Сучасним психологічним романом у творчості Франка 80-х років стала написана польською мовою (1887) «Лель і Полель». Твір за життя Франка не був опублікований, хоча обіцяв стати новаторським явищем не лише в українській, а й у тогочасній польській літературі. «Лель і Полель», особливо в першій частині, певною мірою ту готичну різноманітність, яка накреслилася вже в ранній повісті Франка «Петрії і Довбущуки». Однак така різноманітність слугує іншій меті – в центрі уваги письменника-позитивіста є історія виховання нового героя. Брати-близнюки Калиновичі здобувають освіту, стають незалежними й займають високе соціальне становище (один – як редактор газети, інший – адвокат). Перша частина твору мала характер функціональний – за допомогою фантастичної і майже детективної історії про віднайдення скарбу, епізодів польського повстання, реалій дитинства письменник окреслює історичний контекст формування характерів героїв.
Особливості сюжету й композиції твору зумовлені романтичною концепцією двійництва. За сюжетом, один із братів-близнюків виявляється ошуканим підробленими листами та обіцянками жінки й задля свого кохання зрікається своїх переконань, стає ренегатом і зрештою накладає на себе руки. В момент його смерті другий брат-близнюк відчуває напад тяжкої хвороби й стає немов паралізованим, утративши волю й здатність існувати автономно. Повість закінчується смертю обох братів, стверджуючи майже містичний зв’язок, який існує між близнюками.
«Лель і Полель» – зразок міського роману, де майже імпресіоністично точно відтворено сцени міського життя, вулиці Львова, якими проходить Начко Калинович. При цьому зростає роль психологічно-імпресіоністичних характеристик, монологів, описів. Ритмічні й стильові переходи – від майже шизофренічного світосприйняття до розлогих описів надсянської природи й сатиричного змалювання польської аристократії – створили широкий образний діапазон цього новітнього роману.
У 80-х роках Франко дістає визнання як один із провідних українських критиків. Його перу належить ряд статей про поточний літературний процес і найважливіші явища національної культури (статті «Українська література в Галичині за 1886 рік», «Нариси з історії української літератури в Галичині», «Українська альманахова література»). Як співробітник газети «Діло» Франко чимало часу віддає «історії Галичини й особливо історії галицько-українського національного і літературного руху». Значний доробок Франка-критика як рецензента й фольклориста (статті «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Наші коляди»).
Міська тематика як провідний вектор у літературі була представлена в першу чергу реалізмом. Провідну роль у докорінних змінах реалістичної прози зіграв Франко, автор перших творів з життя промислових робітників та жителів міст. Перехід від усталеного звичного сільського способу існування до нового, міського, до якого люди почали лише звикати і пристосовуватись, супроводжувався активними суспільними змінами. Традиційний міф села як усталених культурних стереотипів починає себе вичерпувати в умовах стрімких перетворень.
1880р. Після другого арешту за інкриміновану соціалістичну пропаганду Франко створює не лише ряд поезій, що ввійшли до збірки "З вершин і низин", а й гостропсихологічну студію "На дні".
У підзаголовку він визначив жанрову природу повісті як "суспільно-психологічну студію".
Франко відтворив передусім суспільну та психологічну драму героя — соціаліста й соціалістичного світогляду загалом, показавши "соціаліста, роздумуючого, рефлексуючого над власними переконаннями, готового відречись їх, т. є. наймилішого, що в нього є на світі, для правди, для поступу". Таким чином він аналізував ідеальний світ, моральні та персональні підстави нового характеру героя і співвідносив їх з потребами "прогресу". Прогрес Франко трактував як процес еволюційний і духовний, співвіднесений з поняттям "людськості". У плані філософському й морально-психологічному Франкова студія "На дні" виявляє зацікавлення автора ґетевським "Фаустом", який він тоді перекладає, філософською критикою, історією матеріалізму, теорією еволюції, по — позитивістському трактованою абстрактною "людськістю", Кантом і Дарвіном. Франко взагалі намагався поєднати соціалізм із дарвінізмом, що й стане підґрунтям його трактату "Мислі об еволюції в історії людськості" (1881).
У повісті "На дні" накреслюється свідома критика натуралістичного методу Золя. Український письменник уже в теорії "наукового реалізму" заклав характерну відмінність від натуралістичного методу Золя, доповнивши його просвітницькою "поступовою тенденцією". У повісті "На дні" головну увагу він звертає на студіювання насамперед морально-психологічного досвіду, духовного життя, бувши більше "психопатологом", подібно до Достоєвського, ніж "соціологом", як Золя.
Гуманістична ("поступова") тенденція звучить так само виразно, що й у попередніх бориславських творах, з тією лише відміною, що втрачає абстрактно-просвітницький характер і проймається "нещасною свідомістю" новочасної буржуазної епохи, в якій особливо гостро виявляється роздвоєння суб'єктивного та об'єктивного, ідеалу й дійсності.
