У 1897 році 10% письменників і художників України були українцями. Представники власне української інтелігенції жили переважно в селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистами, сільськими вчителями. Серед української інтелігенції плутанину викликало питання про те, на що слід звертати увагу у боротьбі за нові тенденції — на проблеми соціальні чи національні.
Серед інтелігенції поширеним був народницький рух, який виник з почуття вини, що розвинулось в молодих, ідеалістично настроєних студентів, котрі порівнювали своє привілейоване становище з тяжкою долею селянства. Преса. До 1905 р. вільної української журналістики в Україні взагалі не було. Єдиний науково-белетристичний журнал Киевская Старина, що втримувався за громадські гроші, був видаваний російською мовою. Українські письменники Наддніпрянщини до 1905 р. друкували свої твори в періодичних виданнях Галичини чи Буковини. Щойно після революції 1905 р. стали появлятися у східній Україні перші періодики, які в парі з галицько-буковинською пресою стали поважним чинником в актуалізації громадсько-політичного та культурного життя.
Першою ластівкою українського друкованого слова був без дозволу влади виданий у 1905 p. часопис Хлібороб у Лубнах. Найдовше проіснували Громадська Думка згодом перейменована на Раду, Нова Громада, Українська Хата і Світова зірниця.. Скільки було українських часописів 20 літ тому назад і скільки їх тепер Таке питання ставив часопис Дніпрові хвилі в Катеринославі Дніпропетровськ у 1912 p., і не без вдоволення інформував, що в 1892 р. виходило всього 13 періодиків — 12 в Галичині, 1 на Буковині і ні один у східній Україні. А тепер, у 1912 р. є в східній Україні 12 періодиків, в Галичині 50, на Буковині 5, в Америці 11. Всього понад 80 українських газет і журналів. Зовсім інші обставини супроводжували розвиток української журналістики в Галичині і на Буковині. Інші національно-політичні умови давали змогу її всебічного розвитку. Отже, роль західноукраїнської преси була зовсім відмінна відсхідноукраїнської, і періодичні видання в Галичині відіграли дуже позитивну роль так у самостановленні модерного українства, як і в розвитку української культури, зокрема ж літератури.
Важливими періодичними виданнями різних напрямків, що виходили в Галичині і на Буковині на початках XX ст., і які значною мірою впливали на розвиток української культури, а передовсім на літературний процес, були такі журнали: Літературно-науковий Вістник 1898-1914, Молода Україна 1900-1903, Артистичний Вістник 1905, Світ 1906-1908, Будучність 1909, Неділя 1911-1912, Нова Буковина 1912-1913, Ілюстрована Україна 1913-1914.
Українська література другої половини 19 ст. починає відігравати провідну роль в національному суспільному житті освічених верств. Причиною цьому різнорідність тематики і проблематики, відображення побуту різних суспільних прошарків народу. Після етнографічного реалізму Народних оповідань, критичного реалізму Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, О.Кониського, О.Пчілки — на сцену виступає плеяда молодих і видатних письменників: Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, В.Стефаник, М.Черемшина, М.Мартович. Модернізм — вид мистецтва, за яким стоїть визначена філософія життя і творчості. Воно неміметичне. В модернізмі наративні і логічні моделі поезії змінилися сугестивними, амбівалентними образами і символами. Традиційні наративні структури і причинно-наслідкові моделі оповіді в прозі відступили перед зображенням хаотичної і проблематичної природи субєктивного досвіду. Модернізм позначував нове мистецтво, котре повязувалось з ерою високої естетичної самосвідомості та нерепрезентативності. Мрія написати книгу про ніщо, для якої найважливішою стала б внутрішня сила її стилю стала надзвичайно актуальною для письменників-модерністів.
Пошуки стилю стало елементом самоусвідомлення у рамках модерністичної літератури. Модернізм не міг встановити якогось конкретного стилю. Якби він його і встановив, то він його відразу би і заперечив, щоб бути модерним. Тому в той час ознакою певної мистецької праці була структура, яка могла стосуватись лише цієї праці. Умовою стилю була відсутність стилю. Кожен художник вважався самодостатнім. В історії української літератури 1898 р. вважається етапним, особливим і показовим. Того року у Львові була заснована Видавнича Спілка й почав виходити
Літературно-науковий вісник. Того року українська інтелігенція по обидва боки кордону відсвяткувала століття Енеїди. Напередодні по-особливому загострилась криза народництва й народницької традиції. Передусім це відбилось у статтях Василя Щурата З літературних базарів Буковина, 1896, Французький декадентизм в польській і великоруській літературі Зоря, 1896 і Поезія зівялого листя в виду суспільних задач штуки Зоря, 1897. Неоромантизм — комплекс художніх явищ, який формувався наприкінці ХІХ ст. Він генетично повязаний з романтизмом початку століття, але містить у собі також елементи реалістичної естетики. Неоромантики репрезентують зразок філософської системи, яка синкретична у своїй основі. Для українських письменників особлива роль у плані трансформації субєктивного тлумачення обєктивної реальності належала мистецтву. Лише генiй мистецтва, завдяки чистому спогляданню i неординарній силi фантазії здатен пiзнати i виразити у поезії, живопису i музиці вічну ідею загальнолюдського. Естетичне значення свiту розкривалось як бачення іншого світу, свiту безкiнечного — iдеальної сфери гармонiйної дії, розумiння i згоди. Першою мову про неоромантизм в українськiй лiтературi рубежу столiть повела Леся Українка. Уся перехiднiсть тої епохи в умовах становлення нового мистецтва засвiдчувала проблематичнiсть називання нового стилю, який зароджувався у творах письменникiв всупереч народницьким iдеологiчним догмам i вiдповiдно традицiйним народницьким стилям. Помiтивши у ньому прояви романтичного вiдчуження iндивiдуальностi, протест проти оточуючого середовища i пориви ins Blau, українська поетеса у виступi про ранню творчiсть Винниченка назвала нову стильову течiю новоромантизмом. На її думку, у лiтературi того перiоду найсильнiше неоромантизм розвинувся у прозi Ольги Кобилянської. Символізм — це стильова течія модернізму на етапі його становлення. Він мав великий вплив на формування естетики і поетики майже всіх модерністів. Разом з імпресіонізмом став у 10-30-і роки своєрідною школою, абеткою новітнього мистецтва. Але як перший етап має відчутно перехідний характер, тобто тісніше, ніж інші течії, повязаний з попередньою літературною епохою, особливо зі спорідненим йому романтизмом XIX століття. Загалом символізм можна класифікувати як відновлення засад романтичного мистецтва на новому етапі його осмислення.
Імпресіоністи не прагнули зображення, відтворення предмета, реалій навколишнього світу. Вони намагались викликати у глядача чи читача ті ж самі враження, відчуття, що виникли у них при спостереженні з певної точки зору. Важливо було те, що імпресіонізм відмовлявся від типізації, від узагальнення найпоширеніших, найхарактерніших рис як навколишньої реальності, так і духовного світу героя. Проголошувалось випадкове. айвиразніше можна простежити засвоєння здобутків імпресіонізму у творчості Михайла Коцюбинського. У його прозі, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, ці враження пливуть за випадковими асоціаціями. Дія із зовнішнього світу переноситься у внутрішній. Події передаються крізь призму свідомості персонажа Цвіт яблуні, На камені.
