У поезіях збірки «Пролісок» вилилася туга за рідним краєм, за близькими людьми, за тією громадською працею, якій було віддано поетом весь юнацький запал. «Коли я опинився в іркутській тюрмі з перспективою каторги або вічного поселення в Сибіру,— згадував Грабовський,— тяжкий сум за Україною стис моє серце; вона являлась перед мене в якомусь надзвичайно принадному світлі, панувала моїми думками». Так стала окреслюватися патріотична тема, що потім була реалізована в багатьох творах. Поет залишив свідчення про ті джерела, які наповнювали задум конкретним матеріалом. «З собою я привіз до десятка книжок українських... Заводив через вікна знайомства з арештантами-українцями і списував з їх уст, замовив усі українські словарі... З надзвичайною жагою накидувався на всяку книжку, в котрій міг відшукати що-небудь про Україну, її історію, письменство...»
Образ України окреслюється в багатьох віршах збірки «Пролісок»: «До України», «Україна приснилась мені», «Народові українському», «О, яка ж ти сумна, Україно моя», «До Русі-України», «До галичан». З віршів постає чарівна природа рідної землі, з'являються окремі подробиці українського побуту, протиставлені за принципом антитези суворій сибірській реальності, Впадає в око й те, що вимріяні картини далекого краю свідчать про бажання героя бачити рідну землю багатою і щасливою. Як правило, кожен з таких образів підсилює контраст між бажаним і реальним. Так, після світлої картини літнього вечора в Україні, що наснилася героєві вірша «Сон», постає сувора реальність сибірської ночі: «Тьма наді мною, стужа дійма, а за стіною виє зима».
Патріотизм Грабовського — це патріотизм революціонера, що бореться за «світло правди», воює проти «лютого зла». Поезії «Щоб настав час жданий», «Прийде день великої відради», «Оце я думаю, брати» пройняті вірою в щасливе прийдешнє України. Ця впевненість основана на фактах героїчної історії народу, який зумів пережити «муки лихоліття», не згинув у страшних «завірюхах» і «зберіг високість духа».
Поет пристрасно бажав національного возз'єднання українського народу, розшматованого штучними кордонами реакційних імперій. Він закликає і наддніпрянців, і наддністрянців до спільної дружної праці на благо рідної землі, Національну свободу можна здобути тільки власними силами — така ідея вірша «До Русі-України», що завершується промовистими рядками:
Щоб Русь порізнена
устала З-під віковічного
ярма і квітом повним
розцвітала
У згоді з ближніми всіма!
«Моя хвала живим, як і помершим, отим борцям за будуче Русі». Цими рядками з вірша «Справжні герої», поет засвідчував вірність тим
суспільним ідеалам, які давали натхнення не одному поколінню борців, що виступали на герць з антилюдською суспільною системою. Розвінчуючи рожеві барви «вигадки пустої» про «героїв» «кривавих справ», Грабовський підносить хвалу «трудівникам незнаним, що двигли мисль по селах, хуторах», тим, хто обрав у житті невдячні «шляхи колючі», часто жертвуючи не тільки матеріальним благополуччям, душевною рівновагою, а й здоров'ям і навіть життям.
Серед таких була Надія Сигида, яка в сибірській каторзі пожертвувала своїм життям, щоб полегшити долю своїх товаришів по нещастю. Звістка про трагічну смерть Сигиди глибоко вразила Грабовського, і він присвятив їй збірку «Пролісок». Світлий образ революціонерки, її мужність, велика моральна сила, чистота постають з віршів «До Н. К. С», «Квітка», «Тяжкий завіт», «Зі в'язниці», «До мучениці», «Тужба». Конкретні образи революціоне-рів-професіоналів, з якими поет був особисто знайомим у сумні невольничі роки, змальовані у віршах «До М. О-ва» (йдеться про Михайла Орлова), «До Б. С-го» (послання до польського засланця Броніслава Славінського), «Прощання» (про М. Стояновського).
Відомо, що в українській літературі цього часу утверджується образ нового позитивного героя — активного, самовідданого борця за народну справу. Думи про визволення особистості характеризують діяльність Жука і Телепня з повісті Панаса Мирного «Лихі люди», організовує бориславських ріпників на свідому політичну боротьбу Франків Бенедьо Синиця, мужньо торують шлях у майбутнє його каменярі. В одному ряду з ними стоять і герої Грабовського.
