Дослідники знаходять окремі думки, що стосуються вікового розвитку психіки, ще у мислителів стародавнього Китаю, Індії та у представників античної філософії, де найбільш чітко висловив ідею генетичного підходу до психіки людини Арістотель. На його думку, все, що людина має від природи, вона первісно дістає тільки як можливості, а лише згодом перетворює ці можливості у реальність завдяки своїм діям, які пов’язують її з зовнішнім світом та іншими людьми. Арістотель вважав, що індивідуальний розвиток людської психіки має ряд етапів, які він поєднував з етапами родової еволюції органічного світу. Хоча у Арістотеля ще не було чіткого визначення психічних функцій у вікових межах, він все ж визначив загальний напрямок їх розвитку.
У Русі-Україні великого значення надавали розвитку дитини і, зокрема, її моральному вихованню. Свідченням цьому служать чимало джерел, серед яких і «Повчання Володимира Мономаха дітям» (1117). У Русі-Україні зверталась увага на те, у якому віці розпочинати вчити дітей грамоті, рахунку тощо.
Гуманістична ідея про те, що спадковість дитини не є визначальною для її навчання, виховання і розвитку, була притаманна українським освітянам. Так, ще у кінці 15 – на початку 16 ст. на Україні діяло багато шкіл, у яких навчалися хлопчики та дівчатка всіх верств населення незалежно від заможності батьків. Ця ж гуманістична ідея знайшла своє відображення і у праці «Порядок ідей», написаній К. Острозьким (1526-1608) та викладачами його навчального закладу, а також у «Статуті Львівських братських шкіл» (1586). У «Статуті» було записано, що до навчальних закладів приймаються діти та юнаки як із заможних, так і незаможних родин. Від вчителів вимагалось однакове ставлення до всіх дітей.
Український мислитель Касіян Сакович (1578-1647) у «Трактаті про душу» зробив спробу здійснити типологію людей, взявши за основу самовизначення і самовиховання. При цьому він врахував і вікові особливості людини, її розвиток.
Великий чеський реформатор школи Я.А.Каменський (1592-1670), родинними зв’язками близький до України, обґрунтував принцип «природовідповідності» навчання, відстоював потребу вивчати природу дітей і молоді, їх вікові особливості, на які слід зважати у процесі навчання.
Інокентій Гізель (1600-1683) - український мислитель, освітянин, який за 45 років до англійського мислителя Дж. Лока відзначив, що «нічого немає в інтелекті, чого не було в почутті», намагався виявити ступені переходу від суттєвого, відчуттів і сприймань до абстрактного мислення. Дж. Локк, заперечуючи привілеї феодалів та особливості їх нащадків, критикував концепцію природженості ідей. Він вважав, що всі діти народжуються з однаковими задатками, а їх розвиток залежить від тих умов, які створює для них соціальне середовище. Він продовжував розвивати думку про перехід дитини, молодої людини від відчуттів і сприймань до абстрактного мислення. Тобто Дж. Локк., як і Гізель, розвивав згадану нами думку Арістотеля.
Російський мислитель В.М.Татищев (1686-1750) дотримувався думки про те, що розвиток дитини залежить не від спадковості, а від навчання і виховання. Йому належить спроба періодизації дитинства. Французький мислитель К.Гельвецій (1715-1771) вважав, що люди від природи однакові і все в їх розвитку залежить від умов життя, навчання і виховання. Його співвітчизник Д.Дідро (1713-1784) був в основному згоден з цим положенням, проте зауважував, що виховання може зробити багато, але не все. Подібної думки дотримувались український мислитель Г.С. Сковорода і російський мислитель О.М. Радищев. Так Г.С.Сковорода, розвиваючи гуманістичні погляди на розвиток дитини, відстоюючи думку, що не соціальний статус батьків обумовлює успіхи у навчанні і вихованні дітей, все ж зазначив, що дитині притаманні певні здатності і здібності. Він вважав, що завдання вчителя полягає втому, щоб допомогти підростаючій особистості усвідомити свої потенційні можливості. Цей процес він пов’язував не тільки з майстерністю учителя, а й з віком підростаючої особистості, з розвитком її самосвідомості.
