ФРАНКО перша збірка його поезій – «Баляди і розкази», що мала, в основному, романтичний характер і нічим особливим не відрізнялася від поезій інших письменників.
Уже в першій Франковій збірці відчувається зацікавлення міфологією, передусім давньоруською, й проблематикою духовного характеру. Ідеальні образи, характери й ситуації, відтворювані у віршах, відображали ідеалістичний світогляд автора, а романтичні настрої та сюжети видавалися вторинними, книжними. У ранніх поезіях Франка бракує романтичної пристрасності і суб'єктивізму, фантазію скуто класичними зразками, важка форма й алегоризм перекривають шлях імпровізації та символізму.
Серед прикмет ранньої лірики Франка — тяжіння до класичної форми вірша (сонет), до олітературення народної пісні й балади.
Наслідувальний характер ранньої поезії, який виявився в запозиченні сюжетів, співіснував, однак, із оригінальною романтично-декоративною стилістикою, за допомогою якої автор оживлював історичні легенди й перекази.
Попри те, що критика загалом оцінила ранню збірку Франка як учнівську и докоряла авторові в шаблонності та книжно-фольклорній стилізації, неокласики в особі П. Филиповича зауважили її істотну ознаку.
Оригінальність поетичної манери раннього Франка, за словами критика, виявилася насамперед у нетрадиційності його художнього вибору, а саме — у відкиненні народнопоетичної художньої форми.
На тлі популярності фольклорних форм у пошевченківську епоху такий вибір був доволі промовистим. Крім того, новизна й своєрідна "неокласична" схильність Франка, за Филиповичем, полягали в "невідчуванні історичної романтики, зокрема козакофільської", як і загалом у переважанні книжного матеріалу, взятого з різних чужоземних джерел [7, 72]. Таким чином, Франко ніби оминав добу шевченківського романтизму й продовжував давню книжну традицію українського письменства. Водночас його творчість засвідчила специфічний характер західноукраїнської літературної ситуації, де були сильними впливи класицистично-романтичної поетики.
Особливість поетичної манери Франка виявилася не так у стилі, як у виборі та розробленні відомих літературних тем. Риси оригінальності вбачалися в певному нюансуванні класичних сюжетів, яким автор надавав елегійних і рефлексивних відтінків, у широкому використанні алегоричних і риторичних формул.
Часто класична форма сонета, сповільнений ритм і книжна лексика слугували розгортанню ідеалізованих образів — алегорій — народного духу ("Народна пісня"), божественної любові, що пробуджує поетичну творчість ("Моя любов"), загальнолюдського духу ("Божеське в людськім дусі"). Загалом, у ранній ліриці Франка домінувала ідеалістична естетична свідомість. Вона базувалася на елементах по — просвітницькому трактованого платонівського ідеалізму та класицистичній морально-естетичній сублімації. Прикметно, що саме така ідеалістична естетична концепція, поєднувана з романтизмом, натуралізмом чи неоромантизмом, здебільшого визначатиме еволюцію всієї його творчості. Франкова концепція творчості будувалася на зближенні художньої творчості з духовною, моральною практикою. Це актуалізувало гуманістично-творчий характер літератури й підносило особливу цінність морально-риторичної єдності знання та слова. Художня творчість, таким чином, несла в собі ідеальну гуманістично-просвітницьку тенденцію, а естетика відображала моральний зміст людської діяльності.
Молодого Франка приваблює не статика риторичних фігур, а динамічне, контрастне зіставлення глобально типізованих характерів. Його цікавить двобій добра і зла, правди і справедливості, свободи і честі, які не лише втілюються в людських вчинках і характерах, а й існують як певні ідеальні сутності, що визначають загальнолюдський духовний досвід (ідеал "божеського в людськім дусі").
Предметом поезії загалом, за визначенням Франка, має бути не просто реальність, а вторинна, морально-інтелектуальна, "реальність", тотожна з особливою ідеальною "природою" і "розумним життям, — не простим органічеським вегетуванням" [8, 393]. Так Франко фактично відмежовується від реалізму як принципу естетики та способу художнього зображення.
Не можна вважати Франка періоду "Балад і розказів" і романтиком — його не захоплюють поривання до безмежності й національний сум. У фольклорний "Від'їзд гуцула" він додає майже особистого смутку від розставання з милою, а традиційного коня замінює на "паровіз", що несе гуцула до чужого міста:
Ідеалізм у ранніх творах Франка виявляється насамперед у їхній дидактичній спрямованості й випливає із злиття морального, раціонального та емоційного рівнів художньої творчості. При цьому тенденція розгорнена через діалог, аргументи об'єктивуються через опозиції ідеалізованих типів і персонажів (князь — співець, благородний вождь — підступний зрадник), конфлікти й перипетії будуються на зіткненні загального й конкретного, на протиставленні станових і загальнонародних, загальнодержавних інтересів. Такі конфлікти характеризують ранні драматичні спроби Франка ("Славой і Хрудош", 1875; "Три князі на один престол", 1875). Його за-галом цікавить слов'янський, давньоруський дружинницький епос. Франко настільки захоплювався епічністю українських народних пісень і дум, що мріяв про опублікування твору на зразок відомого Краледворського рукопису.
Уже в цей період закладається певна система оцінок та вподобань, які дають змогу говорити про окремий — ранній період творчості Франка.
Перші поетичні твори Франка позначалися відстороненим сприйняттям національної традиції, впливами класицистично-просвітницького ідеалізму та раціоналізму, пізньоромантичною стилізацією.
Мистецтво й література через це мислилися особливою ідеальною, духовно-практичною сферою пізнання й виховання "людськості". Прикметно, що ідеалістична естетика була характерною не лише для раннього періоду, а й відчувалася навіть у період так званого натуралістичного перелому Франка в теорії "наукового реалізму". Вона залишалася властивою також для його зрілої та пізньої творчості.
Таке спрямування ранньої творчості в поезії доповнювалось у прозі відкритим замилуванням романтичною готикою і фантастикою. Загалом європейський літературний процес останньої чверті XIX ст. визначався передусім розвитком реалізму й натуралізму. Пізньоромантичні та пізньокласицистичні елементи, широко практиковані в тогочасній українській літературі в Галичині, були вже застарілими, однак усе ще популярними. Сам Франко схарактеризував еволюцію своєї ранньої творчості як шлях засвоєння найновішої "реальної" школи й переборення псевдокласицизму — "найбільше фарисейського і брехливого з усіх видів тої всеєвропейської моди, яка широко ввійшла в набуток "вищої" літератури тих часів" [9, 16].
