1.Збірка "Народні оповідання": наративно-композиційна довершеність творів. Типологія персонажів: жертви кріпосництва і бунтівники.

Реалістичні твори Марка Вовчка звучали як безкомпромісний вирок кріпосництву.
Початок літературної діяльності Марка Вовчка припадає на середину 50-х років, коли вона жила в Немирові.    Перебування у навколишніх селах з метою запису народних пісень, приказок, легенд не тільки відкрило очі молодій дослідниці на багатство поетичного генія українського народу, а й допомогло їй глибоко відчути всю несправедливість феодально-кріпосницької системи. «Марія Маркович скрізь і всюди натрапляла на страхітливі картини поміщицької сваволі, нелюдських знущань панів над кріпаками. Бачила вона також і те, що селяни не тільки тяжко страждають, а й виявляють протест проти гніту, розуміла, що здорового, творчого духу народу не задушити, що у волелюбних серцях зріє палке прагнення жити по-людському.
Безпосередні враження від життя закріпаченого селянства, прагнення розповісти про трагедію уярмлених панщиною людей, висловити гнівний протест проти кріпосницької неволі — ось ті головні стимули, які змусили Марію Маркович взятися за перо». Протягом 1856-1857 pp. вона написала дванадцять оповідань з життя українського селянства,і за порадою О. В. Марковича надіслала їх П. Кулішеві у Петербург. У грудні 1857 р. (на титульній сторінці рік видання позначено 1858) з петербурзької друкарні Куліша вийшла невеличка книжечка під назвою «Народні оповідання», підписана прибраним ім'ям Марко Вовчок. Глибокі змістом, сильні емоційною схвильованістю, талановито викінчені як твори мистецтва «Народні оповідання» знаменували собою дальший крок у розвитку критичного реалізму в українській літературі.
Збірка складалася з одинадцяти оповідань: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» (пізніша назва — «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше!» (пізніша назва — «Отець Андрій»), «Максим Тримач», «Данило Гурч».
       Марко Вовчок оспівує в дусі народних ліричних пісень та повір'їв здійснення дівочої мрії про родинне щастя, ідеалу долі жінки-селянки, який у збірці «Народні оповідання» різко контрастує з реальною трагічною долею героїнь-кріпачок а оповідань «Горпина», «Одарка», «Козачка». Ідилічним принципом картинності користується письменниця в інших оповіданнях: у деяких з них створюються ідилічні початки для контрасту з трагічними закінченнями («Чумак»).
Марко Вовчок, що виступила в літературі саме в розпалі боротьби за ліквідацію кріпосництва, по-новому поставила і розв'язала традиційну селянську тему.
Новаторство «Народних оповідань» полягало в тому, що письменниця йшла своїми самобутніми шляхами не тільки у відборі, узагальненні, ідейному трактуванні життєвого матеріалу, а й у художній його організації (форма викладу, особливості композиції, прийоми творення образів, фольклорно-розмовна основа стилю).
Однією з центральних тем «Народних оповідань» є життя кріпаків, зокрема, страдницька доля жінки-кріпачки.
Використовуючи досвід сентиментально-реалістичної літератури у відтворенні внутрішнього світу персонажів, Марко Вовчок у зображенні героїні-се-лянки виходила насамперед з положення про непримиренну класову позицію кріпака щодо кріпосника. Слідом за Шевченком письменниця розгортає сюжети й образи гостросоціального, антикріпосницького наповнення, що відзначаються великою емоційною наснаженістю і спрямованістю на радикальні суспільні зміни.
 «Народні оповідання» — перша і найкраща збірка в усій творчості Марка Вовчка. Вийшовши у світ напередодні реформи 1861 року (І том, 1857), правдиві оповідання з народного життя були спрямовані проти кріпацтва, а своєю художністю, неповторною мовою становили визначне явище в українській прозі. За змістом оповідання можна поділити на дві групи. В одних автор зображує патріархальний побут і родинні стосунки вільних козаків («Сестра», «Чумак», «Сон», «Свекруха»). В інших змальовано панщину з усіма її сумними наслідками («Козачка», «Одарка», Торпина»). У 1862 році вийшов II том «Народних оповідань», куди увійшли ще двоє антикріпосницьких оповідань — «Ледащиця» та «Два сини». В цей період у Росії і на Україні відбувалось піднесення демократичних настроїв у середовищі передової інтелігенції. З’явилось багато творів російських письменників («Мертві душі» Гоголя, «Записки мисливця» Тургенєва, «Дитинство. Отроцтво» Л.Толстого). До могутнього голосу революціонерів-демократів прислухалась і молода письменниця Марко Вовчок.
Письменниця створила типові образи панів-кріпосників («Одарка», «Ледащиця»), а також образи панів-лібералів (Торпина»), довела, що всі вони — люті вороги народу. У «Народних оповіданнях», за влучним висловом Тараса Шевченка, Марко Вовчок виступила «обличителем жорстоких людей неситих». Розповідь ведеться від першої особи. Цю манеру Вовчок запозичила з усної народної творчості. Письменниця повністю передає слова персонажу з народу. Невичерпним джерелом творчості Марка Вовчка був «Кобзар» Шевченка. В особі вели кого поета вона вбачала свого ідейного спільника, співця тяжкої долі народу, особливо жінок, полум’яного борця проти панства. У своєму «Щоденнику» Шевченко дав високу оцінку оповіданням Марка Вовчка. 18 лютого 1858 року він записав: «Какое возвьішенное прекрасное создание зта женщина… Необходимо написать ей письмо и поблаго-дарить ее за доставленную радость от чтения ее рассказов». Високу оцінку «Народним оповіданням» дала також передова російська критика. У листі до Лаврова М.Чернишевський писав: «Я дуже високо ціную талант Марка Вовчка. Тільки вона, після Лєрмонтова і Гоголя, писала оповідання, які дійсно заслуговують мою повагу за свою художність». Іван Франко назвав Марка Вовчка борцем за волю і людські права поневолених народних мас.
Збірка «Народних оповідань» вражала кріпацтво в саме серце. В образі нещасних жінок-кріпачок — Горпини, Олесі, Одарки, Насті — Марко Вовчок показала, що кріпацтво вороже народу. Хоч кріпаки в «Народних оповіданнях» борються за своє визволення, але кожний із них по-своєму мріє про волю. Антикріпосницька спрямованість «Народних оповідань», їх реалізм і народність, простота сюжету і композиції, незрівнянна мелодійна мова, надзвичайна художність — все це викликало загальне захоплення всієї освіченої Росії. Виникла потреба перекласти «Народні оповідання» на російську мову. Цю благородну місію здійснив І. С. Тургенєв. Збірка оповідань Марка Вовчка у його перекладах побачила світ у 1859 році під назвою «Украинские народные рассказы».