Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів: -коротка доба відновлення української державності 1917-1920 рр., коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури;-радянський етап 1921-1991 рр., який включає в себе і добу злету 20-х років покоління, розстріляного відродження, яке вже в 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу відлиги з рухом так званих шестидесятників, і період подальшої русифікації та утисків української культури.
У 30-ті.Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувалися особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чий погляд чи творчість не вписувались у прокрустове ложе сталінізму. Українізацію було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М.Куліша Мина Мазайло 1927, розстріляно або запроторено до таборів. Значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства Геть неписьменність! у 1939 р. в Україні лишилось тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення. У 1932 році встановилось три типи шкіл: початкова 4 роки, неповна середня 7, середня 10. Були запроваджені єдиний день початку навчального року — 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п’ятибальну систему оцінки знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обов’язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалось у школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х років діяли національні школи з польською мовою, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. На початку 30-з років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним технікум. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 році вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У 1936 році у складі Української Академії наук утворився ряд суспільнознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному забезпеченню державного будівництва. Усього напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальна кількість науковців складала майже 20 тис. чол. Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Серед досягнень української історичної прози 30-х років слід відзначити романи Людолови Зінаїди Тулуб, Наливайко Івана Ле. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, пєси якого Загибель ескадри, В степах України ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан. але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 році різноманітні літературні обєднання були примусово закриті, а потім улиті у спілку письменників України. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як розстріляне відродження. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Вірш В.Сосюри Любіть Україну, написаний у 1944 році був одним з найкращих на цю тему. Глибокого патріотизму було сповнене в роки війни кіномистецтво. Розстріляне відродження. Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізаціїю в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історчної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і концтаборах. У 1933 році був засланий на Соловки М.Ірчан, у цьому ж році було
арештовано М.Ялового, О.Вишню П.Губенка. Його чекали звинувачення в причетності до Української військової організації, арешт у 1933 році та 10 років поневірянь у таборах. Вражений арештами своїх друзів, трагічно закінчує своє життя М.Хвильовий. Розстріляне відродження… Застінки, ГУЛАГ, Сибір — те, що випало на їх долю, це знущання над дорогоцінним скарбом — людським життям. Упродовж багатьох років — понад півстоліття — імя Миколи Хвильового якщо й нагадувалось, то лише з характеристикою ворога народу. Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії. Перестає виходити журнал ВАПЛІТЕ. Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи, зокрема статі, спрямовані проти товарищів по перу, гірко і сьогодні. Та вони дають уявлення, в яку безвихідь героїчного терпіння він був загнаний. Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація Пролітфронт і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М. Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М.Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував. Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М.Хвильовим. У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України, створеної у 1934 році. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом Березіль, але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших. Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В.Седлер, І.Падалка та ін. Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують розстріляне відродження. Деякі з письменників, котрим пощастило вижити П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін., змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки письменників, композиторів, художників, організовані у середині 30-х років.
