28.Тема кріпацтва та проблем пореформеного села в оповіданнях О. Кониського (оповідання "Панська воля". "Дмитро Книш", "Суддя Гарбуз" та ін.).

В оповіданнях 70-х років докладнішої розробки зазнають образи селян — борців за правду і справедливість, насамперед за волю. В цьому плані О. Кониський зробив крок уперед порівняно з Г. Квіткою — Основ'яненком і навіть Марком Вовчком. В оповіданнях «Панська воля», «Дмитро Книш», «Хвора душа», «За плахту» глибше опрацьовані образи селян — бунтарів. Гриць з оповідання «Панська воля» витримує погрози і побої пана, втрачає дружину, здоров'я і дітей, але не підкоряється панові.
Дмитро Книш з однойменного оповідання — уособлення волелюбності, генетично успадкованої від народу і, наперекір найстрашнішим перешкодам і найзвабливішим спокусам, збереженої ним навічно. Воля для Книша — це природний стан його душі. Він народився вільним і відповідно поводиться.
У 12 років, коли він був панським лакеєм, до нього могли пристати лакейська самозакоханість, собача відданість, які так наполегливо й методично насаджувались кріпакам поміщиками.
«Його й не били, й годували, як всіх людей, а зодягали — краще, ніж кого іншого; і робота ніяка там була; прийми та подай, набий панові люльку, вичисти чоботи, перемий посуду та нагодуй щенят: от і все! Чого б, здається, ще йому! Та ні ж! Не така вдача у Дмитра була, не задовольнила його панська передня: то огризається він супроти старшого лакея, то лається з економкою, то гризеться з кухарчуками, то заб'ється собі у сінях та струже що-небудь, або клітку майструє, або робить мишину пастку».
Наскільки «доросліший» у своїх учинках Дмитро від однолітка Чіпки! Згадаймо епізод наймитства у Бородая, коли він, неслухняний і ледачий, мало не пустив з димом його багатство. «Вигнаний, він поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника... ».
У художньому і психологічному відношенні образ бунтаря-правдошукача в О. Кониського достатньо переконливий. У нього відсутня романтична винятковість. Дмитро — людина героїчного характеру, винахідливий у виборі способів протесту.
Спочатку він чесно й відверто просить пана відпустити його на волю, в село. Після відмови, насильно залишений для миття посуду, він виявляє протест, б'ючи «ненароком» його; перевели в столярню — він утік; приведений у путах назад, він чесно виконує роботу свинопаса, а на весну знову втікає, тепер уже на 2 роки. І знову його спіймано і тяжко покарано.
Дмитро пасе гусей з колодкою на ногах, кочегарить, але не підкоряється. Наказ пана одружитися з його наложницею не виконує. «Коли так, про мене, лучче ведіть, а сам не піду». Отаман оперезав ціпком Дмитра, вхопив поза шивороти і повів у церков».
Вимушене одруження з вагітною від пана дівчиною не змінило характеру героя, не озлобило його проти своєї дружини. Тільки справжній аристократ духу міг так ставитися до своєї — чужої дружини і своєї — чужої дитини! Письменник не вдається до детального опису їх родинного життя, але констатує головне: «На жінку Дмитро не гримає: ніхто не бачив, щоб він її поцілував або приголубив; зате ніхто не бачив, щоб він її й коли штовхнув, ніхто навіть не чув, щоб її й вилаяв. У себе в хаті, в господі він не те що наче чужий, але і не скажеш, що він і свій. Так собі, мовчить, сопе та й годі... Видно, що чоловік чимось невдоволен, а чим він невдоволен — не вгадаєш».
Дмитро Книш знає кріпацьку неволю, усвідомлює її до коріння, тому й відчуває глибше, ніж односельці. Задовго до «Лиха давнього і сьогочасного» та «Голодної волі» Панаса Мирного О. Кониський устами свого героя дає справжню оцінку цієї волі: «Прогула гутірка про волю! Люди зраділи, а Дмитро — ніби для нього те кріпацтво і байдуже! Прийшла і сама воля! Усі люди раділи, святкували, а Книш слова радісного не промовив, став і на волю нарікать. «Що мені, — каже, — з тієї волі, коли їсти нічого! І землі мало, і земля погана, самий пісок, і оброк за землю великий — нічим на Дмитра не вгодиш, усе не по його».
Важливо, що О. Кониський бачить в окремій людині, в індивіді не тільки жертву й пасивний суб'єкт суспільства, суспільних обставин, а й виявляє в ній об'єктивно зумовлений нахил, навіть тенденцію до боротьби проти цього суспільства. Він уміє почути в її голосі ноти протесту. І хоч цей протест чи боротьба мають морально-індивідуалістичний характер, у ній, незалежно від задуму автора, відтворено визвольну боротьбу демократичних сил епохи. О. Кониський змальовує образ справжньої людини, яка володіє великою душевною силою, здатна, хай навіть і невдало, виступити проти негативних явищ у суспільстві.
О. Кониський бачив у новій епосі не тільки її «мирну» зовнішню оболонку, а й її внутрішню невлаштованість, що призводить до неминучих людських мук і боротьби за їх усунення. Розмірене прозаїчне життя суспільства слугує О. Кониському ареною глибоко драматичного зіткнення між людьми.
Захоплюючись незлобливістю і високою моральністю свого героя, О. Кониський показує його як наполегливого, безстрашного захисника народних інтересів. Ставши старшиною, він дбає не про свій добробут, а про громадські інтереси, виявляючи при цьому непересічні здібності згуртовувати громаду, спрямовувати її зусилля на корисні справи. Дмитро домагається поставленої мети: позбувається шинкаря з його шинком; контролює збирача податків; протестує проти попівського здирства: «З жиру щоки, наче кавун, а їздите по селу, старцюєте, канючите жменю льону! Тьфу! — каже він попаді. — Попадя образилась та до станового, становий до посередника, посередник прибіг, зібрав громаду і скинули Дмитра з старшини».
Дмитро Книш не зганяє злість за невдачі на дружині, хоч і не кохає її; не залишає з дитиною на посміх людям, а «взяв жінку і дочку й подався в дорогу». Та не знайшов він у Таврії бажаної свободи. Як безпаспортного його відправлено назад, до рідного краю. Тут він, як і раніше, залишається таким же — смутним, невеселим: «все не по його, усім він невдоволен».
Дмитро Книш належить до тих мужиків, хто підноситься до ідеї, до соціального ідеалу. Він чесно працює і не зазіхає на чуже добро, не заливає горілкою своє горе. Від цього лиха він оберігає і застерігає односельців. Першу нагоду, можливість він використав для того, «щоб шинку не було в селі». Заміна шинкаря — єврея шинкарем — росіянином, якого рекомендувала громада, також його не влаштувала: «Шинкар, — каже, — все одно, чи він жид чи москаль, чи наш брат; коли він вже шинкар, так і кровопійця».
Важко уявити собі більш жорстоку, несвітську кару, ніж та, яка випала на долю Гриця — героя оповідання «Панська воля». Здавалось, Бог тримав його на світі для найжорстокіших випробувань: кріпацька неволя, афера з викупом, фізичний глум пана; втрата обох синів, дружини — вистачило б на всю громаду. Однак і за таких обставин він не втратив «свого ідеалу». Слабший від Чіпки фізично, Гриць значно сильніший за нього морально. Залишившись без рідних, позбувшись майна — худоби, хати, він шість років живе в селі, щоб «щодня бачити могилу Ганнусі, а як осліп, нікому провести мене на могилу. Опротивіло мені рідне село, одпросився я в пана, та й пішов у старці» [41].