Вірші «Надія», «До товариства», «Вночі», «Думка тюремна» — свідчення глибокої переконаності їхнього ліричного героя в справедливості обраного життєвого шляху. Грабовський не заплющував очей на ті страждання, які чекали борців проти царату. «Тьмою окрите» життя сміливих подвижників, «і в минулому могили і попереду хрести», але потрібно знайти в собі волю, сили мужньо виступити на поєдинок із силами реакції, виявитися дужчим, витривалішим за ворога. І такі сили знаходить у собі герой Грабовського:
Та вірую, що хрест мій не
безплодний, Що хрест отой —
бездольний люд спасе, Запинить,
певно, стогін всенародний, Вітчизні
щастя принесе!
^Сучасникові*)
Образ подвижника не має у Грабовського якихось конкретно індивідуалізованих рис. Це узагальнений образ молодої людини, що не може змиритися з суспільним злом і рішуче вступає у нерівний бій з ним, хоч ясно усвідомлює всі труднощі, які їй зустрінуться. З часом настрої жертовності, притаманні раннім віршам («До українців», «Гадка», «Мрія»), поступаються місцем впевненості в тому, що навіть боротьба небагатьох сколихне суспільство, покличе під прапори нові покоління. Такою вірою в торжество «панства свободи» наснажено поезію «Не раз ми ходили в дорогу». Широта охоплення життєвих явищ, глибина їх ліричного узагальнення, підкреслення внутрішньої цільності героїв, їхньої переконаності в справедливості обраної мети — такі риси твору. Вірш виконано майстерно й з погляду версифікації: тристопний амфібрахій надає рядкам урочистого, піднесеного звучання.
Однією з найголовніших тем україн-«Не все співати ської поезії впродовж усього XIX ст. нам про квіти» була тема ролі художнього слова в суспільному житті народу. Представники кожного поетичного покоління намагалися з'ясувати позицію митця в суперечливих складностях доби. Грабовський інтерпретує цю тему, як видно з вірша «Поетам-українцям», у дусі вимог, які ставило життя наприкінці століття. Звертаючись до сучасників, він закликає покінчити з марним витрачанням сил на безплідні спірки («славетніш німці чи слов'яне?») та ідилічно-сентиментальне захоплення природою. Поети покликані «дбать про шлях освіти, люд забезпечити добром» .
Працюючи на народній ниві, вони мають допомогти людям «розвіять пітьму забобонів, впотужить голови умом, збудить чуття самопізнання». Виконаний у формі ліричного послання, вірш відзначається чіткістю, щирістю роздумів поета.
Заклик підносити найболючіші теми сучасності звучить також у поезії «З думок сучасних», де акцентується необхідність показувати правду життя, якою б гіркою вона не була. За Грабовським, насамперед необхідно остаточно розвіяти той ідилічний серпанок, яким «пан-поет» з свого ґанку обволікав «богоносця-мужика», в образі якого «зникла геть жива людина». Художня творчість покликана «появить на очі люду його ж сховані скарби». Риторичні оклики, запитання, звертання загострюють публіцистичність вірша, надають йому рис злободенного агітаційно-пропагандистського твору.
Гостро полемічним, програмно-декларативним у кращому розумінні цього слова є вірш «Я не співець чудовної природи». Про те, якої ваги надавав Грабовський цьому творові, свідчить факт, що після першої його публікації у збірці «Пролісок» через чотири роки поет надрукував у збірці «Кобза» його другу, поліпшену редакцію. Поділяючи й пропагуючи думку про потребу громадянської поезії, продовжуючи шевченківські традиції, автор вірша різко виступає проти тих піїтів, які серед кривд і лиха «співають нам на всякі голоси про райські сни й куточки благодатні».
Грабовського, що страждав народними болями, не могла затуманити творчість естетів про «блакить... пташки». «Серед ясних, золочених просторів» він бачив «люд без житнього шматка», а «соловйові хори» не могли заглушити стогону селянина-бідняка. Краса природи меркне від людського горя, і тому з громадянською відвертістю і прямотою поет проголошував: «Де плачуть, там немає вже краси!»
Вірш «Я не співець чудовної природи» вважається виявом найзаповітніших естетичних настанов Грабовського. У творі заперечуються принципи «чистого мистецтва», стверджується соціально активна позиція митця, підноситься творчість, що живе народними турботами, сподіваннями, прагненнями.
У дусі гасел передової естетики, репрезентованої Шевченком, Франком, Лесею Українкою, Грабовський заявляв про вірність поета-демократа високим народним ідеалам, про його щире вболівання недолею безправних мас. Звідси та різка антитеза, що визначила композицію всього твору:
Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть
знедолені народи — їм я
віддав усі чуття мої.
