Стендаль - псевдонім. Під таким ім’ѐм відомий французький письменник Анри Марі Бейль. Його перу
належать романи “Арманс”, Червоне й чорне”, “Пармскаѐ обитель”, новели, серед ѐких видеретьсѐ
“Ванина Ванини”, книги про музикантів і живописців, трактат “Про лябов” і багато чого іншого. Письменник
народивсѐ в Гренобле в сім’ї нотаріуса, був свідком і учасником Французької буржуазної револяції,
наполеонівських воюн.
Хоча янак серйозно захоплявавсѐ мистецтвом і літературоя, однак мріѐв стати математиком і збиравсѐ
надійти в Політехнічну школу. Історичні події змінили його плани, привели парубка в армія Наполеона Перші
книги молодого автора були присвѐчені музиці й живопису. Пізніше він звертаютьсѐ до художньої прози.
Стендаль досліджуй вдачі суспільства.
Підзаголовок його роману “Червоного й чорне” - “Хроніка XIX століттѐ” - відбиваю прагненнѐ автора створити
багатогранний про раз епохи, а не тільки описати окремі характери В 1806 році повернувсѐ в армія ѐк
інтендант наполеонівських військ. Перебуваячи на службі в цій ѐкості до 1814 року, побував але багатьох
країнах Європи, був свідком Бородінського боя й втечі французів з Росії. В 1814-м виїхав в Італія, де
подруживсѐ з Байроном.
З 1821 року жив у Парижу, співробітничаячи із французькими й англійськими опозиційними
видавництвами. В 1830 році став французьким консулом у Тріюсті, потім у місті Чивитавеккьѐ, де провів
останню десѐтиліттѐ свого життѐ. Умер Стендаль 23 березнѐ 1842 року В Парижі.
Червоне та чорне (фр. Le Rouge et le Noir, 1830) — роман, написаний Стендалем у 1830 р. Іноді його ще
називаять хронікоя XIX ст. У романі розкриваютьсѐ трагічна історіѐ Жульюна Сорелѐ, «в душі котрого йде
боротьба між природноя шлѐхетністя й небезпечними примарами честолябства». Показуячи життѐ
героѐ, автор одночасно змальовую три соціальні шари французького суспільства післѐ револяції 1793 року:
буржуазія, духовенство, дворѐнство
Були зроблені чотири екранізації роману:
1) Французька (1954)
2) Радѐнська (1976)
3) Англійська (у формі міні -серіалу) (1993)
4) Американська (арт -хаус) (1999)
Жяльен – син теслі. Його кумир – Наполеон і він жалую, що народивсѐ занадто пізно, уже в часи Реставрації.
Жяльен Сорель обдарований розумом, спрагоя знань, різними здатностѐми. У маленькому містечку він
страждаю від того, що йому себе не реалізувати. Батько й брати дивлѐтьсѐ на нього ѐк на ледарѐ. Свѐщеник
рекомендую Жяльена ѐк гувернера місцевому багатіюві де Реналя, ѐкому важливо довести перевагу над
іншими
Мадам де Реналь автор ставить дуже високо. І разом з тим вона дуже нещасна, обділена життѐм. Вона
гарна, недурна. Заміж вийшла рано, не довідавшись життѐ серцѐ. Вона щиро віруяча, а також турботлива
мати. Поѐва Жяльена виѐвлѐютьсѐ крутим поворотом у її житті. Вона присутнѐ на уроках. Длѐ Жяльена
зустріч із г -жой де Реналь – успіх, розцінений його самолябством ѐк посвідченнѐ його достоїнств. Він
дозволѐю їй лябити себе
Служницѐ доносить духівникові на зв’ѐзок де Реналь і Жяльена. Жяльен залишаю містечко й відправлѐютьсѐ
в Безонскуя семінарія. Це другий щабель. Там його ставлѐть на місце. Жяльен опановую наукоя лицемірства. Його шлѐх наверх, що йде успішно, просуваютьсѐ. Значимий переворот – закінченнѐ семінарії.
Начальник Семінарії рекомендую його маркізові де Ламо (легітиміст, тобто за королѐ). Будинок світський. Син
служить у полиця. Дочка Матильда – норовлива, свавільна. Жяльен знайомить із російським кнѐзем і
одержую від нього записки. Жяльен стаю відомим у короткий строк. Матильда вирішую скорити Жяльена.
Запрошую його на побаченнѐ до себе в кімнату. Жяльен стаю нареченим Матильди.
