Археологічні дослідження спростовують необгрунтовані твердження про раптове виникнення писемності на Русі водночас із запровадженням християнства у 988 р. Писемність на Русі мала свою давню традицію. Вона простягалася від ідеографічних знаків епохи бронзового віку (зрубна культура) та сарматів, через використання грецьких і латинських літер у черняхівську епоху до докириличного письма. Про те, що писемність знали на Русі ще за язичницьких часів, свідчать літописні дані про підписання Візантією договорів з русами у 911 і 944 рр. грецькою та руською мовами. Є також знахідки берестяних грамот та графіті – написах на стінах архітектурних будов і ремісничих виробах.
Тільки після запровадження християнства на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена болгарськими просвітителями Кирилом та Мефодієм і названа за іменем одного з них – «кирилицею». Вона являла собою південнослов*янський мовний діалект, зрозумілий і східному слов*янству, що стало головною передумовою її поширення на східних землях.
У Х-ХІІ ст. писемність переростає в освіту. Перша літописна згадка про заснування школи на Русі відноситься до 988 року. З метою підготовки кадрів священнослужителів князі Володимир і Ярослав при церквах у Києві і Новгороді заснували школи. Для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті, Володимир розпорядився збудувати школу на Старокиївській горі, тобто біля Десятинної церкви. Школи відкривалися також у Чернігові, Переяславі-Залевському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії. Ярослав Мудрий організував школи в Новгороді, де вчилося 300 дітей. Крім початкової освіти було й навчання «книжне», що передбачало вивчення богослов»я, філософії, риторики, граматики. Навчання велося церковно-слов»янською мовою.
Літопис 1037 року згадує про бібліотеку або, правильніше, книгосховище в Софії Київській. Історики вважають, що це була перша відома на Русі вітчизняна бібліотека, книги якої належали особисто Ярославу Мудрому. Налічувала близько тисячі томів.
Крім абстрактних знань з богослов’я і філософії, були поширені на Русі знання природознавчих наук, а теж медицини, астрономії і, очевидно, математики.
Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови, як от популярна зоологія «Фізіолог», про створення світу — «Шестоднев». Відомості з географії обмежувались до одного джерела, а це — космографії Козьми Індикоплова, візантійського письменника з IV ст., який відкинув був вчення Птоломея, що земля є кулею, і намагався доказати, що земля, це чотирикутна площа, на краях замкнена стінами, що сягають до небесного склепіння.
Окремо від інших наук треба згадати медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити і знахарі, всякі „віщуни” і „кудесники», мужчини і жінки. Лікували замолюванням і заклинанням. Існувала отже своєрідна медицина, яка, крім різних зел, мастей, порошків і т.п., передбачала теж водолікування, нагрівання і т.п.
Але згодом появляються вчені лікарі, що проживають по княжих дворах або при монастирях. Згадує про них печерський Патерик, напр. про Антонія Печерського, монаха-іконописця і лікаря Алімпія, та інших лікарів, як напр. Пімена, Агапія. У XII ст. дуже відомим лікарем був Петро Сірянин. З медичною літературою була обізнана княжна Євфрозина з Чернігова.
