22.Антиукраїнська місія католицького священства у контексті повісті О.Стороженка ("Марко Проклятий")

Над своїм історико-романтичним твором „Марко Проклятий” О.Стороженко працював біля тридцяти років. У ньому виведено на конкретному історичному фоні події визвольної війни 1648-1654 рр. та образ вічного скитальця, міфічного Марка, якого взяв письменник з народних переказів, легенд, прислів’їв та приказок. Однак у процесі роботи, як зауважує М.Зеров, „образ вічного мандрівника” „ускладнився рисами великого грішника”. Таким чином, опрацювавши фольклорний матеріал, письменник показує образ людини, яку з причини великих гріхів навіть пекло не хотіло прийняти. Із складної ситуації автор підказує своєму персонажеві вихід: гріхи людини можуть бути прощені, якщо вона безкорисливо служить своєму народові, громаді. Поодинокі добрі справи дійсно полегшують важку ношу ношу Марка – його торбу. Так, у вирішальну хвилину він приходить на допомогу козакові, полоненого Вишневецьким. Та, давши можливість спокути персонажеві у національно-визвольних змаганнях, О.Стороженко дещо викривлено подає перебіг історичних подій та образ народного ватажка М.Кривоноса.
   Сам автор дає своєму творові жанрове визначення як „поемы на малороссийском языке из преданий и поверий запорожской старины”. У літературознавчих працях, присвячених „Маркові Проклятому”, твір класифікується як повість. Однак окремими елементами він тяжіє до роману. „Марко Проклятий” вважається незавершеним твором. Перу О.Стороженка належить 12 розділів, ще до дев’яти письменник подав план, короткі зауваження. Окремі розділи повісті вперше друкувалися на сторінках журналу „Правда”. Численні оповідання О.Стороженка та його повісті й романи певною мірою сприяли розвитку української культури і виповнили літературний процес 60-70-х років ХІХ ст..
Своєрідним явищем української прози другої половини ХІХ ст. став роман «Марко Проклятий», що жанрово-стильовими ознаками тяжіє до готичного роману. З огляду на авторське визначення — поема, і серйозну багаторічну підготовчу роботу (понад тридцять років збирав і записував народні перекази і легенди про Марка, аналізував подібні образи в європейських літературах) Стороженко закладав глибокий історіософський підтекст, як і очевидним є прагнення поетично осмислити історію України. Та пори все основна проблема роману лежить в морально-етичній площині — за свої лиходійства Марко покараний вічним життям. Цей мотив Стороженко розробляє з погляду християнства: щоб позбутися душевних страждань і фізичних мук, переступнику доводиться спокутувати гріхи. Однак мотив спокути у названому романі, на відміну від такого ж мотиву у західноєвропейській літературі, набуває релігійно-національного забарвлення, оскільки не тільки щира молитва, а й діяльна допомога козакам у боротьбі з поляками й уніатством полегшують моральні і фізичні страждання Марка.
Поетика готичного твору передбачає ускладненість сюжету у результаті зміщення часово-просторової горизонталі, поєднання фантастичних і реальних подій й осіб, нагромадження гротескних картин, надмірний натуралізм, що має вплинути на читача, породити відчуття страху, та найважливішим складником такого твору є дослідження людської психіки, її найвіддаленіших і найпотаємніших закутків. Зазвичай основні події європейського готичного роману розгортаються динамічно та відбуваються у замку, який своїми картинами (родинні портрети), що інколи оживають, потаєними ходами, гнійним запахом, потойбічними голосами є матеріальним підтвердженням зловісності попередніх господарів. Типовим для такого роману є сюжет про родове прокляття, вбивство, кривавий спадок і боротьба за нього; серед образів обов’язковим є образ жінки-жертви, ув’язненої у підземеллі і яку треба врятувати, та образ лиходія, що через свою поведінку перебуває поза суспільними законами, поступово набуваючи демонічних рис. «Найпопулярнішою фабулою було відновлення чесного імені незаконно упослідженого персонажа, яку доповнювали еротичні мотиви та спокуси дияволом [12, 237]». В українській літературі середини ХІХ ст. романтичні твори з бароково-готичними ефектами набули виразно національних рис і радше характеризуються як «химерні», що значною мірою пояснюється домінуванням у їхніх сюжетах народної демонології і зв’язком із народною сміховою культурою. Деякі ж структурно-композиційні складники європейського готичного роману редукувалися (як наприклад, образ слуги-бовкуна чи мотив жінки в підземеллі), інші трансформувалися: руїни середньовічного замку як уособлення лиходійства попередніх господарів — сільська хата, де й стається кульмінація злодіянь.