Швейцарський вчений-педагог Й.Песталоцці (1746-1827) обстоював ідею розвиваючого навчання, вважав, що при розробці проблем навчання важливо враховувати вікові особливості учнів, а завданням навчання має бути розвиток їх активності, допитливості, спостережливості і здатності логічно мислити.
Німецький педагог і психолог Ф. Фребель (1782-1852) висловив ряд положень про розвиток дитини дошкільного віку і на їх основі розробив систему виховання дошкільного віку.
Ф.А.Дістерверг (1790-1866) вважав, що шкільне навчання має враховувати вік та індивідуальні особливості учнів.
Український мислитель і письменник М.В. Гоголь(1809-1852) дотримувався гуманістичних ідей про навчання, виховання і розвиток підростаючої особистості.
М.С.Шашкевич (1811-1843) – український письменник, просвітитель, протестував проти покарання учнів за вживання рідної української мови. Він вважав, що головним у вихованні має бути вміння вчителя «запалити у серцях вогонь, який хіба що згасне у могилі». Відстоював ідею морального виховання.
Дослідники історії психології відзначають, що виникнення і розвиток вікової психології припадає на другу половину 19 і на 20 ст. Отже, тільки у другій половині 19 ст. вікова психологія почала складатись як спеціальна галузь психологічної науки. Грунт для цього був підготовлений у минулому.
Український психолог і педагог П.Д.Юркевич (1827-1874) продовжував розвивати раніш започатковані ідеї гуманізму у вихованні підростаючої особистості. Педагогіка, на його думку, має базуватись на всебічних спостереженнях над психічними проявами підростаючої особистості і суттєвих законах розвитку людської природи, як складових теорій.
Для всебічного і рівномірного розвитку дитини важливо мати дані про розвиток його складових, і тому Юркевич намагався проникнути в суть цих складових, започаткувати їх дослідження психологами наступного століття. Юркевич продовжував ідею про хід пізнання від відчуття до мислення, ясно виражену Гізелем, і підняв у вітчизняній педагогічній психології проблему співвідношення чуттєвого і логічного, конкретного і абстрактного у процесі пізнання світу підростаючою особистістю.
Питання індивідуального підходу до учнів у навчально-виховному процесі не залишилось поза увагою Юркевича. П.Д.Юркевичу належать думки, що кожна освічена людина має бути знайомою з основами психології.
Великий український і російський педагог та психолог К.Д.Ушинський розглядав психічні явища, що відносяться до вікової психології у складі педагогічної антропології. Йому належить і перше вживання терміну «педагогічна антропологія».
К.Д.Ушинський став основоположником української і російської дитячої психології. Свої ідеї про вікову психологію він втілив у шкільних підручниках та методичних посібниках.
На основі даних з вікової та педагогічної психології Ушинський сформулював ряд важливих положень з питань морального становлення підростаючої особистості. Моральному вихованню він надавав навіть більшого значення, ніж розумовому. Моральне виховання, зазначав він, є головним завданням виховання, більшим, ніж розвиток розуму взагалі наповнення голови пізнанням. Ушинський зробив важливу спробу пояснити психологічні механізми формування моральної духовності дитини. До складової духовного розвитку людини Ушинський відносив потребу розумової праці. Вона відіграє важливу роль у розвитку самопізнання, у осмисленні себе у навколишньому середовищі.
Не відкидаючи значення спадкового і природженого, Ушинський надавав виключного значення вихованню, організації життя дитини, її спілкування тощо. Труднощі у вихованні дитини обумовлені тим, що на його результати впливає надзвичайно багато факторів, зазначав він. Отже, К.Д. Ушинський зробив важливий крок до творчого переосмислення ідей українського космізму про цілісне вивчення людини у системі мікро- та макрокосмосу і здійснив його на грунтовній науковій основі.
Значний вплив на розвиток ідей вікової психології мала теорія еволюції Ч.Дарвіна(1809-1882) зокрема, розробка проблеми індивідуальної еволюції людської психіки. Дарвіну належали і спеціальні спостереження за психічним розвитком свого сина, які він записав і опублікував
У кінці 19 ст. почали з’являтись спеціальні роботи з вікової психології. Так, у 1882 р. вийшла книга В. Плейєра «Душа дитини», у якій було зроблено спробу розкрити особливості мовлення дитини від народження до трьох років.