Слухи доходѐть до його міста. Г-жа де Реналь пише лист про його минуле. Жяльен читаю лист і летить у
містечко. Він стрілѐю в г -жу де Реналь у церкві. Його відразу заарештовуять. Жяльен стаю жертвоя суспільних
відносин. Фінал дуже стислий. Страта не описана. Щира де Реналь і себелябна Матильда. Матильда
приїжджаю у в’ѐзниця, щоб викрасть Жяльена. Їй не вдаютьсѐ це зробити. Тоді подібно Марго вона
викуповую голову улябленого й ховаю її власними руками. Автор повідомлѐю про те, що всі складності, що
виникли в долі Матильди були вирішені. Вона народила вдалині. Де Реналь теж приїжджала у в’ѐзниця.
Вона просила в Жяльена прощеннѐ. Жяльен розумію, що вона – юдина, хто йому дорога й гідна його лябові.
Длѐ неї все перестаю існувати. У лябові вона знаходить внутрішня воля. Жяльен просить її відмовитисѐ від
думки про самогубство. Вона тримаю слово
Назва. Назву витлумачуять по-різному:
1) червоне – револяціѐ, перетвореннѐ, чорне – політична реакціѐ
2) червоне – життѐ й лябов, чорне – смерть
3) червоні й чорний – кольори рулетки, а рулетка – символ случаячи: виграш/програш
Роман Стендалѐ «Червоне і чорне» різноманітний за тематикоя, цікавий і повчальний. Повчальні й долі його
героїв. Мені хочетьсѐ розповісти, чого ж навчили мене дві героїні — пані де Реналь і Матильда де Ла-Моль.
Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддаю їх випробовування коханнѐм, тому
що, на його думку, коханнѐ — почуттѐ суб’юктивне і більшоя міроя залежить від того, хто кохаю, ніж від
самого об’юкта коханнѐ. І тільки лябов може зірвати маски, за ѐкими ляди приховуять звичайно справжню
свою юство.
На початку роману пані де Реналь на виглѐд можна було дати років тридцѐть, але вона була ще дуже
миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першоя красунея на вся округу.
Багата спадкоюмицѐ богобоѐзливої тітки, вона виховувалась у юзуїтському жіночому монастирі, але зуміла
незабаром забути ті дурниці, ѐких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцѐть років за літнього вже
пана де Реналѐ.
Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боѐзкоя й сором’ѐзливоя, простоя і трохи наївноя. Її
серце було вільне від кокетства. Вона лябила самоту, лябила походжати по своюму чудовому саду,
ухилѐласѐ від того, що у Вер’юрі називалосѐ розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати
гордѐчкоя і говорити, що вона надто пишаютьсѐ своїм походженнѐм. У неї цього й у думках не було, але вона
була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.
Молода жінка не могла хитрувати, обманявати, вести, ѐк говорили у Вер’юрі, політику стосовно свого
чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважаласѐ «дурноя». Залицѐннѐ пана Вально, ѐкому вона
подобаласѐ, тільки лѐкали її. Життѐ пані де Реналь було присвѐчене чоловікові й дітѐм.
І ось у її душі виникло нове почуттѐ — коханнѐ. Вона немов прокинуласѐ від довгого сну, стала всім
захопляватисѐ, не тѐмила себе від емоцій. Почуттѐ, що запалявало пані де Реналь, робило її енергійноя й
рішучоя. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урѐтувати коханого, іде до кімнати Жульюна, щоб
витѐгти з матраца портрет Наполеона. То всіма правдами і неправдами вводить Жульюна, лядину низького
походженнѐ, до складу почесної варти. То продумую анонімний лист .
Пані де Реналь перебуваю весь час у душевній напрузі, у ній борѐтьсѐ дві сили — природне почуттѐ,
прагненнѐ до щастѐ і почуттѐ обов’ѐзку стосовно родини, чоловіка, нав’ѐзане суспільством, цивілізаціюя,
релігіюя. Тому вона постійно вдаютьсѐ у крайнощі. Коли захворів її син Ксав’ю-Станіслав, вона сприймаю
хворобу ѐк покараннѐ Бога за подружня невірність. І майже одразу післѐ того, ѐк загроза здоров’я хлопчика
минула, знову віддаютьсѐ своюму кохання. Мабуть, в одну з таких хвилин лятого каѐттѐ вона, з намови абата
Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла-Моля відгук про поведінку Сорелѐ, що відіграв таку фатальну роль у
долі Жульюна. Відтак знову повернуласѐ вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше
йти проти себе, своюї природи, натури. Вона говорить Жулью-нові: «Мій обов’ѐзок передусім — бути з
тобоя». Відтоді вона зовсім перестала зважати на моральний осуд. Тепер він длѐ неї просто не існував.
