Перебування Шелеста на посаді першого секретаря Комуністичної партії
України тривало з 1963 до 1972 р., і характерною його рисою стало
поновлення самоствердження українців. Із тих скупих матеріалів, які
мають західні аналітики, випливає, що це самоствердження було
насамперед наслідком намагань Шелеста відстояти інтереси України в
межах Радянського Союзу. Шелест не був якимось прихованим
націоналістом. Навпаки, у багатьох відношеннях він виявився більш
непохитним комуністом, ніж його зверхники в Москві. Існують вказівки
на те, що він був затятим противником Заходу, підтримував інтервенцію
до Чехословаччини в 1968 р., непокоячись, щоб її реформістські
тенденції не «заразили» України, занедбав Західну Україну й віддавав
перевагу важкій промисловості перед виробництвом споживчих товарів.
Правдоподібно, що його непоступливість у тих чи інших питаннях
завдавала клопотів навіть Брежнєву.
Але існував інший аспект політики Шелеста, який не влаштовував
Кремль іще більше. Виглядало на те, що український керівник серйозно
сприймав обіцянку надати Україні автономію, а також передбачений
радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР.
Відтак він не бажав визнавати за росіянами роль «старшого брата» в
Радянському Союзі. Можливо, Шелест прагнув добитися для України
статусу, аналогічного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи
Угорщина, тобто наскрізь комуністичного суспільства, специфічні
економічні та культурні потреби якого визнавала б Москва.
Головною турботою Шелеста були економічні потреби України. Він
вимагав для України більшої ролі в процесі економічного планування в
Радянському Союзі й не виявляв великого ентузіазму до планів
економічного розвитку Сибіру, який означав зменшення інвестицій в
Україну. Коли група українських економістів навела йому дані про те,
що в економічних стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну
обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету,
за яким Україна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, що
дорівнювали б вартості її внеску в СРСР.
Ще відвертіше захищав Шелест мовні й культурні права українців. В
його промовах лунали заклики, «як найдорожчий скарб», берегти
«прекрасну українську мову». В 1965 р. український міністр вищої
освіти й близький прибічник Шелеста Юрій Даденков закликав
розширити вживання української мови в університетах та інститутах. А
в 1970 р. у своїй книзі «Україна наша Радянська» Шелест поряд із
описом вражаючих досягнень Радянської України прямо чи
завуальовано підкреслював історичну автономність України,
прогресивну роль козацтва. Шелест пишався тим, що з відсталого
аграрного краю його республіка швидко перетворилася на сучасне
суспільство з передовою промисловістю й технологією.
Як пояснити таке «місництво» в дисциплінованому, досвідченому й
щирому комуністі, членові Політбюро — цього найвищого в Радянському
Союзі органу влади? Цілком ймовірно, що Шелест та його численні
прибічники на Україні сприймали радянські заяви про рівність націй за
чисту монету. Вони не вбачали протиріччя між досягненням загальних
цілей радянської політики та модернізацією України і збереженням і'і
культури. Аналогічно Скрипнику в 20-х роках Шелест, напевно, вважав,
що найефективнішим засобом забезпечення успіху радянської політики
на Україні є задоволення, а не придушення її економічних і культурних
потреб. Ймовірно також, що Шелест зробив висновок, що його
особистий успіх в управлінні залежить від співпраці з українською
культурною, науковою й політичною елітою. А це вимагало уваги до її
специфічних турбот.
У травні 1972 р. Шелеста усунули з його посади в Києві за
звинуваченням у «м'якості» до українського націоналізму та потуранні
економічному «місництву».
Падіння Шелеста стало невдачею для КПУ. Сповільнилося її зростання,
а представництво в ЦК КПРС упало до 15 %. Але здатність ортодокса
Щербицького протягом такого тривалого часу утримуватися при владі в
Києві вказує на те, що українська компартія, яку він очолював, і далі
лишалася у радянській політичній системі важливим чинником.
74. Визначте основні форми і напрями опозиційного руху в Україні
1965—1986 рр.
Після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався
новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Варто відмітити
основні передумови посилення цієї боротьби. Серед них зовнішні
передумови: світовий процес деколонізації 50—60-х років,
антикомуністичні заворушення в країнах так званої народної демократії,
зокрема в Німецькій Демократичній Республіці (1953 p.), Польщі й36
Угорщині (1956 p.), Чехословаччині (1968 p.), а також потужний
правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948 р. загальною
Декларацією прав людини.
Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично
бездержавний статус України, панування партійно-радянської
бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя,
цілеспрямована русифікація корінного населення. Водночас хрущовська
«відлига» сприяла зародженню руху та появі борців за порятунок нації,
її духовності, культури та мови, названих згодом шістдесятниками, а за
рішуче неприйняття комуністичної ідеології — дисидентами.
