1997 року вийшла у світ монографія Тамари Гундорової «ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація», де дослідниця вказала, що
· український модернізм замало розглядати як культурну опозицію між «Європою» (власне модерністськість) та «Просвітою» (народницький дискурс), адже він вирізняється власною самодостатністю;
· маргінальність українського модернізму в очах європейського була вмотивована тим, що європейський модернізм зародився в ситуації опозиції інтернаціонального та національного, з ухилом у перше, в той час як український модернізм мав підґрунтям романтизм, що базувався на естетиці національного;
· проблема модернізму в українській культурі пов’язана також із тим, що довгий час він сприймався як явище вороже (декадентське на початку, та буржуазно-національне в роки соцреалізму), тому навіть сьогодні відбувається постійне повернення до модернізму, розуміння його значимості, з одного боку, а з іншого – певна «настороженість» щодо нього;
· варто розділити так званий ранній модернізм (кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.) та зрілий (між двома світовими війнами); українська культура зазнала раннього модернізму, а далі він існував спорадично (наприклад, вигулькнув у 60-і роки ХХ ст.); окрім того в українському модернізмі немає чіткого розрізнення його течій, вони переплітаються (наприклад, символізм та неоромантизм у творчості О. Кобилянської);
Монографія Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» вперше вийшла друком 1997 року, де науковець
· робить хронологічну періодизацію українського модернізму, виділяючи окремо модернізм рубежу ХІХ – ХХ століть, модернізм 10-х років, модернізм 40-х років, нью-йоркську групу;
· «модернізм в українській літературі починався з дискурсу про модернізм, з постановки завдання, з інтимних записів і цілком відкритих маніфестів, закликів, критики. Однак сам цей дискурс часто виявлявся кволим, неясним» – робить висновок С. Павличко;
· дослідниця прослідковує кризу народництва та появу модерністського дискурсу, розглядаючи розуміння нової літератури Лесею Українкою, рецепцію Ольги Кобилянської і конфлікт культур, модернізм як фемінізм та конфлікт між статями, дискурс особистих стосунків (перший розділ «Криза народництва на зламі віків і поява модерністського дискурсу»); у розділі «Друга хвиля. Модернізм як естетизм» аналізуються альманахи 900-х років (особлива увага зосереджена на модернізмі як ніцшеанстві в концепції Миколи Євшана та «Української хати»); наступні розділи (від третього до шостого) активізують модерністські віяння 20-х років ХХ століття, у діяльності МУРу та Нью-Йоркської групи.
У монографії «Міфологічний горизонт українського модернізму», виданій 2002 року, Ярослав Поліщук
· послуговуючись методологією міфологічної (архетипної) критики, робить міфологічну інтерпретацію раннього українського модернізму, акцентуючи увагу на творчості Лесі Українки; у вступі обґрунтовано вагомість міфологічної критики для інтерпретації явищ літератури (спирається на дослідження Фрая, російську школу міфокритики);
· модернізм найяскравіше реалізувався на українському ґрунті у кінці ХІХ – початку ХХ століття, активізуючи у національному мистецтві культуру візій, міфу;
· неприйняття модернізму – це не тільки наслідок комуністично-радянської ідеології, а й його рецепції кінця ХІХ століття, коли він розумівся як чужорідна естетика (декадентство);
· у структурі монографії три розділи, з яких перші два історико-теоретичні (особливості інсталяції міфу в модерній культурі), третій – актуалізує міфологію культурних світів Лесі Українки (аналізуються драматичні поеми «Кассандра», «Камінний господар», «Лісова пісня»).
У 2003 році вийшла монографія Наталі Шумило «Під знаком національної самобутності», у якій авторка
· доводить, що кінець ХІХ – початок ХХ століття став часом збігу двох історичних етапів: чергової хвилі національного відродження та процесу інтеграції у світ європейського мистецтва;
· вказує, що в кінці ХІХ століття створюється низка поглядів на національне, що формує модерністський дискурс національного (концепції І. Франка, Г. Хоткевича, М. Євшана, Лесі Українки та інших);
· вказує, що український модернізм мав дві крайні точки «вибуху» – драматургія Лесі Українки та поезія П. Тичини, українська ж проза цього періоду опинилася на концентричних колах цього «вибуху» (О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Коцюбинський);
· аналізує основні ознаки оновлення української прози кінця ХІХ століття (нова естетика реалістів, бароково-готичні відлуння, національний варіант експресіонізму).
