Процеси самоорганізації громадянського суспільства можна вважати первісною передумовою формування і становлення політичної нації. Однак воно розгортається і розвивається значно успішніше, якщо для цього створюються сприятливі негентропійні умови. Значною мірою ці умови створює державна влада за посередництвом прийняття необхідних законів, стимулювання демократичного стилю роботи державних структур, ініціації чи забезпечення умов для соціального контролю за дотриманням встановлених демократичних норм. Особливості впливу держави на ентропійні характеристики соціуму потребують більш детального висвітлення, чому присвячено наступний підрозділ.
Для збалансованої вільної самоорганізації етнонаціональної системи необхідна її відкритість, причому не тільки достатній рівень відкритості зовнішньому середовищу, але й відкритість (як можливість обміну та взаємодії) компонентів один одному. Вочевидь, особливо важливою є взаємна відкритість двох глобальних підсистем – держави й громадянського суспільства. Порушення цієї відкритості призводить до патологій національного розвитку. При цьому можна виділити такі варіанти:
- держава не здатна або не зацікавлена в корекції формування громадянського суспільства, у цьому випадку державна влада відокремлюється й замикається на собі, зосереджуючись на самообслуговуванні, а державно-управлінська діяльність перетворюється на імітацію. Найбільш негативним наслідком на рівні всієї нації стає неможливість її самоорганізації через відірваність ключових підсистем одна від одної; крім того, надмірне наростання хаотичних тенденцій і збільшення різноманітності в неконтрольованому громадянському суспільстві ініціює занурення системи в стан хаосу й розпаду;
- інша крайність: держава повністю контролює соціально-економічні процеси, нав’язуючи організаціям громадянського суспільства цілі й плани діяльності – внаслідок цього надмірно зростає стабільність національної системи, практично ліквідується можливість розвитку різноманітності її структури, що призводить до стагнації і раннього виникнення кризової ситуації, коли керівна підсистема ще до цього не готова;
- держава підкоряється інтересам окремої частини громадянського суспільства, яка є домінуючою за фінансовою, клановою чи іншою ознакою, – відбувається так звана олігархізація державної влади. На відміну від попередніх двох варіантів, система з такою патологією може існувати досить довго, не входячи в кризову ситуацію, але при цьому порушується баланс між функціонуванням самоорганізаційних та ентропійних механізмів, дисгармонійність розвитку проявляється як у закритості і реальній слабкості держави, так і в обмеженості різноманітності і недостатній дієвості громадянського суспільства.
Проведений аналіз механізмів, етапів і напрямів розвитку соціальних систем взагалі та нації зокрема дозволяє виділити в тілі національної спільноти дві великі підсистеми – державу та громадянське суспільство, причому очевидно, що за самоорганізацію соціуму (у вузькому значенні терміна “самоорганізація”, абстрагуючись від так званих “організаційних” механізмів) відповідає якраз громадянське суспільство. Однак це очевидно лише з першого погляду, більш детальна увага до цього питання змушує ширше поглянути на нього. Адже в сучасному світі з глобальним розвитком інформаційних технологій, надскладними процесами економічного взаємовпливу суб’єктів економіки таке однобічне сприйняття громадянського суспільства вже не може бути задовільним. Незважаючи на те, що становлення громадянського суспільства взагалі і українського зокрема давно вже є не просто темою наукового пошуку, а нагальним суспільно-політичним завданням, у багатьох складових цієї проблематики ще немає повної ясності. Причому особливий інтерес у контексті мети даного дослідження викликає аналіз ролі самоорганізації громадянського суспільства в процесах становлення української політичної нації.
