39.Поетична творчість І. Манжури.

Характеризуючи І.Манжуру як поета, С.Єфремов назвав його “співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту”. А про мотиви поезії сказано ним так: “Скрізь у Манжури виступає його гуманне почуття, сум по знівеченому життю, широка любов до людини… Але нема слова протесту у Манжури, тільки сум розлягається з його пісень…”
М.Ф.Сумцов розподіляв ліричні вірші І.Манжури зі збірки “Степові співи та думи” на 3 розряди:
1) 1) автобіографічні (“Мати”, “Весна”, “Спомин”, “Минуле”, “Переспів” та ін.);
2) 2) селянсько-побутові або соціально-економічні (“Дума”, “На степу і у хаті”, “З заробітків”, “На добрій ниві”, “На пасіці”, “Бджоли” та ін.);
3) 3) різнородного змісту (“Нечесна”, “Веснянка”, “Вранці”, “Лелії” – цей вірш, як пише Сумцов, дуже високо цінував О.Потебня).
Автор однієї з найгрунтовніших, та, на жаль, і практично єдиної доступної розвідки про життя і творчість І.Манжури, Михайло Давидович Бернштейн, аналізуючи поезію автора, виділяє такі її основні мотиви:
– – пристрасні роздуми “про кращу убогому людові долю” (І.Манжура – співець сирітства, наймитства, заробітчанства): “Бурлака”, “Бурлакова могила”, “З заробітків”, “Босяцька пісня”, “Обжинки” та ін.
– – роль і призначення літератури, митця в суспільстві, в житті народу (“Декому”, “Старий музика”, “Сум”, “До музи”, “Кобзар” та ін.).
Найголовніше у творах Манжури – це логічний, послідовний аналіз буденного народного життя з його злигоднями й клопотами, свідоме наголошення на обставинах, які оточують ліричного героя.
Однак конкретні описи і картини, пов’язані з економічним становищем села аж до географічно-етнографічної деталізації, зовсім не свідчили про брак поетичної фантазії чи брак майстерності у використанні зображувальних засобів, а становили одну з специфічних неповторних ознак художньої манери І.Манжури, його естетичного кредо.
Принагідно варто наголосити, що поезія І.Манжури тяжіє до сюжетності. Це значною мірою випливало з характеру того життєвого матеріалу, який складає цілюще джерело його творчості. Сюжетний вірш І.Манжури – це частка живої дійсності, епізод життя і побуту, які поет спостерігав постійно (“Босяцька пісня”, “Сторіж”, “Билиця”).
“Лелія” – один з чудових зразків української сюжетної лірики. Елементи літературні і народнопоетичні перебувають в повній гармонії, прекрасна ритмічна організація вірша, гарні рими, вдале внутрішнє римування.
І ще один зразок сюжетного вірша, але абсолютно іншого за тональністю, що свідчить про те, що І.Манжура не був одноманітний. Це поезія “Щира молитва” – дотепна, їдка сатира, в якій поет демонструє вміння на конкретному матеріалі малювати соціальні картини дійсності, будувати сюжетний вірш:
“Господи, віку, просю тебе, ти
Панові нашому не вкороти,
Хай пожива він у світі довгенько!” –
Молиться щиро бабуся старенька.
Чує те пан та бабусі пита:
Чом та за нього молитва свята?
“Тим, що за вашого діда я мала
Шестеро ярок, – бабуся сказала. –
Двох він до себе на двірню забрав…
“Буде із тебе й четвірка”, – сказав.
Батенько ж ваші, осівшися, пару
Другу забрали у панську отару…
Ви ось хазяйство до рук прийняли –
Скоро і п’яту у двір узяли…
Дай же вам, господи, вік довголітній,
Щоб не зайняв Ваш синок і послідній!”
Звертається у своїй творчості І.Манжура і до теми, неодноразово порушуваної в українській літературі: долі скривджених дівчат: (“Грішниця” Самійленка, “Місто спить” М.Старицького та ін.) “Нечесна”, “Дівчача думка о покрові”.
Окремий цикл складають поезії на громадські й особисті мотиви. В них І.Манжура відображає життя й настрої цілого покоління людей (передових людей!), що важко переживали атмосферу політичної і моральної задухи 80-х років (“Весна”, “Спомин”, “Повесні”, “Переспів”, “До товариша”, “Незвичайний”, “Уві сні”, “До Дніпра” та ін.). У цих віршах болісний крик душі ліричного героя (читай – поета), якого мучить свідомість того, що “лихе горе”, гірка біда не дали прорости в ньому рясним цвітом “надії зцілющій”, “вірі живущій”, що життя марно процвіло, не залишивши нічого “в спадки дітям”.
Помітне місце у творчості Манжури посідають вірші, в яких поет розповідає про свої інтимні переживання, про біль нерозділеного кохання, невпорядковане особисте життя (“Нехай”, “Нічниці”, “N.N. (Сам не знаю чого, ще обличчя твоє)”, “Спомин”, “Минуле”, “Над Дніпром”, “Коли твою душу нудьга наполяже”). Ці поезії істотно доповнюють образ І.Манжури, людини драматичної особистої долі. Разом з тим ці твори виокремлюються в осібну групу інтимно-ліричних поезій з підвищеною рефлективністю, вразливою чутливістю.
Є у поетичному спадку І.Манжури вірші, за які радянські літературознавці мусили називати його людиною обмежених поглядів, що інколи “відбивала напіврелігійні ілюзії відсталої частини селянства” (Бернштейн): “Сорок святих”, “Жайворінки”, балада “Ренеґат”, “Різдвяна зірка”, “Великдень”.
Поетична діяльність І.Манжури припадає на період, коли українську поезію творили Яків Щоголів, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Павло Грабовський, і, зрештою, Іван Франко.
Літературна фізіономія І.Манжури не загубилася, не затерлася у цьому гроні яскравих талантів. Бо, свідомо орієнтуючись на простоту, дохідливість, ясність і чіткість думки і образів, І.Манжура глибоко і різноманітно використовував багатющі скарби народної мови, усної народної творчості. Великою перевагою І.Манжури було те, що як поет і як фольклорист-етнограф він органічно і всеохоплююче доповнював один одного.
Цю тезу потверджують і його поеми-казки: “Трьомсин-богатир”, “Іван Голик”, “Казка про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли”.