Поема «Дезертир» дає глибоке і всебічне уявлення про гніт, якого зазнавав сотні років народ Західної України. Разом з тим вона є гнівним соціальним протестом. Тут поет виступає як палкий захисник прав свого народу.
Тепер, коли брати по крові і по класу Західної України навіки звільнилися від польських панів, які, за виразом Федьковича, «за талери продають народи і душі», поема «Дезертир», як і інші твори народного поета, викликатимуть ще більшу ненависть і огиду до проклятого минулого українського народу. У вірші „Дезертир“ український поет не засуджує жовніра, який біжить з війська додому, щоб старій неньці „дрівець врубатоньки“ і хату їй нагріти. Тему дезертирства Ю. Федькович висвітлює в гуманістичному плані: „цісарський стрілець“ свій синівський обов’язок перед одинокою матір’ю ставить вище за військовий. в "Дезертирі" засвідчено передусім філософське, художньо-метафізичне бачення людини, а замість публіцистичного елемента набагато ширше розгорнуто ліричний.
Специфічний фабульний матеріал для поеми дала Федьковичеві сама дійсність. Дезертирство було поширеним явищем в австрійській армії. Мотиву дезертирства письменник приділяє увагу на початку 60-х років у вірші "Дезертер", оповіданні "Штефан Славич". У поемі "Дезертир" драматичний, багатозначний випадок утечі з війська Федькович піднімає до високого поетичного узагальнення.
Поема пройнята яскравим, багатогранним протиставленням двох сфер життя. Сплетені автором воєдино, опозиційні лінії витворюють ширшу, узагальненішу опозицію: розкутому духовному життю та особистості, яка починає усвідомлювати його правомірність, протистоїть цілий світ із незрозумілим Богом, байдужою долею, корисливими й лихими людьми, світ, що немилосердно нівечить будь-які світлі задуми індивіда. З великою поетичною виразністю зображує Федькович трагедію безправної людини, для якої ніщо не може стати порятунком. Федькович першим в українській літературі прийшов до безпосереднього художнього втілення ідеї протистояння людини й мілітаристської експлуататорської держави — одного з головних конфліктів нового часу.
Сама концепція героя — простолюдина, наділеного гостротою відчуття й великою силою переживання, але водночас позбавленого значної глибини суб'єктивного самоусвідомлення, героя, який виступає насамперед об'єктом впливу тих чи тих обставин, іде від сентименталістських уявлень. Ними зумовлені й співчуття в авторському ставленні до героя, й поява у творах ідеї, що розуміння життя героєм, його вимоги елементарного задоволення своїх духовних потреб, його, зрештою, гідність переросли те образливе становище, в якому він перебуває.
Як особистість герой "Дезертира" загалом невиразний (хоча зображений докладніше, ніж герой "Новобранчика"). Попри всі індивідуальні подробиці (насамперед у зворушливих епізодах взаємин Івана зі своїми малими дітьми), герой поеми є радше типовим знаком, що репрезентує безправну людину, зокрема буковинського селянина; навколо цього знака організовано складну систему авторських роздумів, апеляцій, концептуальних паралелей, ліричних одкровень. Відтак головна сфера розкриття особистісного первня міститься не в образі героя, а в загальній, власне авторській, позиції.
Повість “Три як рідні брати” (опубліковано: 1863) — єдиний оптимістичний прозовий твір Федьковича. О. Бандура слушно визначає його тему: це — “повість про те, як милосердя і справедливість перемогли жорстокість і свавілля”. Ця проблема показово реалізується у системі персонажів. У центрі уваги автора — молодий жовнір Іван Шовканюк. На прикладі його долі письменник майстерно розкриває роль побратимства у становленні особистості. На шляху Івана трапилися добрі люди (капрал Бал, жандарм Тоній Тайвер, односелець Яків Нестерюк),з допомогою яких він не тільки звільнився від військової служби, через яку він і його сім’я зазнали багато збитків і страждань, а й пережив важку хворобу, заново став на ноги, завів господарство, вдало одружився. Друзі, добрі люди зуміли розділити Іванове горе і біду навпіл, допомогти у важку хвилину. Яків — “як рідний брат: і ... мене розважає, і весну робить, і співає, як той соловій у гаю”, і по господарству порядкує, наче бджілка. Жандарм Тайвер піклується про пришвидшення Іванового абшиту. Капрал Бал під кінець своєї служби бере 14-денний “урльоп”, щоб навідатися до товариша, розвідати про його життя і знов допомогти, чим зможе. Показово, що найщирішими помічниками простого чоловіка стають представники різних національностей: гуцул, німець і словак.
Повість “Дві московки”(1868) – вимальовує 2 образи – Ганни і Марини, два протилежних образи. Тиха, лагідна Ганна. Після солдатчини на село повертається Василь, який згодом одружується з Ганною. Марина заздрить, бо кохає Василя. Василь змушений покинути Ганну. Сина теж відправлено на службу. Син, омосковчившись, відцурався від Ганни. Марина не могла коритися умовам; осуд від села, змушує її покинути село. Марина помирає в місті, зовсім одна.
Тогочасна критика особливо відзначала успіх письменника у створенні оригінального образу Марини. Не обмежуючись традиційними фольклорними прийомами, Нечуй-Левицький реально змалював індивідуальні риси її зовнішності.