Штерн опублікував роботи про психічний розвиток дітей до семирічного віку. На основі аналізу дослідних даних він встановив чотири стадії розвитку дитячих сприймань (предметна, дієва, відношень та якісна). Встановлені Штерном закономірності перевірялись іншими психологами (Мейман, А.І. Неклюдов та ін.) Вони зробили деякі уточнення і доповнення до положень Штерна. Штерн виявив чотири стадії (за його терміном – «епохи») у розвитку мовлення. Перша припадає на дітей від 1 до 1,6, друга –від 1,6 до 2,0, третя – від 2,0 до 2,6 і четверта – від 3,0 до 4,0 років. Для кожної стадії він дав кількісні і якісні показники.
Англійський психолог У.Друммонд розробив деякі методи вивчення різних сторін психічного розвитку, а Д.Селлі описав характерні особливості дитинства на його перших етапах.
Американський психолог С.Холл відзначив, що наука про розвиток дитини є самостійною і не підпадає під жодну класифікацію, вона виходить, на його думку, і за межі психології. Саме з іменем Холла пов’язане створення науки про дитину – педології.
У працях Д.Болдуїна і А.Чемберлена є дані про психічний розвиток дитини, зокрема, про особливості рухів, сприймань, ігор, наслідувань, навіювань, оцінок, почуттів.
Швейцарський психолог Є.Клаперед опублікував книгу про психологію дитини. Він встановив деякі закономірності у розвитку певних психічних функцій дитини. Є.Клаперед, спираючись на свої дані і дані своїх попередників, виділив два види обдарованості у підростаючої особистості – загальну і інтегральну. У роботах Клапереда є окремі важливі положення про роль певної діяльності у житті дітей, різних за віком, про задоволення потреб та інтересів дітей і підлітків для їх розвитку. Він надавав великого значення і мотивам діяльності дитини у її розвитку.
Російський вчений В.М.Бехтерєв (1857-1927) започаткував експериментальне дослідження рефлекторної діяльності мозку дітей. Особливої уваги заслуговують думки В.М.Бехтерєва про цілісне вивчення підростаючої особистості. Ці думки, на наш погляд, виникли під впливом ідей К.Д.Ушинського про «педагогічну антропологію». Ідеї цих двох видатних мислителів знайшли подальший розвиток в дослідженнях видатних психологів Західної Європи і Америки. Ми маємо на увазі не тільки представників біхевіористичного напряму, що загально визнано, а й інших. Але особливий вплив згадані ідеї мали на теоретичні і експериментальні праці Б.Г.Ананьєва та деяких українських психологів.
Англійський психолог З.Фройд (1856-1939) на основі психологічних спостережень і лікарської практики виявив п’ять стадій психосексуального розвитку підростаючої особистості.
Російський дослідник О.П.Нечаєв (1870-1948) впроваджував експериментальні методи у дитячу психологію. Застосування створених ним методів і прийомів дослідження сприяло одержанню важливих фактів для розвитку вікової психології.
Український психолог М.М. Ланге (1858-1921) здійснив ряд досліджень з проблем психіки дитини, опублікував книгу «Душа дитини у перші роки життя»(1892).
Український психолог І.О.Сікорський (1842-1919) у своїх роботах, зокрема «Душа людини», розглядав психічні явища в їх розвитку. При цьому при вивченні вікових особливостей людини він надавав великого значення фізіономії. Сікорський вивчав і працездатність учнів. На думку Сікорського, новонароджена дитина здатна відчувати приємні і неприємні стани у самих загальних рисах. У роботах Сікорського описані його спостереження про впізнавання дітьми своїх батьків.
Російський психолог П.Ф.Лесгафт(1837-1909) на основі спостережень дав психологічні характеристики дітей у тодішніх умовах родинного життя і виховання.
Український психолог О.Ф.Лазурський (1874-1917) розробив основи «природного експерименту як методу дослідження психічних особливостей школярів. При аналізі психічного розвитку дітей він звернув увагу на роль середовища, яке їх оточує, та на природні передумови підростаючої особистості.