Тож соціалістичний характер Франко відтворює з перспективи кризи ідеалістичної свідомості та в зіставленні з моральним прогресом, заснованим на позитивістському ідеалі "людськості". По-своєму драматичну історію зіткнення "верхів" і "низів" Франко подає як твір класицистичного "одноцілого інтересу" і "одноцілого враження". Він вибудовує ряд характерів-противаг, опускає головного героя на найглибше "дно", щоб загострити трагічну колізію, натякає на любовну історію героя, щоб розчулити читача, передає Бовдурові свої міркування й сугестії, щоб домогтися катарсису. араболічність дає змогу поєднати своєрідну притчу про розбійника з натуралістичною студією.
Письменник проектує самосвідомість "нового" героя — інтелігента Андрія Темери на площину реальності, соціально й морально багатопланової, яка особливо гостро виявлена на "дні" (в тюремній камері). Водночас він диференціює й описує саме "дно" — мешканці камери не лише відрізняються соціально, а й виявляються різними морально-психологічними типами. Усі вони, за задумом Франка, мали представляти цілий "ряд пролетаріїв" — від "інтелігентного" (Андрій Темера) до "найнижче затолоченого" (Бовдур). "Ряд пролетаріїв" відображає ступені соціального відчуження, символізує "пропасть між людьми з людьми". Полюси ряду виявляють трагічну напруженість суперечностей життя й ідеалу, духу та тіла, "вершин" і "низин" людської культури.
Зводячи в одній камері "інтелігентного пролетарія", героя ідеологічного типу, пройнятого ідеями соціалізму, і Бовдура, одного з "найнижче затолочених" цього світу, задля якого жертвує своїм особистим щастям Андрій Темера, Франко аналізує суспільну проблематику насамперед із погляду морально-психологічного. Більше того, він випробовує соціалістичні ідеї, оскільки йдеться про перспективи оновлення й пробудження людських почуттів навіть у таких "людей-звірів", як Бовдур. Франко значною мірою спирається в цьому творі на народницькі й соціалістичні ідеї, засновані на просвітницьких принципах природної доброти, науки й розуму. Прямі авторські звертання, репліки й оцінки оповідача, сумніви Темери попереджають про можливість "повороту" й "неприродність" дещо абстрактних гуманістичних ідеалів соціалізму, про можливе розходження їх із умовами прогресу, а також реальністю й конкретністю живої людської практики (приміром, світом того-таки Бовдура).
Отож, у повісті "На дні", написаній в украй екстремальних умовах, за одну ніч, Франко оповідає про те, як герой, не маючи паспорта, потрапив до тюремної камери й, похвалившися, що має гроші, був зарізаний уночі одним із мешканців "дна", вкрай з деградованим Бовдуром. Повість цікава композиційно, оскільки розмови й діалоги в ній виявляють лише зовнішній зріз подій. Посутньо сюжет розгорнено на рівні свідомості героїв, їхніх думок, спогадів. Франко використовує тут особливу психологічну сугестію слів, зокрема в передачі снів, розмитої грані напівреальності, несвідомих порухів думки.
1900 року І. Франко опублікував повість "Перехресні стежки". Саме в ці роки він розгорнув боротьбу за реалістичну і народну літературу, за реалізацію її мети - служіння інтересам народу. Він не ідеалізує сільське життя, а показує страждання, голод, нові форми експлуатації галицького селянина. З такою ж увагою і критичністю письменник зображує інші верстви населення - безпросвітні злидні народу, знехтування, голод, самогуб ство, звірячу грубість, з якими доводилось зустрічатись у житті. Саме ці проблеми стають визначними у повістях і романах в період 90-х - перших років XX ст.
Повість "Перехресні стежки" - соціально-викривальний твір, в якому автор намагається художньо вирішити проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові. Проблематика повісті надзвичайно широка. Це проблеми добра і зла, особистості і народу, бідності і багатства, людської гідності і духовної ницості, людини і закону.
Сюжет твору розгортається двома лініями. Перша - це показ важкого життя зубожілого галицького селянства; друга - зображення громадської діяльності адвоката Євгенія Рафаловича, який постає носієм головної проблеми твору. Він пробуджує свідомі почуття солідарності у селян, шукає поліпшення долі народу, невтомно викриває державну бюрократію тощо. Євгеній користується в житті девізом: "Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?"
Зустріч головного героя "Перехресних стежок" - "мужичого" адвоката Рафаловича - з Регіною, жінкою, яка уособлювала його молодечий ідеал, а тепер виявилася його блідою копією, зустріч зі своїм минулим в образі Стальського, цієї "скотини в людській подобі", і, зрештою, зустріч з селянином, який заблукав недалеко від свого села в молодому сосновому лісі, де "ні стежки, ні прикмети жодної" - це перехресні стежки життєвого й історичного випробування радикальної інтелігенції та її розвитку. Франко ідеологічно й символічно підсумував цей шлях як випробування "серед шляху між минулим і будущим видінням". Таким чином, на рубежі двох віків як надбання XІX ст. Франко підносить революційний демократичний ідеал активної особистості. В образі Євгенія Рафаловича показано діяча радикальної партії Галичини того періоду, коли вона розгорнула роботу по селах і на яку письменник покладав великі надії.
В образі селянина Демка Горішнього, який заблукав у лісі, Франко розкриває долю свого народу, що не знає куди йому йти.
В цьому вболіванні за народну долю - весь пафос повісті "Перехресні стежки".