У романі Стороженка, як і в козацьких літописах, чимало місця займають сцени насилля, що натуралізмом і жорстокістю вражають уяву читача. Доволі критичне ставлення до польської шляхти і католицького духівництва в цілому позначилося на загальній картині відтворення їхніх образів у творі. Стороженко подає кілька гротескно-натуралістичних картин знущання католиків над козаками, однак вбивства та насилля однаковою мірою вчиняють представники обох ворогуючих таборів. Автор критично ставиться до насильства з боку козацтва, особливо це наголошується у сценах ознайомлення селян-утікачів із порядками вовгурівців, курені та дії яких викликають більше відчуття відрази, аніж картини пекла. Особливу ж увагу звернено на жорстокість натури князя Вишневецького та Кривоноса. Змальовуючи ватажка вовгурівців, зауважує його патологічну пристрасть до насилля та отримання насолоди від вбивств; дитинку полоненої шляхтянки «вдарив її головою об камінь. Череп розлетівся на дрібні шматочки і забризкав кров’ю і мізком матір і тих козаків, що стояли навколо [13, 404]». Почасти насилля і вбивства стають ніби запорукою відновлення власного авторитету: Кривоніс після битви під Немировом вбиває полонену дівчину-єврейку, котра йому припала до душі, тільки тому, що товариство, розпалене тривалим частування, піджартовувало над його пристрастю. У цьому разі очевидним є факт заохочення інших козаків до насилля, що перетворювалось на своєрідну розвагу, що, звісна річ, було огидно спостерігати селянам-утікачам, попри те, що натерпілися від шляхти.
Типовим для готичного роману є образ героя-лиходія, що через свою девіантну поведінку перебуває поза суспільством. У романі українського прозаїка він модифікується в захисника національно-релігійних інтересів, оскільки за первинним авторським задумом Марко мав очолити козацьке повстання. Образ Марка — українського вічного блукача — складний, письменник створив його за принципом нанизування легенд і народних переказів про різних кровозмішувачів і жорстоких вбивць. На переконання Б. Лепкого, Стороженко «хотів змалювати вічного мандрівника, вигнанця, що карається за свої гріхи, ...хотів українській літературі дати одну з найтрагічніших постатей, які має світова література [8, 9]». Визначальним прийом змалювання образу головного героя є самохарактеристика: Марко розповідає про свої тяжкі злочини і не будь-кому, а січовику Кобзі, людині, яку складно вразити прикладами насилля, оскільки той неодноразово брав участь у козацьких походах. У творі постає вже сформований з певними моральними принципами характер Марка, що розуміє свою гріховну сутність, адже «совість тяжка, важка, невсипуща, що не дає мені спокою, гризе мене і день і ніч, вже більш як піввіка [13, 340]». Прокляття батька та усвідомлення глибини своїх злочинів тягарем лягають на душу Марка, адже згодом він приходить до висновку: «у всьому світі нема нещасливішої тварі, як я! [13, 338]». Однак душевними стражданнями не вичерпуються митарства Марка, щосуботи він помирає у страшних муках і перед ним з’являються його жертви. Причиною цього є Маркова демонічна вдача, яку Стороженко насамперед мотивує суб’єктивними чинниками. Якщо Агасфер згрішив проти Бога і як покарання за це стає вічним блукачем, Мельмот (Метьюріна «Мельмот-блукач») демонізується через бажання всеосяжного знання світобудови, а монах Амброзіо (Льюїс «Монах») через власну пиху (що з погляду християнства і є гріхом) не зміг устояти перед спокусою сатани, що постав у образі Матильди, і зрештою, щоб врятуватися від призначеної інквізицією смерті, продає йому душу, то відлюдькувато-демонічна вдача Марка стала наслідком порушення його батьками загальноприйнятих норм і козацьких звичаїв. Через шалену пристрасть вони відправилися на Січ і разом ходили в козацькі походи; зачаття і народження Марка відбувалося у нелюдських умовах військового походу, «де кров чоловіча річками текла», а відсутність їжі, через що мати годувала його кров’ю пташенят — причиною вампіризму. Тож Марко народжується уже інфікований злом, яке з дорослішанням тільки розростається в його душі. Одним з перших і найтяжчих власне Маркових гріхів, який за народною традицією карається найсуворіше, — неповага до батьків, тобто порушення родинної гармонії, що він робитиме знову і знову, аж до інцесту із сестрою.
