Оповіданнями «Люба — згуба» та «Серце не навчити» Федькович розпочав розробку художньої концепції непереборного, пристрасного почуття, яку з певними модифікаціями переніс слідом за цим у ряд ліричних віршів і поем. Перші два оповідання об'єднані подібністю основної сюжетної лінії (суперництво за дівчину між рідними братами в першому, і між легінями-побратимами — в другому, яке завершується вбивствами та самогубствами), їм притаманні деталізовані, проте динамічні описи (природа гір, церковні свята, весілля, одяг, прикраси, зброя гуцулів, звичаї простого народу тощо). Поетизуючи сильне любовне почуття, Федькович ще більше намагається поетизувати, а значною мірою й ідеалізувати красу гуцульських звичаїв. Конфлікт цих оповідань полягає відповідно не стільки в зіткненні індивідуальних любовних домагань, скільки в протистоянні бажання вільного любовного вибору, з одного боку, й кодексу лицарської честі — з іншого, в ситуації, коли рішення, зумовлені ними, не збігаються. У названих та інших («Побратими», «Безталанне закохання», «Стрілець», «Хто винен?») близьких за темою оповіданнях зазначений кодекс, етикет, народне етичне положення чи повір'я домінують над ідеєю любові й побудованого на ній родинного життя. В оповіданнях Федьковича «серце» потрапляє в стабільні, добре врегульовані й регламентовані права звичаю; його, з одного боку, справді «не навчити», не переконати в недоречності домагань, але, з іншого боку, не стається й так, як воно хоче. В результаті цього свавілля «серця» відбуваються трагічні події, непоправні інциденти
Ряд оповідань Федьковича («Люба — згуба», «Серце не навчити», «Сафан Зінич», «Безталанне закохання») виступають довершеними в своєму роді стильовими зразками. їх відзначає проникливо відчута, адекватна зображуваним подіям тональність оповіді, майстерність вибору планів художнього представлення, де загальний виклад, немовби конспективний начерк об'ємнішого твору, з якого усунуто психологічну мотивацію, інтроспекцію переживань, чергується з більш деталізованим розгортанням зображення у вузлових, кульмінаційних моментах твору, наводяться найважливіші характеристичні висловлювання героїв, максимально змістовні короткі діалоги, здійснюються епізодичні спроби розкриття психології персонажів, випробувано широкі можливості композиційних рішень (описи, відступи, ретардації, ущільнення розповіді, паралельний виклад подій тощо). Точною, стилістично економною є мова прозаїка, в лексичних і граматичних основах орієнтована загалом на мову Наддніпрянської України, водночас забарвлена неповторним колоритом буковинсько-гуцульської говірки. Становлячи певний крок у поступі української прози свого часу, просуваючи її розвиток у багатьох окремих аспектах і навіть виступаючи там найвищим здобутком, оповідання Федьковича водночас у своїй функціональній характеристиці відігравали також і роль творів для народного читання. Не випадково сучасники зауважували їх близькість до літературного жанру «народних оповідань», а представники літературного народництва — суголосність їх загальному колу естетичних настанов цієї течії.
Першу повість «Люба - згуба» Ю. Федькович написав ще на військовій службі. Вона була народжена тугою письменника за рідним краєм, мальовничим і принадним, з одухотвореними щирими і вольовими людьми, що можуть зломитися, але ніколи не зігнуться. Звідси бере своє коріння той максималізм автора, коли він змальовує характери й обставини. Письменник схилявся перед чистотою сердець і волелюбством своїх земляків, опоч етизував їх непримиренність до зла і кривди: «У нас справа швидка: з креса та в груди - за димом не видко, за громом не вчуєш» . Тему для твору письменникові підказало саме життя. Два, брати, Ілаш та Василь, палко покохали красуню Калину. Дівчина віддала перевагу Ілашеві. Василь дуже страждав і, не спроможний дати ради серцю, вбив на весіллі брата і себе. З туги за Василем вмирає дівчина Марія.
Загрузка...
Розповідаючи трагічну історію кохання, Федькович одночасно спрямував полемічне вістря свого твору проти тих, хто принижував простих людей, позбавляв їх здатності на глибокі душевні переживання. «Не смійтеся, пани мої; наші прості груди жаль дужче дотинає, як ваші - панські. Ми серце ще не запе- чатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: як в його є, так і ї говоримо». З подібних позицій розробляв Федькович тему кохання в таких творах, як «Серце не навчити», «Хто винен?». Було б неправильно думати, що Федькович у своїх прозових пройшов мимо соціальних аспектів народного життя.
****
Основа оповідання «Серце не навчити» — нещасне кохання двох легінів, товаришів сердешних. «Іван був хмурний, неввічливий... Василь опадистий та швидкий, мов та полумінь...» Закохались вони обидва в Гинцаришину Олену. Постановили вирішити пістолями, «кому лицарське щастя послужить». Вийшли в чагір на поляну, й Василь стрілив перший. Але «лиш фоя посипалася по ялиці». Тоді стрілив Іван. «З Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками вишивала». Потім Василь пропав. Ніхто не знав, де дівся. Іван одружився з Оленою, тільки не зазнав щастя, бо не його вона кохала, а Василя. Прийшла весна. «Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка річка бринить по білому камінні, ти б гадав, що срібно розсипалося та задзвеніло». Пішов Іван з Оленою до тещі на храм. Коли йшли плаєм, зустріли Василя, що був в Угорщині в опришках. Василь побачив Олену, завважив, що нидіє її врода, і сказав Іванові: «Віддай її мені!» Кинулися до ножів. Олена хотіла допомогти Василеві, але замість стрілити в Івана поцілила Василя. Поховав його Іван, а Олені зрубав топором голову. Сам знайшов смерть у Черемоші.
До трагічної загибелі героя призводить зрада дівчини, її одруження із іншим (оповідання «Безталанне закохання»): «Що сей світ, що його віра, що його любов, що його доля? Світ – дністрова хвиля, віра – отой шум, що на камені сперся, любов… Не доказав… Другої днини найшли тільки кресаню на березі да сопілку» [21, 263]. Романтичні герої оповідань Юрія Федьковича зустрічають свою смерть на лоні прекрасної буковинської природи. Описуючи смерть героя в оповіданні «Безталанне кохання», автор показує це на фоні романтичного пейзажу: «Пливе Дністер тихий, як той руський народ, широкий, як його думка, глибокий, як його рани. По тім боці Галичина, по сім – Буковина. Вечір був тихий. В Хрещатицькім монастирі дзвонили на вечерню, місяць сходив поволі. Зійшов, засвітив, засіяв, цілу Буковину золотом поволік. Соловейко співав у лузі. А в лузі стоїть зелений явір, обняв молоду калину, пригорнув до себе. Стара верба нахилилась над ними, знай та ненька рідна над своїми діточками. Дівина здоймила золоті та пахучі свої кити д горі; коло неї постелився зелений барвінок, пригорнувсь-притулився, задумався. Пишна черемшина вимахує білими своїми вітами, знай та багацька донька писаними рукавами, а кучерявий дуб стоїть да сміється, мабуть, до тої фіялочки, що йому на корені зацвіла. Високими да широкими дністровими берегами постелились шовкові трави молоденькі, а по них ходить парубок хороший-прехороший, ходить да в сопілку грає. Се був Тодір. Грав він довго – раз весело, що аж серце тріскало, а відтак знов сумно, тужливо. На березі стояв білий камінь; він сів собі на тім камені, поклав кресак да сопілку біля себе на мураву, склонив голову на руки…» [19, 109].