Українська освітянка С.Ф.Русова (1856-1940) вивчала розвиток дитини дошкільного віку і на основі своїх спостережень та даних інших психологів і педагогів заснувала разом із сестрою у Києві перший дитячий садок, в якому враховувались вікові особливості дітей.
Швейцарський психолог Ж.Піаже (1896-1980) встановив, що діти до 7-8 років не відрізняють мовлення від слова і не розуміють суті даної проблеми. У віці від 7 до 11 років діти вже починають розуміти проблему, але не дають поряд з правильними і помилкові відповіді і тільки у 11 років усвідомлюють різницю між словом і мовленням. Піаже (1923) встановив, що за призначенням мовлення дітей ділить на егоцентричне і соціальне. Егоцентричне він поділив на три категорії (повторення, монолог, колективний монолог), а у соціальному виділив шість форм (освідомлення; критика; наказ; прохання; погроза; питання і відповіді). Він здійснив вікову періодизацію і частково виявив умови функціонування згаданого мовлення і його форм, а також зробив спробу визначити коефіцієнт розуміння дитиною мови. За даними Піаже, існує три стадії у визначенні дітьми понять. Перша – характеризується відсутністю правильних понять, найбільш примітивним їх визначенням («брат – це маленький брат»); друга – характеризується відповідями, суть яких полягає, наприклад, у тому, що «брати є там, де в родинах є декілька дітей»; третя – становлять правильні відповіді, що містять вказівки , наприклад, на необхідність хоч двох дітей в одній родині.
Український психолог і лікар П.І.Ковальський (1849-1923) виходив з того, що розвиток особистості впливає спадковість та умови життя. Спадковість, зокрема, дає схильність до душевного здоров’я або нездоров’я особистості, а не обумовлює саму психічну хворобу. Виходячи з цієї концепції, він простежив життєвий цикл окремих історичних осіб.
Видатний український вчений, мислитель, президент Української академії наук В.І. Вернадський вважав, що розвиток особистості, цикл життя людини слід розглядати у контексті взаємодії природи і суспільства. Особливу увагу тут, на його думку, слід звертати на ноосферу як вищу стадію розвитку біосфери. Людська особистість може розвиватись лише за умов розумної організації взаємодії суспільства і природи.
Український педагог і психолог Г Ващенко (1878-1967) вивчав розвиток емоційно-вольової сфери людини, розвиток ідеалів у підростаючої особистості. Проблеми навчання і виховання він розробляв на основі врахування вікових особливостей учнів.
Російський і український психолог П.П.Блонський (1884-1941) працював над проблемами вікової психології і педології, зокрема з питань розвитку пам’яті і мислення школярів. Він розглядав вікову психологію як складову педології, а пізніше – як окрему галузь психологічної науки.
Російський і український психолог С.Л.Рубінштейн (1888-1960) працював над теоретичними проблемами психології, які мають важливе значення для розвитку вікової психології.
Питання вікової психології розроблялись також у Харківській педагогічній школі, заснованій В.П.Протопоповим, І.Соколянським, О.С.Залужним. Вони розглядались у переважній більшості випадків у системі педології, яка включала, в їх розумінні, біологічні і психологічні та соціальні підходи до розвитку підростаючої особистості. В цій школі розроблялись питання, пов’язані з вимірюванням інтелекту, встановленням залежності розвитку дитини від її соціального стану, освіти батьків, впливу колективу на розвиток учнів, розроблявся колективний експеримент з позицій рефлексології. На жаль, ця школа проіснувала до 1936 року, але піддавалась репресивним діям ще раніше.
Проблеми вікової психології розроблялись також у Харківській психологічній школі, яка виникла на початку 30-х років у складі Всеукраїнської психоневрологічної академії. При ній було створено сектор психології, яким керував український і російський психолог О.Р.Лурія (1902-1977), а відділом дитячої і генетичної психології – російський і український психолог О.М.Леонтьєв (1903-1979). В цих наукових установах працював Л.І.Божович, П.Я.Гальперін, О.В.Запорожець. Згодом тут створилась міцна наукова психологічна група, до якої входили Д.М.Арановська, В.І.Аспін, Ф.С.Басін, Т.О. Гінєвська, О.В.Гордон, П.І.Зінченко. Ці психологи вивчали розвиток мислення у дошкільників, співвідношення розвитку мовлення і практичного інтелекту тощо.