За своєю природою людина постійно перебуває в полоні пристрастей, серед яких найсильнішою є кохання, і для Стороженка-романтика, як і для його сучасника Ю.Федьковича, це почуття є згубою. Автор роману більше схиляється до християнської любові, що приносить герою душевне заспокоєння і полегшення фізичних мук. Під впливом кохання Марко на деякий час покидає ліс і повертається до нормального людського життя. У сцені повернення Марка очевидними є ремінісценції біблійної легенди про блудного сина: «Пішов до батька, покаявся перед ним і батько прийняв мене як рідного сина, а мати плакала не нарадуючись [13, 349]». Після каяття у житті героя настає спокій і гармонія, він намагається налагодити стосунки з батьками, навіть почав ходити до церкви. Марко проходить своєрідний процес ініціації — перебування на Січі — проте не може погамувати своєї пристрасної натури, шал кохання засліплює його і стає причиною подальших вбивств: «Палило пекельним вогнем, мені здавалося, що я не наситив би своєї помсти коли б висмоктав з самого серця кров моєї судженої і її чоловіка [13, 349]». Стороженко, вибудовуючи образ Марка, йде за готичною схемою нанизування гріхів, з кожним наступним злочином його постать все більше демонізується. Кохання до рідної сестри стає причиною чергового падіння героя і подальших кривавих розправ над її залицяльниками, хоч «знову став добрим сином, працював один за трьох [13, 350]». На відміну від західноєвропейських готичних романів, де герой вчиняє інцест через зловісну вдачу або ж не усвідомлено (закохані пізно дізнаються про родинні зв’язки), у «Марку Проклятому» кровозмішання свідоме, адже Оришка «не дивилась на мене як на брата, тільки було доторкнусь до її руки, або скину на неї оком, то вона як жар почервоніє і затріпотить [13, 350]» і потрактовується як злочин з погляду християнства. Мотив інцесту не виходить за межі романтичної літератури та може побутувати без будь-якого зв’язку з готичним романом, та як зазначають дослідники цього жанру: «Тільки в межах готичного роману він стає стійким елементом, котрий повторюється в художній структурі [14, 91]».
Готичний мотив порушення клятви та відплати у романі фігурує двічі, і в обох випадках має трагічну розв’язку. Стороженко вдруге звертається до цього мотиву уже з виразно дидактичною метою та щоб показати позитивні зрушення в характері героя, адже
Марко вже усвідомивши згубність засліпленого жагою кохання та його наслідки, застерігає січовика від можливого кровопролиття.
Лиходійства Марка досягають своєї кульмінації, за котрою обов’язковим є втручання інфернальних сил. У готичному романі момент з’яви духу або того, що можна прийняти за нього, фіксований, оскільки йому передують грізні й загадкові зовнішні явища. Про з’яву чогось незвичного й потенційно небезпечного сигналізує і усамітнення героя на символічному місці (у романі це степ, локальніше — козацька могила), здебільшого напружений монолог, північ або глуха ніч. Після вбивства сестри та матері, не знайшовши їхніх голів, герой передчуває щось недобре, марними є спроби самогубства, бо «наче яка невидима сила тримала мене за руку [13, 352]», і тільки опівночі настає розгадка цих передчуттів: «Кругом хати загув страшенний вітер; на горищі ревіло і тріщало..., кругом стін скребло, у комині гуло, вікна дзирчали, у хаті усе ходором заходило, із долівки, наче з води виринув, — вийшов мій батько [13, 352]».
Важливим для авторського задуму, увиразнення образу Марка й у цілому для сюжетно- композиційної структури роману є образ Кривоноса і Кобзи. Марко, на руках якого кров багатьох невинних, усвідомлює свою гріховність, культивує добро, складає Богу щиру молитву. Зовсім іншими є вчинки Кривоноса. Кобза є протилежністю Марку, своєрідним уособленням і творцем добра. Зустрівши Марка на могилі, Кобза навіть злякався, коли побачив, як «страшно горіли вирлоокі його очі, неначе іскри з них посипались, .як списом, шпигнуло його тим поглядом, неначе холодна жеретія обвилась і здавила йому серце [13, 355]». Утім, саме сповідь Марка і побачені картини його страждань впливають на подальшу поведінку Кобзи, який не мститься Зіньці за порушену клятву, не вступає до загону вовгурівців, оскільки йому огидне насилля, відмовляється на догоду сп’янілій козацькій масі вбити княгиню Четвертинську, а одружується з нею.
Серед інших рис готичного твору, варто звернути увагу на паралельне існування двох світів, потойбіччя український прозаїк змалював у бурлескному стилі, вповні скориставшись народними переказами. Зустріч з нечистою силою або сходження у пекло у творах Стороженка, до речі, як і «Енеїді» І.Котляревського, завжди має характер ілюзії — під дією зовнішніх чинників у свідомості персонажа змінюється реальність: Марко випив якесь зілля, зварене «превеликою чарівницею»; або ж цьому сприяє фізичний стан героя: Кобза заснув на могилі, а зустріч з чортом Трутиком в оповіданні «Закоханий чорт» відбувається, коли персонаж, стомлений і голодний, заснув, до того ж на нього магічно впливає пейзаж: «Повний місяць уже височенько, і вітру немає, а дерева так і гнуться усе в одну сторону, і його самого наче яка невідома сила туди ж тягне [13, 82]».