Суперечливе і динамічне «хрущовське» десяти¬річчя підштовхнуло
оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що
під його впли¬вом у 60-70-х роках у радянському суспільстві ви¬никає
нова форма духовної опозиції — дисидентство.
Після смерті Й.Сталіна, в умовах хрущовської «відлиги», в Україні
знову розгорнувся опозиційний рух. Основними причинами його
піднесення в Україні були: практично бездержавний статус республіки;
монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки;
постійні утиски й обмеження національно-культурною розвитку;
цілеспрямо¬вана русифікація українського населення республіки.
Українське дисидентство непокоїли дві головні проблеми. Перша
торкалася прав нації, а друга – прав людини. Характерною особливістю
поглядів дисидентів було те, що вони не розділяли права нації та права
людини, не протиставляли їх одне одному, а розглядали як одне ціле.
В соціально-політичному ж аспекті нова генерація національно-
патріотичних сил продовжувала підтримувати і розвивати демократичні33
і правові традиції. Тому не випадково, що з того часу фактично як
синоніми вживаються терміни дисидентство, правозахисництво й
інакомислення.
Відчуваючи, що цей опозиційний рух створює серйозну небезпеку
правлячому режиму, партійні і державні структури України спрямували
на безкомпромісну і рішучу боротьбу з опозицією органи КДБ. Зокрема,
в грудні 1959 р. ЦК Компартії України своєю постановою зобов'язав
українських кадебістів «посилити роботу щодо попередження, викриття
і припинення ворожих дій націоналістичних та інших антирадянських
елементів на території республіки».
У нових умовах правоохоронні органи змушені були відмовитись від
прямих репресій, а ширше застосовувати більш гнучкі профілактичні
методи, тобто «виховну» роботу з тими, хто «випадково потрапив на
ворожий шлях».
Варто зазначити, що всупереч процесам лібералізації, радянські
каральні органи працювали, як і раніше, досить активно. Тільки за
1954-1959 рр. в Україні було викрито і ліквідовано 183
«націоналістичних та антирадянських угруповань», майже 2 тисячі осіб
за антирадянську діяльність було притягнуто до кримінальної
відповідальності, 1 300 – відчули на собі «профілактичну» роботу
спецорганів.
З метою посилення ефективності боротьби з інакомислячими в 1961 р.
були введені в дію нові карні кодекси СРСР і союзних республік. Статті
61 («шкідництво») та 62 («антирадянська агітація та пропаганда»)
Карного Кодексу УРСР могли трактуватися каральними органами,
звичайно, на їх розсуд
46.