Найдавнішим народом на території України були кіммерійці Приблизно в X — середині VII ст. до н. е. кіммерійці займали територію між Тіром Дністром і Танаїсом Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили в своєму розвитку навколишні племена. До того ж кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна, їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь. Прикладом їхньої майстерності є мечі, довжиною 1 м 8 см з бронзовим руківям, знайдений у Суботівському городищі на Чигиринщині. Зявилися залізні наконечники для стріл. Озброєні залізними мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на своїх супротивників Політична історія кіммерійців відома мало. Знаємо лише, що вони успішно воювали з Урарту, Ассирією 722- 715 pp. до н. е. і не встояли перед скіфами. Через Кавказ кіммерійці з боями почали відходити в Передню Азію. У 676- 674 pp. до н. е. в союзі з Урарту вони розгромили Фрігію, потім на чолі із царем Лігдамісом завоювали Лідію. Остаточно кіммерійці зникли з політичної арени після поразки від військ лідійського царя Аліата 615-565pp. до н.е. У VII ст. до н. е. на території півдня України зявилися незнані досі войовничі племена скіфів, які слідом за кіммерійцями прорвалися в Передню Азію розгромили Мідію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь давнього Єгипту й змусили фараона Псамметиха дати їм великий викуп. Панування скіфів у Передній Азії закінчилося тим, що мідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів і перебив їх. Залишки скіфів через 28 років повернулися в Північне Причорноморя, яке вважали своєю батьківщиною. Тут їм довелося витримати сильні бої з синами їхніх жінок і рабів, останні з яких не бажали потрапляти у рабство. З поверненням основної маси скіфів обстановка в степових і лісостепових районах України загострилася. Племена царських скіфів розпочали підкоряти навколишні племена, і незабаром величезна територія від Дунаю до Дону й від Чорного моря до Києва опинилася під їхньою владою. Наприкінці VI ст. до н. е. утворилася Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Камянки-Дніпровської на Запоріжжі. Держава поділялась на три царства, одне з яких вважалося головним. Ним було державне об’єднання царських скіфів у Північному Причорноморї та Приазовї. Влада царів була спадковою, а суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Давньогрецький історик Геродот н. між 490 і 480 — п. між 430 і 424 до н. е. в Історії поділив населення Скіфії на дві основні групи: скіфів-кочівни-ків і скіфів-землеробів. Вони складалися з окремих племен. Північне Причорноморя і Приазовя займали скіфи-кочівники й царські скіфи іранського походження. Структура їхнього суспільства була ідеально пристосована до умов кочування і ведення війни. Роди й племена перетворилися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіти їхніми багатствами. Серед скіфів підтримувалися традиції хоробрості, ненависті до ворогів і одно-1 часно військової дружби, побратимства та стійкості, вірності своїм обрядам і звичаям.Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необхідним. Давало їм мясо, молоко, іппаку сир з кобилячого молока, вовну, шкури. Справжнім багатством скіфів були коні, непоказні на вигляд і невибагливі до кормів. При висоті в холці до 144 см вони не знали собі рівних у бігові на далекі дистанції. Ось що писав очевидець цих змагань давньогрецький історик Арріан між 95 і 175: …можна побачити, як той прудкий, рослий і гарячий кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива конячка спочатку переганяє його, а потім залишає далеко позаду. Серед худоби 1 переважали безрогі та короткорогі породи заввишки в холці, до 125 см. Скіфи випасали багато овець, значно менше с кіз, які за своїми розмірами та іншими показниками мало чим відрізнялися від сучасних. Траплялися в них верблюди. Численні стада коней і великої рогатої худоби, отари овець належали родовій знаті. Ми не знаємо мінімальної кількості тварин, необхідної для забезпечення прожиткового мінімуму скіфської сімї. Однак можна провести аналогію з кочів-никами-казахами XIX ст., коли сімя з пяти осіб потребувала 15 коней, шести голів великої рогатої худоби, двох верблюдів і не менше 50 овець. Напевне, такі ж норми забезпечення сімї кочівника продукцією тваринництва існували і в Скіфії. До скіфів-землеробів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України. Підставою для цього стало те, що вони перебували в скіфській державі й платили їй данину. За характером господарювання ці племена