Образ такого поета — захисника людини, натхненника визвольних змагань мас, їхнього проводиря й керівника — постає з вірша «Співець». Громада вимагає від співця бути в передових шеренгах борців, нести «поперед інших стяг новий», боротися проти зла і насильства. І тут пафос твору випливає з зіставлення протилежних естетичних концепцій: поет має не додавати «знесиленим журби», не Добивати «зневір'ям підупалих», а кликати «до життя», розбуджувати людей «на діло боротьби», карати зло «своїм словом віщим».
У цьому диптиху вирізняється й інший мотив: не судити поета жорстоко, коли він не все зробив, чого чекали від нього. Доля також не завжди прихильна до митця, жорстокі обставини не раз дошкульно тиснули на нього, відбирали здоров'я і сили, але тоді та ж громада виявляла байдужість до співця. І таке ставлення оточення болісно відбилося в творчості поета, зумовило її настроєвість, її мінорність;
Не судіть же співця так жорстоко,
Що пісні його вкрай сумовиті,
Що сльоза туманить йому око,
Що він скрізь одинокий на світі!
Такий поворот теми також звучав та й завжди звучатиме актуально.
Грабовський намагався сам втілювати такі естетичні заяви в творчість. Він пише про важку щоденну працю трудівників, показує їхнє бідування. Безпросвітна доля наймита, що всі свої сили витрачає на глитаїв, розкривається у вірші «Робітникові», Зворушливий образ трудівниці постає з поезії «Швачка», в якій показано не тільки тяжкий труд, що «кров висисає», а й передає внутрішній біль жінки від того, що її «прокляте нишком шиття» вередливе, зманіжене паненя може викинути геть.
Туга проймає вірш «Трудівниця», де йдеться про передчасну смерть молодої сільської вчительки. Скупо пише поет, але майстерно відібрані ре'алістичні деталі створюють виразний образ народної інтелігентки, що всю себе віддала самовідданій праці на ниві освіти, а також передають глибокий смуток селян і особливо їхніх дітей-школярів, які втратили єдиний «промінь» у своєму гіркому житті.
У двох віршах, вміщених у збірці «Пролісок» під однією назвою «Сироти», поет у фольклорному дусі опрацював тему сирітської долі. Найповніше втілення знайшла вона в третьому вірші під такою ж назвою, надрукованому в збірці «З півночі». Схвильовано йдеться тут про маленьких діток, що, не розуміючи безповоротності втрати, ніяк не дочекаються померлої матусі. Майстерне поєднання авторської й прямої мови, вживання пестливих слів надає поезії щирої задушевності, зворушливого ліризму:
Дітки маленькі кликали маму:
— Вставай, голубко, нене кохана,
Прокинься швидше та кидай яму,
Бо ми не їли з самого рана! —
Даремно ждати, побігли в клуню:
— Чом не йде мама? — скажи, татуню!
Узагальнюючу картину безпросвітних селянських злиднів подано у вірші «Допусти». Поет яскраво передає безвихідь селянства в умовах хижацького наступу капіталу, позавчорашні кріпаки, одержавши тільки «вчора» «волю», сьогодні перетворилися на жебраків («хоч під вікна по шматки!»).
У збірці «З півночі» було вміщено цикл з шести віршів «Веснянки», Мотиви весняного пробудження природи сусідують у цих поезіях з гіркими роздумами про народну недолю. Хоч сяють «злотом небеса, витьохкують пташки», проте краса природи тільки зовні прикриває «смердючі болячки» суспільного життя. У запитаннях до ластівочки, що повернулася з вирію, акумульовано роздуми поета про «рабські пута», накинуті на людей, про затоптані в багні високі суспільні ідеали, про проголошувані «слова», які не реалізуються в конкретних справах. Характерно, що у відповіді ластівки хоч і йдеться про соціальні суперечності в усьому світі, проте мовиться, що гірш, ніж в імперії, немає ніде. Саме тут «пригноба» справляє свято, саме тут розквітають «розбратання», «ниці почування», «продажність та зрада». І як висновок йде ствердження, що «перед нами — домовина, сором вічного ярма», однак і в таких нестерпних умовах треба не опускати рук, братися до діла:
Розцвітайся ти, веснонько красна,
Духом творчості все онови;
У нарузі країна нещасна...
З муки-смерті її відживи!
Характерно, що Грабовськии мріяв не тільки про світле майбутнє рідного народу. Він хотів бачити вільним і щасливим польський («До Б. С-го»), єврейський («Народові єврейському»), туркменський («Текинка»), бурятський («Бурятка») народи. Розквіт рідного краю мислився поетом у дружбі з сусідніми країнами. Ці мотиви його творів органічно поєднані з гострим осудом імперіалістичної політики самодержавства.
