Український П'ємонт — метафора, часто вживана щодо Галичини і її столиці Львова.
Одним із перших, хто назвав Галичину Українським П'ємонтом був український історик Михайло Грушевський. 1906 року в статті, яка так і називалася — «Український П'ємонт». Незабаром після скасування Емського указу 1905 року й скорого повороту до авторитарного режиму в Російській імперії, Грушевський оприлюднив у тижневику Украинский Вестник статтю під заголовком “Украинскій Піемонтъ”.
Стосовно Галичини XIX ст. в метафорі П’ємонта немає багатьох суттєвих для першовзору смислових рис. Це, однак, аж ніяк не заважало ані полякам, ані українцям (ані полоністам чи україністам) з великим задоволенням вживати її й говорити про Галилину як польський і одночасно український П’ємонт.
У 1960–1970-х рр. Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х рр, переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху. Саме тоді з'явився відомий вислів: «Галичина — це український П'ємонт».
Молодечі організації «Луг», «Сокіл», «Пласт» не дали загинути національній ідеї і готували молодь до нових визвольних змагань. Товариство «Просвіта» ширило в селах мережу читалень. Молоді націоналісти плекали надію, що сама на Галичині відновиться Українська незалежна держава. Все це було повязано із суспільно-політичною пам'яттю, яка зберігала національну ідею, яка виникла тут майже 100 років тому, ідею провідної ролі західноукраїнських земель, власне Східної Галичини в українському національному відродженні.
Галицький П'ємонт - це та частина великої української землі, де могли витворюватися вартості всенаціонального значення тоді, коли інші землі тієї змоги не мали.
