Підтвердженням цьому є новела Кобилянської:  у «Природі» зображено кілька епізодів, але найглибше відбувається занурення в один – епізод зустрічі [2, 7]. З іншого боку, у  жанрі новели як такому відсутні докладні описи, «Природа» ж розпочинається з портрету героїні, друга частина новели – з портрету героя. Але, на противагу оповіданню, портрети в новелі не  деталізовані, зовнішність героїні авторка узагальнює: «Хоч русинка від голови до ніг, було в неї рудаве волосся, що у русинів рідкість, та в чертах бачилась порода, а майже меланхолійний сум, що вибитий на всім, що нагадує оцей нещасний народ. Її очі, великі, трохи нерухомі і вогкі, були сумні і тоді, коли уста всміхалися» [3, 301]. Так портрет героїні – це лише колір волосся та очі. Характер, вдачу героїні подано, як і властиво новелі, не стільки описово, як через дії та вчинки. У новелі важливу роль відіграє такий засіб, як новелістична синекдоха (за

частиною пізнається ціле), яка «ґрунтується на всебічному художньому знанні предмета дослідження і вмінні зводити ланцюг частин зображення до єдиного фокуса» [8, 220], щоб кожен епізод і кожна подробиця служили цілому, розкриваючи ідейно-тематичний задум: так, опис життя героїні містить такі риси: не знала життя – багато читала – любила природу – «снувалась по горах», фантазувала – любила силу – намагалась приборкати гірського коня.       Останній епізод – характерна ознака початку знайомства з гуцулом, який привів коня до батька дівчини. Текст новели фрагментарний, і у плані змісту (відсутні імена героїв, мотивація вчинків тощо), і структурно (текст уривчастий, речення неповні, називні («особливо ж любила осінь», «Дикі Карпати!»). Якщо у першій частині епізод поданий наприкінці, то у другій він постає на початку і розкриває характер героя. Портрет героя більш докладний, ніж у героїні за рахунок опису гуцульського одягу. Епізод, який знайомить читача з юнаком, постає як новела в новелі: «Три дні тому все сталося, а й відтоді він одурів» [3, 306]. Вставна новела – розповідь, яку веде оповідач, але неначе вустами учасника події – юнака. А оскільки розповідає він подію неначе сам до себе, розповідь нагадує потік свідомості, який теж за природою своєю уривчастий, емоційний. Юнак схвильовано згадує, як його застав лісник за зрубуванням смереки, і урядники примусили його відсидіти під вартою дві доби. У цьому схвильованому стані, вийшовши з-під варти, юнак зустрічає в горах дівчину. Далі зображене подається очима юнака : це, зокрема, більш розширений портрет героїні : «Не була хлопського стану, се він помітив зараз. Лице біле, як перлова матриця, і гарне… а очі великі й блискучі, та безконечно сумні!...», «Боже, червоне волосся… як відьма…» [3, 308]. Спостерігаємо паралелізм образів, який, разом з фрагментарністю та метафоричністю є одним із стилістичних ознак новели. При знайомстві читача з образами дівчини та юнака спостерігається статика зображення, паралельний показ героїв, і лише у другій частині новели відбувається динамічний рух персонажів (зустріч героїв – рефлексії юнака – рішення

ніколи більше не зустрічатись). Оповідь про подію (зустріч двох молодих людей у лісі) – не спогад про подію, що може обрамлюватись авторським «Я» чи функцією розповідача. Це швидше фрагмент «історії», що подається в момент її народження, а, значить, розповіді [4, 224]. І оповідач від події не дистанціюється, значить, для нього важлива не стільки історична, соціальна значимість цієї події, скільки її емоційний підтекст.          Згодом між героями відбувається діалог, який окреслює їх характери, полярно протилежні. Дівчина – поміркована, вдумлива («твої гадки – серце, їх гадки – голова»), на слова хлопця, який у всьому винуватить «нещасливу годину», вона відповідає «нема ніяких щасливих чи нещасливих годин» [3, 309], і звідси починається суперечка героїв. Юнак неосвічений, фаталіст, він гадає: «Яким кого бог сотворив, такий він і є, яка в кого доля, так і живеться…» [3, 310]. Але освічена донька адвоката переконана: «Не гадай собі, що темнота робить ліпшими!». Слід зазначити: чи не в кожному творі О. Кобилянської жінки-героїні  морально вивищуються над чоловіками, і новела «Природа»  – не виняток. З цього уривку діалогу згодом постає конфлікт у душі юнака. Він закохується у дівчину, вона нагадує йому образ Матері Божої. Юнак вирішує шукати дівчину.         Останній епізод у лісі – це суцільний потік свідомості, який постає зі спогадів, запитань, раптових висновків, рефлексій героя. Низка зіставлень та спогадів наштовхують юнака на думку: дівчина – відьма («Не дурно в неї червоне волосся… Не дурно волочилася по лісі…») [3, 323]. На нашу думку, це пуант новели, «вендепункт». Адже здогад, що, мов блискавка, пронизує героя, напряму характеризує його як людину, що вірить у темні сили, людину забобонну. Повертаючись до розмови юнака з дівчиною про освіту, розуміємо, що дівчина була права, коли говорила: «якби-сь учився, не говорив би-сь такої дурниці» [3, 310]. Вона неначе передбачала подібну розв'язку. Герой переживає цілу низку емоцій: страх, ненависть до дівчини, злість і згодом – тверезу (на його думку) розсудливість: «йому мусило усе те статися, бо спровадився до своєї нової хати, не посвятивши її перше!» [3,

323]. За період кількагодинного блукання лісом юнак осягнув своє життя від часу до зустрічі з незнайомкою, подумки розпочав жити з нею, одружившись, і за мить попрощався з мрією.