значно відрізнялися від скіфів-скотарів. Вони вели осілий спосіб життя й займалися переважно сільським господарством. Наприкінці 90-х років V ст. до н. е. скіфи дійшли до Мармурового моря й запропонували царю Спарта Клеомену спільну війну проти персів. Тривалий час скіфи жили у мирі та злагоді зі своїми сусідами на заході — фракійцями. Проте з кінця V — початку IV ст. до н. е. скіфи почали тиснути на них. Скіфський цар Атей р. н. невід. — п. 393 до н. е. у IV ст. до н. е. разом із македонським царем Філіппом II розгромив царство одрисів і зайняв землі за. Дунаєм. Проте незабаром відносини між союзниками ускладнились і переросли у ворожі. У великій битві в 339 р. ^о н. е. Філіпп Македонський завдав поразки військам Атея, г Сам 90-річний скіфський цар загинув у битві. З цього скористалися фракійські племена гетів і захопили землі в межиріччі Дунаю і Дністра. Намісник Олександра Македонського Зопіріон у 331 р. до н. е. на чолі 30-тисячного війська здійснив похід на Ольвію, але не взяв її і на зворотному шляху був наголову розбитий скіфами.У III ст. до н. е. почався занепад могутньої держави скіфів. У кількох битвах з кочовими племенами сарматів царські скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпровї та Степовому Криму й утворила нову державу — Малу Скіфі кх її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Частина, скіфів поступово переходила до осілого способу життя, зайнялася землеробством, садівництвом і торгівлею. Пожвавилися відносини з античними містами-державами. У II ст. до н. е. — III ст. н. е. Мала Скіфія переживає період піднесення. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Таврідою. Але, на прохання херсонесців понтійський цар Мітрідат VI Євпатор 132-63 до н.е. у ПО р. до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. Без воєнних трофеїв, у замкнутому просторі, із застарілим суспільним ладом, Мала Скіфія виявилась нежиттєздатною. До цього додалась агресія сарматів, що остаточно доконало скіфську державу. В III ст. н. е. Мала Скіфія припинила своє існування. Частина скіфів вижила у воєнній круговерті й пізніше асимілювалася серед інших народів. У III ст. до н. е. у володіння царських скіфів з-за Дону вдерлися кочові племена с а р м а т і в. Як і царські скіфи, вони належали до племен іраномовної групи, сліди якої залишились у сучасній осетинській мові. Подібно урагану пронеслися по Приазовю і Північному Причорноморю спочатку царські сармати і язиги, а за ними в II ст. до н. е. — роксолани. Величезна територія Швеция України опинилася під владою сарматів. З І ст. до н. е. античні автори називали її вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава відігравала важливу роль на міжнародній арені, її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Був період, коли вони виступали на боці Мітрідата VI в його боротьбі з Римом. Щоб зміцнити союз з кочівниками, він повидавав своїх дочок заміж за сарматських царів.У середині І ст. до н. е. посилюються напади роксоланів на Ольвію і східні римські провінції. Сила роксоланів зростала з підходом численного племені аланів, напевне, недаремно названих давніми авторами хоробрими, сильними та багатокінними вошами. Пізніше алани посіли панівне становище серед сарматських племен і навіть передали їм свою назву. З прибуттям до Дунаю алани дедалі частіше нападали на східні римські провінції та змусили Рим платити собі данину. Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н. е. внаслідок експансії готів і гунів. Сармати справили значний вплив на підкорені ними народи. В свою чергу, самі запозичили кращі надбання місцевих племен і частково асимілювалися серед них. Грецька колонізація Північного Причорноморя. З VIII ст. до н. е. перенасичена людністю рабовласницька Греція почала виштовхувати надлишки населення за межі метрополії. Спочатку греки колонізували узбережжя Середземного моря. Потім настала черга й інших регіонів. Еліни вийшли на південне й західне узбережжя Чорного моря, заснувавши тут міста-колонії Синоп, Трапезунд та ін.Колонізаційний потік греків у Північне Причорноморя рухався переважно з Іонії, на яку постійно нападали перси та лідійці. Освоєння греками цієї території можна розділити на чотири етапи. На першому етапі середина VII ст. до н. е. переселенці закладають міста Істрію у пониззі Дунаю та Борисфен на сучасному о. Березань під Очаковом. На другому етапі перша половина VI ст. до н. е. розвиваються старі й засновуються нові міста — Ольвія поблизу сучасного с. Парутиного Очаківського р-ну Миколаївської області, Пантікапей Керч, Феодосія. На третьому етапі друга половина VI — початок V ст. до н. е. зявляються міста Tip Білгород-Дністровський, Керкінітід Євпаторія. На четвертому етапі V ст. до н. е. виникає Херсонес Таврійський поблизу нинішнього Севастополя. У V ст. до н. е. Пантікапей підкорив своїй владі міста Фанагорію, Тірітаку, Корокондаму понад 20 міст-держав і колоній Керченського й Таманського півостровів та Кубані й утворив Боспорське царство.
