Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною іБолгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 року у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-1918років. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід Росії з Першої світової війни.
Причини підписання[ред. • ред. код]
- загроза для України з боку більшовиків
- спроба УЦР порозумітися з Антантою.
Мирний договір проголошував припинення війни між австро-німецьким блоком та УНР, встановлювалися кордони 1914 року. Пункт третій договору передбачав звільнення окупованих територій відразу ж після ратифікації мирного договору. Сторони взаємно відмовлялися відсилати контрибуції. У сьомому пункті договору врегульовувалися економічні відносини між обома сторонами. До 31 липня 1918 року вони зобов’язувалися укласти торговельний договір про взаємне постачання надлишків промислової продукції. Загалом, якщо зіставити становище Центральної Ради і умови договору, укладеного нею, то вони були вигідними. Свідченням цього було і те, що уряд Радянської України висловив готовність також підписати його. Договір мав таємний протокол. Скориставшись важким становищем Австро-Угорщини і її суперечностями з Німеччиноющодо польського питання, делегація Центральної Ради домоглася включення до території УНР Холмщини і Підляшшя, де проживало українське населення. Таємним протоколом передбачалося приєднання української частини Східної Галичини до Буковини і створення так званого Коронного краю, який мав би автономію у складі Австро-Угорщини.
Договір від 9 лютого 1918 року врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. 1 березня радянські війська змушені були залишити столицю України. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено.
Центральна Рада готувалася до скликання Установчих зборів, які мали підтвердити її реформи, зокрема й соціалізацію землі. Окупанти почали втручатися у внутрішні справи України. Головнокомандуючий німецькими військами в Україні Ейхорн попередив селян, щоб вони не перешкоджали поміщикам у засіві ланів. Це викликало гостру реакцію не лише селян, а й Центральної Ради. Конфлікт не дістав розвитку, але окупаційні власті остаточно дійшли думки здійснити державний переворот, який мав очолити колишній царський генерал Павло Скоропадський.
29 квітня Центральна Рада зібралась на своє чергове засідання (яке виявилось останнім), щоб ухвалити Конституцію УНР. У Конституції наголошувалось, що вся влада належите народу. Було закріплено різні демократичні свободи, зокрема й свободу слова, страйків", демонстрацій. Кожній національній меншині було надано право на національно-персональну автономію. Однак неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, а відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду Павла Скоропадського.
Офіційно в руках гетьмана була зосереджена вся повнота державної влади: внутрішня і зовнішня політика, армія і поліція, освіта і культура, суд. Проте реально влада гетьмана випробовувала величезну залежність від підтримки німецьких окупаційних військ. Насамперед гетьман зайнявся організацією дієздатного адміністративного апарату, який зміг би навести елементарний лад у суспільстві. Головою нового кабінету міністрів був призначений Федір Лизогуб (син одного з найближчих друзів Т. Шевченка), міністром закордонних справ — Дмитро Дорошенко (відомий український історик). Новий уряд відразу ж активно включився до процесу державного будівництва.
