Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, який сприяв подальшому розвитку національної культури. У культурному поступі на перший план вийшли проблеми національної освіти. Школи переводилися на українську мову викладання, відкривалися українські гімназії. Останніх за період владування Центральної Ради було створено понад 80. Не менша увага приділялася публікації українських підручників, яких у буремний 1918 р. було видано понад 300 тис. примірників.За часів Павла Скоропадського народний університет у Києві набув статус державного, відкрито також університет у Кам’янець-Подільську. В 1918 р. почали функціонувати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, Українська державна академія мистецтв. У період Гетьманату заснуванням Української Академії наук закладалися основи розвитку української академічної науки. Її очолив видатний український вчений Володимир Вернадський. Українська незалежність створювала умови для розвитку української преси і книгодрукування. Лише в 1917 р. почали діяти 78 видавництв. Вони організувалися при “Просвітах”, приватних і кооперативних організаціях. Якщо в 1917 p. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 p. – 1084. І все це було створене за декілька років.
Національний культурний спалах періоду УНР і Гетьманату не посміла зразу придушити більшовицька влада, котра утвердилася в Україні на початку 20-х років. Оскільки основна маса населення, перша за все сільська, не прийняла нової влади і чинила їй спротив, перед останньою постало завдання привернути широкий загал на свій бік. Це завдання більшовики спробували здійснити за допомогою політики коренізації. Суть її полягала в залученні до управління державою представників корінної національності й створення умов для розвитку культур корінних націй. Вона почала проводитися з 1923 р. і в Україні отримала назву українізації.
Вона сприяла великим зрушенням у галузі української культури: організовувалися українські освітні й культурні заклади, видавалися українською мовою література й преса. Для прикладу: вже в 1923-1924 р. в Україні функціонувало майже 16 тис. початкових і семирічніх шкіл, в яких навчалося понад 1,5 млн. учнів, а питома вага газет українською мовою у 1930 р. становила 89 %. Відповідні умови створювалися й для розвитку культури національних меншин, які проживали в межах України. Їм надавалося право національної культурної автономії.
Не менші були успіхи і в науковій сфері. Українську науку на світовий рівень вивели природознавець Володимир Вернадський, математик Микола Крилов (1879-1955), Євген Патон (1870-1953), який запропонував принципово нові методи електрозварювання.
Особливі заслуги у розвитку медичної науки мали такі українські вчені із світовим ім’ям, як мікробіолог і епідеміолог Дмитро Заболотний (1866-1929), гігієніст і епідеміолог Овксентій Корчак-Чепурківський (1857-1947), патофізіолог Олександр Богомолець (1881-1946). Заслуженим авторитетом користувалися терапевтичні школи Миколи Стражеско (1876-1952) (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія) і Феофіла Яновського (1860-1928) (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа Володимира Філатова (1875-1956).
Плідно працювали у галузі економіки Михайло Туган-Барановський (1865-1919), літератури – Сергій Єфремов (1876-1939). Серед гуманітарних підрозділів Академії наук активну діяльність розгорнула історична секція, яку очолив Михайло Грушевський, котрий у 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал “Україна”, “Наукові збірники” історичної секції.
На розвиток української літератури й мистецтва неоднозначно впливала тогочасна політична ситуація. В Україні особливою складністю й драматизмом відзначався літературний процес. В Україні існувало багато літературних течій. Тут продовжували творити представники футуризму (з латинської “майбутнє”). Вони проповідували мистецтво майбутнього в самих незвичайних проявах аж до створення своєрідної мови і слів, таким чином відкидаючи традиційну літературу і пропагуючи модернізацію її змісту й форми (Олекса Слісаренко, 1891-1937; Володимир Ярошенко, 1898-1937; Микола Терещенко, 1898-1966; та ін.).
Водночас виникла нова лівацька течія – пролеткульт. Її теоретики заперечували значення класичної спадщини і ратували за створення “лабораторним шляхом” “чисто пролетарської культури” (Василь Блакитний, 1894-1925; Гнат Михайличенко, 1892-1919; Михайло Семенко, 1892-1937; Микола Хвильовий, 1893-1933; та ін). Опонентами пролеткультівців стали так звані неокласики. Вони орієнтувалися на класичні зразки світової літератури (Микола Зеров, 1890-1937; Максим Рильський, 1895-1964; Михайло Драй-Хмара, 1889-1939; та ін).