Український і російський психолог О.В.Запорожець (1905-1981) розробляв загально-психологічну теорію діяльності у генетичному аспекті, досліджував розвиток сприймань, пам’яті, емоційно-вольової сфери дошкільників.
Під керівництвом російського і українського психолога О.М.Леонтьєва (1903-1979) у Харкові проводилось дослідження психічного розвитку дітей.
Український і російський психолог Л.І.Божович (1908-1981) – досліджувала формування особистості у дитячому віці, визначала новоутворення на окремих етапах розвитку підростаючої особистості.
Після постанови ЦК ВКП(б) 1936 р. про викривлення у системі народної освіти фактично припинилась експериментальна робота в галузі дитячої і педагогічної психології. Було дозволено лише описувати передовий досвід учителів.
Проте, розвиток психологічної думки, хоч і був загальмований, не припинявся. Дещо змінювався напрямок досліджень. З’явилось чимало теоретичних робіт у галузі вікової та педагогічної психології, у яких партійні ідеологи вимагали критики т.з. «буржуазної психології» з обов’язковим використанням робіт класиків марксизму-ленінізму та провідних ідеологів. З метою досліджень психологи переважно використовували спостереження. Але, незважаючи на це, провідні психологи колишнього СРСР розвивали ідеї, пов’язані з віковою і педагогічною психологією.
Після тривалої фактичної заборони проводити експериментальну роботу, особливо в галузі вікової і частково педагогічної психології, у часи т.з. «відлиги» створювались умови для розгортання досліджень із загальних питань психологічних наук. У цей час почали створюватись експериментальні лабораторії при інститутах і школах. Сприяли цій роботі на Україні Г.С.Костюк і П.Р.Чамата – з питань психології – та В.І.Чепелєв і Б.С.Кобзар – з педагогіки і педагогічної психології.
Видатний російський вірменського походження психолог Б.Г. Ананьєв (1907-1972) розглядав вікові особливості людини, виходячи з комплексного вивчення онтогенезу. Так, у своїй роботі «Людина як предмет пізнання» (1969) він вважав завданням особливого розгляду питання співвідношення віково-статевих відмінностей з нейродинамічними властивостями людини, з типологічними особливостями нервової системи, а також проблеми нейропсихічної регуляції у процесах онтогенетичного розвитку. Заслуговують на особливу увагу його положення про нерівномірність і гетерохронність та явища симетрії і асиметрії у розвитку підростаючої особистості. Ці положення Ананьєва знайшли експериментальне підтвердження у роботах його учнів (О.Ф.Рибалко та інші), а також психологів, зокрема і українських, які проводили комплекс вивчення розвитку дітей і підлітків (О.В.Скрипченко, Н.А.Побірченко, Т.М.Лисянська, І.С.Булах, В.В.Волошина та ін.).
Переважна більшість психологічних досліджень, проведених у 20 ст., стосувалась відчуттів і сприймань, пам’яті, уваги, мислення, темпераменту і характеру, самосвідомості, навчання і виховання.
Є ряд робіт, у яких поєднувались питання навчання, виховання і розвитку особистості. 60-90 роки 20 ст. характеризуються в цілому піднесенням розвитку вікової і педагогічної психології на Україні, але цей розвиток був неоднозначний, не у всі роки однаковий. Головними причинами гальмування психологічної науки були втручання офіційних ідеологів.
Роботи з вікової та педагогічної психології, виконані, у другій половині 20 ст., неоднакові за науковою значущістю, але у кожній з них є важлива думка чи встановлена на основі експерименту тенденція. Перш за все роботи співробітників інституту психології імені Г.С.Костюка АПН України, очолюваного нині академіком С.Д.Максименко, інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, провідних кафедр психології вищих педагогічних навчальних закладів України. «Довідник з педагогіки і психології» (О.В.Скрипченко, Т.М.Лисянська, Л.О.Скрипченко) узагальнює ці дослідження і представляє основні імена вчених, що розвивали психологію в Україні.
4.
