли віником, але він миття опинѐвсѐ на кухні; здавалосѐ, що ѐнгол маю здатність
роздвояватисѐ і перебувати одночасно у кількох місцѐх. «Елісенда у відчаї плакала й бідкаласѐ, що
їй уже несила жити в цьому пеклі, повному ѐнголів». Останньої зими він тѐжко хворів, та все ж таки
одужав і одного веснѐного днѐ здійнѐвсѐ в небо і зник над морським горизонтом.
То ж навіщо він прилітав і чому відлетів?
Божий посланець намагавсѐ нагадати лядѐм, що не може все в їхньому житі зводитисѐ лише до
матеріальних цінностей, до вигоди, що в житті лядини маю відбуватисѐ й щось незвичайне. Про це
свідчать і дива, створені ѐнголом, ѐкі жителі селища сприйнѐли, ѐк насмішки; «сліпий стариган, що
приволіксѐ здалеку в пошуках зціленнѐ, зору не набув, зате в нього виросли три нових зуби.
Паралітик так і не звівсѐ на ноги, але заледве не виграв у лотерея, а в прокаженого проросли з ѐзв
сонѐхи».!
Жорстокі, меркантильні, бездуховні ляди, що замикаять диво в курнику, не заслуговуять на диво,
і тому ѐнгол покидаю земля і вирушаю до небес — вічних і справедливих. Фінал оповіданнѐ
сприймаютьсѐ ѐк застереженнѐ: від лядей, що живуть без лябові, без співчуттѐ, без поезії,
відвертаятьсѐ ѐнголи, і така цивілізаціѐ приречена на загибель.