Різноманітні літературні напрямки сприяли оформленню певних літературних об’єднань. Серед них самими авторитетними були Спілка селянських письменників “Плуг” і Спілка пролетарських письменників “Гарт”. Після розпаду “Гарту” (що стався в 1925 р. у зв’язку зі смертю його організатора Василя Блакитного) Микола Хвильовий засновує Вільну академію пролетарської культури (ВАПЛІТ).
Микола Хвильовий виступав проти примітивізації літературної творчості й культури загалом, наполягав на європейській орієнтації. Ця позиція письменника виразилася у гаслі: “Геть від Москви”. Такі погляди не могли бути безкарними з боку більшовицької влади. Вони стали причиною розпуску ВАПЛІТ у 1928 р.
Проте Микола Хвильовий та інші патріотично налаштовані письменники в 1930 р., намагаючись не залежати від компартії, створили нове літературне об’єднання – “Пролітфронт”. Зазначена мета цієї організації йшла в розріз з політикою Москви і тому через рік вона була ліквідована. Активними діячами двох останніх товариств були (крім Миколи Хвильового) Павло Тичина (1891-1967), Остап Вишня (1889-1956), Петро Панч (1891-1978), Юрій Яновський (1902-1954) та ін.
В Україні в 1927 р. для протиставлення недержавним літературним об’єднанням й більшовицького керівництва літературним процесом була створена офіційна Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників. У Харкові вихідці із Наддністрянської України заснували Спілку письменників “Західна Україна” (Мирослав Ірчан – псевдонім Андрія Бабюка, 1897-1937; Агата Турчинська, 1903-1972; Федір Малицький та ін.).
Українізація дала поштовх для активізації мистецького життя, в тому числі мистецтва театру і кіно. На європейський рівень вивів український театр Лесь Курбас (1887-1942) – режисер харківського театру “Березіль”, театральні макети якого отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці 1925 р. у Парижі. У скарбницю світового кінематографу увійшов фільм “Земля” Олександра Довженка (1894-1956), кінематографічний стиль якого визначають як “український поетичний кінематограф”. Український живопис 1920-х років представлений різними течіями й напрямками. Поряд з представниками традиційного реалізму працювали прихильники футуризму, формалізму (надання переваги форми над змістом). Справжнім центром авангардного мистецтва став Київський художній інститут, де певний час працював Казимир Малевич (1878-1935) – засновник супрематизму (течія абстракціонізму).
Популярністю користувалися полотна КиріакаКостанді (1852-1921), Олексія Шовкуненка (1884-1974), Віктора Коровчинського (1890-1949), Олександра Мурашко, Миколи Самокиша, Федора Кричевського та ін. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали “Мистецтво”, “Зорі”. Ідеологічна заангажованість не давала в повну силу творити українським скульпторам. Майже в кожному населеному пункті споруджувалися пам’ятники В.І.Леніну на шкоду відтворенню в скульптурі постатей видатних представників української нації. Щоправда, виключенням став образ всенародно шанованого Тараса Шевченка. Найвідоміші його пам’ятники у Харкові, Києві й Каневі створив Матвій Манізер (1891-1966). У Донбасі в Святогорську пам’ятник Артему (Федору Сергєєву) виконаний Іваном Кавалерідзе (1887-1978).
Традиційно високі досягнення були в галузі музичного мистецтва. Українська музика популяризувалася як музичними об’єднаннями, зокрема, капелою “Думка”, так і оперними трупами, які працювали в оперних театрах Києва, Харкова, Одеси. Жанрове збагачення української музики відбувалося завдяки творчим пошукам українських композиторів Лева Ревуцького (1889-1977), Віктора Косенка (1896-1938), Бориса Лятошинського (1894-1968), Олеся Чишко (1895-1976). Виконавча майстерність українських співаків Марії Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), Івана Паторжинського (1896-1960), Оксани Петрусенко (1900-1940), Зої Гайдай (1902-1965), Бориса Гмирі (1903-1969) отримала світове визнання.
У руслі розвитку світової архітектури збагачувалося українське архітектурне мистецтво. Українське бароко поступово витісняється, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще зводяться. Прикладом може служити будівля Сільськогосподарської Академії у Києві. Поширення набули нові архітектурні стилі, зокрема, два близькі – раціоналізм і конструктивізм.
