В науці конституційного права застосовуються різного роду терміни, а саме «політичний конфлікт», «державно-правовий політичний конфлікт», «конституційний конфлікт», «державно-правовий конфлікт». Найбільш прийнятним при проведенні конституційно-правових досліджень є застосування останньої назви («державно-правовий конфлікт»), оскільки, по-перше, цей термін більш точно відображає зміст основної маси конфліктних протистоянь, які виникають у сфері відносин, що регулюються конституційним правом, а саме конфліктів з приводу заволодіння, реалізації та утримання публічної влади. По-друге, не всі конфлікти, які виникають у сфері регулювання цієї галузі публічного права, безпосередньо пов’язані з реалізацією конституційних норм (наприклад, конфлікти, що виникають внаслідок розпаду парламентської коаліції).
Ключовими параметрами цього різновиду конфліктів є наступні. Державно-правовий конфлікт — це динамічне явище, яке характеризує не тільки стан взаємовідносин між суб’єктами конфлікту, але і їх подальші дії стосовно предмета конфлікту. В основі такої конфліктної діяльності лежать різнополюсні погляди, бажання і прагнення суб’єктів конституційного права.
Функціональна характеристика державно-правового конфлікту пов’язується із визначенням ролі цього конфлікту у суспільстві. У конфліктології склалося 2 напрямки характеристики ролі конфліктів. Прибічники першого (Гоббс, Гегель, Маркс, Дарендорф, Козер) визначають конфлікт як природну складову частину суспільного процесу, яка має необхідний характер.Звідси випливає обґрунтування позитивної ролі конфлікту в оновленні та стабілізації соціальної системи. Його призначенням є реформування та зміна суспільних відносин у відповідності до об’єктивних потреб, що дещо випереджають розвиток суспільних відносин. Інший напрямок (Руссо, Кант, Платон) характеризують конфлікт як явище, що порушує нормальне функціонування соціальної системи, маючи патологічний деструктивний та негативний характер.
Причинами виникнення державно-правових конфліктів найчастіше є: завдання шкоди авторитету влади; порушення нормального функціонування державного механізму; суттєве відхилення у діях чи актах від існуючої конституційної системи організації публічної влади, зокрема, від таких її базових параметрів, як розподіл влади на вищому державному рівні, розмежування компетенції державної влади, влади автономних утворень та місцевого самоврядування, ухвалення рішень із порушенням нормативно визначеної процедури.
Суб’єктами державно-правових конфліктів найчастіше виступають органи публічної влади та їх посадові особи. В окремих випадках державно-правові конфлікти можуть виникати між політичними партіями і державою в особі її органів чи посадових осіб або між групами людей, об’єднаними за національно-етнічною ознакою, та владними інституціями.
Основною причиною низького рівня легітимності влади на сучасному етапі стали недосконалі з точки зору правового регулювання та неузгоджені спроби правлячої еліти здійснити швидкий перехід до парламентсько-президентської форми правління та подальша відміна конституційної реформи. В умовах низької легітимності базових складових такої моделі політичної системи, слабкості та недостатньої ефективності впливу структур громадянського суспільства на політичний процес це призводить до зростання відчуження між владою та населенням, розбалансування механізму державного управління в цілому. Тому нагальною є потреба пошуку шляхів підвищення довіри населення до органів державної влади та політичної системи.