Останні дні вона була поруч із Жульюном. Життѐ без коханого длѐ неї стало безглуздим. І за три дні післѐ
страти Жульюна пані де Реналь померла, обіймаячи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуячи
собоя заради дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.
Матильда де Ла-Моль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красунѐ, що царяю на
балах, де збираютьсѐ весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за
свою оточеннѐ. Гострий розум, освіченість — вона читаю Вольтера, Руссо, Агріппу д’Обінью, цікавитьсѐ історіюя
Франції, героїчними епохами країни — діѐльна натура Матильди примушую її з презирством ставитисѐ до
всіх родовитих залицѐльників, що претендуять на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа,
шляб з ѐким мав би принести Матильді герцогський титул, про ѐкий мрію її батько,— длѐ неї вію нудьгоя.
«Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?» — виражаю поглѐд її «синіх, ѐк небо», очей.
Сучасна дійсність не викликаю аніѐкого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе
купуютьсѐ і продаютьсѐ — «титул барона, титул віконта — усе це можна купити… кінець кінцем, щоб здобути
багатство, чоловік може одружитисѐ з дочкоя Ротшильда».
Матильда живе минулим, ѐке постаю в її уѐві, оповите романтикоя сильних почуттів. Вона шкодую, що нема
більше двору, подібного до двору Катерини Медічі або Лядовіка XIII. 30 квітнѐ Матильда завжди одѐгаю
жалобну сукня, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла-Молѐ, ѐкий загинув на Гревській площі 1574 року,
зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериноя Медічі, серед ѐких був і король
Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки — королеви Маргарити. Матильда схилѐютьсѐ перед
силоя пристрасті Маргарити Наваррської, ѐка здобула в ката голову свого коханцѐ і власноруч поховала її.
Прихильницѐ трону і церкви, Матильда почуваю себе здатноя до великих подвигів заради відновленнѐ
старих часів.
Матильда звертаю увагу на Жульюна тому, що відчуваю в ньому незвичайну натуру. Так само, ѐк граф Альтаміра зі своюя романтичноя долея («очевидно, тільки смертний вирок і вирізнѐю лядину… це юдина
річ, ѐку не можна купити»), Жульюн викликаю її зацікавленість і повагу ѐк такий, що «…не народивсѐ, щоб
плазувати». Матильду вражаю похмурий вогонь, ѐкий палаю в його очах, його гордовитий поглѐд. «Чи він не
Дантон?» — думаю Матильда, почуваячи, що це справжнѐ лядина із сильноя волея, гідна її. «У наші дні,
коли всілѐка рішучість втрачена, його рішучість лѐкаю їх»,— думаю Матильда, протиставлѐячи Жульюна всім
молодим вельможам, що красуятьсѐ в салоні її матері, ѐкі можуть похизуватисѐ хіба що вишуканими
манерами.
Машкара Тартяфа, виглѐд свѐтенника, що Жульюн напускаю на себе, не можуть її обманути. Незважаячи на
його чорний костям, ѐкий він не знімаю, «на попівську міну, з ѐкоя бідоласі доводитьсѐ ходити, щоб не
померти з голоду»,— його вищість лѐкаю їх,— розумію Матильда.
Наважитисѐ покохати Жульюна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблѐх, відповідаю її характерові,
таїна ѐкого — потреба ризикувати. Але коханнѐ її тѐжке. Вона теж, ѐк і пані де Реналь,— у пос тійній душевній
напрузі. У неї теж точитьсѐ боротьба між природним прагненнѐм до щастѐ і «цивілізаціюя», тими поглѐдами,
що їх нав’ѐзало суспільство із самого її народженнѐ. Вагаячись між коханнѐм і ненавистя до Жульюна,
презирством до себе, вона то відштовхую його, то віддаютьсѐ з усіюя силоя пристрасті. Жульюнові доводитьсѐ
підкорѐти її. Покохавши нарешті Жульюна до самозабуттѐ, Матильда готова пожертвувати і своюя
репутаціюя, і титулом, і багатством. Вона врѐтувала б Жульюна від страти, ѐкби той цього захотів. Післѐ смерті
коханого вона виконала його останню проханнѐ — поховала в печері на високій горі, що здіймаютьсѐ над
Вер’юром. «Завдѐки зусиллѐм Матильди цѐ дика печера прикрасиласѐ мармуровими статуѐми, що вона
замовила в Італії за великі гроші».
Обидві героїні прекрасні, кожна по-своюму. Обидві вони викликаять, з одного боку, співчуттѐ та жаль, з
іншого боку, їхню альтруїстичне, жертовне коханнѐ викликаю подив і шану. Своїм коханнѐм вони вчать нас
лябити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхню щастѐ тривало недовго, але в цьому винні не стільки
вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.