Основними течіями опозиційного руху в Україні II пол. 50—80-х років
були: самостійницька, яку представляв, зокрема, національно-
визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку
репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу
совісті (релігійна опозиція).
Представники самостійницької течії, які входили до таких політичних
об'єднань, як Об'єднана партія визволення України (1953—1958 pp.),
Український національний комітет (1957—1961 pp.) та ін., боролися за
державну незалежність України шляхом агітації за вихід її зі складу
СРСР.
Прихильники національно-культурницької течії вимагали духовного і
культурного відродження народу, зокрема його національної гідності та
самосвідомості, збереження і примноження традицій, мови, правдивого
висвітлення історичного минулого. Вони виступали проти
переслідування за переконання, проти незаконних арештів, за надання
українській мові статусу державної в республіці.
Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та
законів, ідей гуманізму і демократії, свобод і прав людини. На чільне
місце вони висували примат особи і другорядність держави, захист прав
національних меншин (кримських татар, євреїв та інших).
Релігійна опозиція головним своїм завданням ставила боротьбу за
реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви,
протестантських церков і течій, за свободу совісті та вільне здійснення
релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та
відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, реабілітацію
страчених служителів культу тощо.
Окрім цих вимог, дисиденти засуджували тоталітарні методи управління
народним господарством, централізоване планування, обмеження прав
громадських організацій. Вони пропонували відновити ринкові
відносини, приватну ініціативу, зробити трудівника господарем
виробництва.
У сфері міжнародних відносин українська опозиція рішуче засуджувала
як шовінізм, особливо імперського ґатунку, так і національну
обмеженість, виступаючи за самовизначення всіх народів.
Розглядаючи ці концептуальні погляди та вимоги дисидентів, слід
підкреслити, що знаряддям реалізації своєї мети вони вважали мирні,
конституційні методи. Проте арсенал форм опору тоталітарному режиму
був широкий і різноманітний. Серед них: створення підпільних груп та
організацій, самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення
листівок, позацензурних видань («самвидаву»), виступи на симпозіумах
та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел, на похоронах
однодумців, на судових процесах над дисидентами. Використовувались
також зібрання біля пам'ятників діячам національної культури, мітинги
протесту, пікетування. Боротьба з існуючим режимом тривала і в
ув'язненні. У таборах дисиденти вдавалися до акцій мовчання, невиходу
на роботу, боролися за перехід на статус політв'язня, передавали на
волю документи, інформацію про табірні порядки. Важливою зброєю
політв'язнів було голодування. Застосовувалися й інші форми опору
радянській владі.
Та навіть цю нормальну демократичну активність тоталітарна система
часто сприймала як вияв інакомислення і жорстоко придушувала, а тих,
чиї погляди не влаштовували офіційну владу, ізольовувала від
суспільства. До речі, у боротьбі властей з дисидентами Україна посіла
чи не найперше місце в СРСР. Серед політв'язнів СРСР українці
становили у різні часи від 25 до 75 %.
Тоталітарний режим в Україні постійно вдосконалював систему репресій
і придушення інакодумців, використовуючи такі жорстокі дії органів
влади, як арешти та засудження до тривалого (до 15 років, часто і
повторно) ув'язнення в таборах і засланнях, ізолювання в
психіатричних лікарнях, які були фактично психіатричними в'язницями.
За сталінською традицією покаранню підлягали не лише самі
дисиденти, а і їхні батьки, діти, близькі родичі.
Широко застосовували до в'язнів відразу після арешту їх так звані
виховні заходи. Щоб зламати волю заарештованих, запроваджувались
ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку
наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядування у
вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців,
багатогодинні допити тощо. Навіть відбуття покарання не означало
повернення до нормального життя. Інакодумця, як правило, передавали
під нагляд міліції. Для залякування дисидентів та їхньої політичної
нейтралізації застосовувались також позасудові переслідування,
зокрема арешти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання,
виключення з КПРС, адміністративні покарання.
Однак репресії 60-х років не лише не відвернули інакодумців від
політичної боротьби, а й додали тим, хто залишався на волі, натхнення37
та відваги. Опозиція 60-х років підготувала ґрунт для подальшої
боротьби руху Опору 70-х — початку 80-х років. Водночас на початку
70-х років тотальний погром інакомислення в Україні набув найбільшого
масштабу і найжорстокіших форм. У січні 1972 р. заарештували близько
20 найактивніших дисидентів: В. Чорновола, І. Світличного, І. Геля, І.
