В ХІХ ст. поборники ідеї української самостійності ніяк не могли знайти легального грунту для своєї роботи в Росії. Урядова політика зводилась до того, щоб не допускати ніякого українства – ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального, проводячи традиційний курс асиміляції українського населення в напрямку його русифікації. Власті ретельно слідкували за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури. Це особливо стало помітним після придушення польського повстання 1830 р. Якраз у цей час зникли залишки українських національних елементів у місцевому самоврядуванні. Було розформовано київську міську міліцію у кількості 2 000 чол.
У цій тяжкій ситуації в Україні залишалася одна сила, що рятувала український народ від денаціоналізації. Цією силою була національна свідомість. Цю ідею успадкували українські діячі ХІХ ст. Це позитивно вплинуло на українську культуру, сприяло її розвитку і в ХІХ ст.
Формуванню національної свідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847). Щодо культурно-історичного процесу, то тут братство визнавало рівні права всіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови та національної культури. Братству належала думка про особливі риси українського народу та його культури: волелюбність та природний демократизм, поетичність та віротерпимість.
Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладено у «Книзі буття українського народу», авторами якої були Костомаров і Гулак.
Ідеї, близькі до тих, які відстоювало братство, висувалися також славнозвісною «Руською трійцею». Це було демократично-просвітницьке літературне угруповання, яке діяло протягом 1833-1837 рр. в Галичині. Утворилося воно у Львові зі студентів духовної семінарії та університету. Назва походить від кількості керівного ядра засновників (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький).
Згуртувавши навколо себе однодумців, «трійчани» почали «ходити в народ», записувати пісні та перекази, слова й вирази, вживані простими людьми. Зокрема, Іван Вагилевич, виїхавши в гірські райони Галичини, не тільки збирав фольклор, а й закликав селян до боротьби проти національного та соціального гноблення.
Їх «Русалка Дністровая» поряд із «Кобзарем» Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.
На Закарпатті процес українського культурно-національного відродження започаткували так звані народні будителі – І.Базилович, О.Духнович. Вони ставили за мету збуджувати в масах українську національну свідомість шляхом впровадження української мови в усі ланки освітньої мережі, пресу, літературу.
В другій половині ХІХ ст. національно-свідома частина української інтелігенції почала об*єднуватись в громади, які займались національно-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу увійшли Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, В.Білозерський.
На зламі 50-60-х років ХІХ ст. Петербурзька громада, поповнившись студентською молоддю, зросла майже до 60 осіб. За підтримки поміщиків-українофілів В.Тарновського і Григорія Галагана було організовано видання творів українських письменників.
Куліш, Костомаров, Білозерський, Кістяківський стали засновниками і провідними діячами громадсько-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» - першого щомісячника українською мовою.
В 1861 році виникла громада в Києві. Вона складалася зі студентів-українців. Серед них – П.Чубинський, П.Житецький, В.Антонович, Т.Рильський. Вони видавали підручники і твори українських письменників, організовували українські концерти, вистави, поширювали освіту, засновували і працювали в недільних школах.