Калинця, Є. Сверстюка та ін. Згодом за гратами опинились І. Дзюба, Н.
Світлична та інші. Восени 1972 р. — навесні 1973 р. майже 90 учасників
руху опору було засуджено на максимальні строки ув'язнення.
У II пол. 70-х років нові імпульси було дано процесові русифікації,
проти якої рішуче виступали дисиденти. Викривлене тлумачення
інтернаціоналізму, надуманість та абсолютизування категорій
радянський народ, злиття націй, під гаслом про відмирання
національних мов, які увійшли в арсенал пропаганди з подання Л.
Брежнєва, на практиці перетворилися в республіці на засіб витіснення
української мови з багатьох сфер суспільного життя. У травні 1972
р. першим секретарем ЦК Компартії України обрали В. Щербицького —
людину, близьку до Л. Брежнєва, застарілих стереотипів мислення.
Саме він обіцяв головному ідеологу ЦК КПРС М. Суслову протягом п'яти
років покінчити з українською мовою і русифікувати Україну. Унаслідок
такої політики у II пол. 80-х років в обласних центрах і в Києві
українські та мішані російсько-українські школи становили лише 28 % ,
а в інших великих містах республіки — 16 % . У Донецьку не було
жодної української школи. Таке саме становище сталося і в дошкільних
закладах. Обов'язковим було вивчення російської мови з п'ятилітнього
віку в дитячих садках. Російською мовою виходили найцікавіші і
найважливіші публікації в Україні, тоді як видання українською
скорочувалися. Так з 1969 р. до 1980 р. частка книжок, які виходили
українською мовою, знизилася з 60 до 24 %, журналів — з 40 до 19 %.
Міста Південної і Східної України стали майже повністю
російськомовними. Усе це вело до подальшого поглиблення комплексу
меншовартості, провінційності української мови, культури і нації
загалом, розмивання національної та етнічної самосвідомості українців.
Водночас значно посилились і репресії проти діячів українського руху
Опору. Позбавили волі майже всіх членів Української громадської групи
сприяння виконанню Гельсінкських угод, яка називалася Українська
гельсінкська група (УГГ). У 1977—1978 pp. відбулися арешти і суди над
провідними учасниками руху М. Руденком, О. Тихим, Л. Лук'яненком, М.
Матусевичем, яких засудили на довголітнє ув'язнення в таборах і
засланні. Деякі члени УГГ одержали дозвіл на виїзд із СРСР і згодом
створили Закордонне представництво УГГ у складі П. Григоренка, Л.
Плюща, Н. Строкатої.
У II пол. 70-х років посилюються репресії і проти представників
української культури. У 1977 р. заарештовано письменника Г.
Снегірьова, який у кінці 1978 р. помер від тортур. У 1979 р. загадково
загинув під Львовом популярний молодий композитор В. Івасюк, автор
музики пісні про червону руту.
Арешти і переслідування українських патріотів тривали в наступні роки.
У 1980 р. заарештовано й ув'язнено 3. Красівського, В. Стуса, О.
Мешко, О. Шевченка, В. Калиниченка, В. Чорновола; у 1981 р. — І.
Кандибу, В. Січка; у 1982 р. — М. Гориня та інших. Унаслідок важких
табірних умов у 1984—1985 pp. померли в ув'язненні О. Тихий, В.
Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. У І пол. 80-х років в Україні посилилася
боротьба за релігійні права, і, разом з тим, — репресії проти оборонців
віри й церкви. Переслідували також євреїв, які хотіли виїхати з СРСР.
І лише в 1987 р. настає деяке послаблення в репресивній системі. Під
тиском світових демократичних сил радянська влада починає випускати
дисидентів на волю, розтягнувши звільнення їх до червня 1989 р. —
четвертого року горбачовської перебудови. Українські політв'язні,
вийшовши з тюрем і в'язниць, активно включилися в національний рух,
який не припинився на етапі національно-державного відродження.
Подальші виступи борців за права людини та національну свободу на
цьому етапі спростовують офіційні заяви радянського уряду про те, що
на початку 80-х років з дисидентством в СРСР було остаточно
покінчено.
Таким чином, опозиційний рух 60—80-х pp., проти якого тоталітарна
комуністична система більш як ЗО років вела жорстоку боротьбу,
залишив для нас велику любов до України, до її народу, зразок
мужності у відстоюванні ідеї гуманізму і демократії, особистої і
національної свободи, прав людини. Здійснюваний лише мирними,
конституційними засобами, цей рух засвідчив невмирущість ідеї
незалежності, підняв на зміну винищеним нові покоління борців, гідним
вінцем яких стала українська самостійна соборна держава.
47.
