Борис Антоненко-Давидович (літературні псевдоніми Богдан Вірний і Б.Антонович) народився 5 серпня 1899 року в передмісті міста Ромни - Засуллі (тепер Сумської обл.)
У 1923р. в киïвському журналi "Нова громада" надрукував перше оповiдання "Останнi два", яке й поклало початок його творчостi. Своє лiтературне "хрещення" письменник одержав у лiтературнiй органiзацiï "Ланка" (згодом - "Марс", що вiдокремилась од строкатого "Аспису" (асоцiацiï письменникiв), яка об'єднувала невеличку, але творчо дуже сильну групу молодих "попутникiв": Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, В.Пiдмогильний, Є.Плужник, Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фалькiвський та iн. Б.Антоненко-Давидович - автор бiльше двох десяткiв оригiнальних книг оповiдань, повiстей, роману, лiтературно-критичних нарисiв та портретiв. Найвiдомiшi його книги, якi й визначають творче обличчя письменника, це повiсть "Смерть" (1928), збiрка лiтрепортажiв "Землею украïнською" (1930), роман "За ширмою" (1963), цикл "Сибiрських новел" (1989) та мовознавча праця "Як ми говоримо" (1970, 1991).
Одним iз найпомiтнiших творiв у лiтературному процесi на Украïнi 20-х рокiв була повiсть "Смерть", яка з-помiж iнших факторiв спричинилася до багаторiчних поневiрянь письменника "на розпуттях велелюдних". У нiй Антоненко-Давидович глибоко дослiдив процес витравлення нацiональноï свiдомостi й гiдностi, вiдлучення украïнського iнтелiгента вiд свого етносу й деградацiю його в безбатченка-манкурта. Повiсть "Смерть", як i книга "Землею украïнською", були пiдданi нищiвнiй критицi. Автора публiчно звинувачували в "неприкритому зоологiчному нацiоналiзмi", в усiх iнших найтяжчих "грiхах". I матерiально, й морально життя письменника стало нестерпним, i вiн виïздить до Алма-Ати, де влаштовується працювати в Держкрайвидавi редактором.
Та пiсля вбивства Кiрова по всiй краïнi почалися жорстокi репресiï. Вже 5 грудня 1934р. заарештовано Є.Плужника, а 17 грудня розстрiлянi як "вороги народу" i "терористи" друзi Антоненка-Давидовича Г.Косинка, Д.Фалькiвський, К.Буревiй, О.Близько. Цунамi терору докотилася й до Казахстану. 2 сiчня 1935р. Антоненка-Давидовича заарештовано й пiд конвоєм вiдправлено до Києва.
"Слово матері"
Події відбуваються на початку XX ст. У родині коваля Сметани, який дуже любив читати, була тільки одна книжка — "Кобзар" Тараса Шевченка. Тому він часто вечорами читав її своїй родині — жінці й синові Івану.
Іван добре закінчив церковнопарафіяльну школу, батько вирішив віддати його у гімназію. Мати глибоко переживала розлуку з сином. Склавши добре вступні іспити, хлопець опиняється в місті, до другого класу переходить з похвальною грамотою. Приїхавши додому, хлопчик хоче здивувати матір, тому звертається до неї російською мовою. Мати ж налякалася і дивилася на нього, неначе на якогось перевертня, якого скалічили на все життя. Іван вибачається й обіцяє матері ніколи не забувати своєї мови. Мати ж просить його не знатися з панами" любити простих людей, пам’ятати про свої корені.
Наступного разу, коли Іван приїхав на зимові канікули, мати важко захворіла, народивши донечку Настусю. Незабаром вона померла, ще раз нагадавши Іванові про те, що він має горнутися до простих людей.
Батько вдруге одружився і переїхав до міста, щоб якось прожити. Мачуха була доброю, любила дітей. Іван старанно вчився, переходив із класу в клас з відзнакою. Він подружився з сином земського начальника Анемподистом Караваєвим, який не був зарозумілим, крім того, не раз звертався по допомогу до Івана в навчанні. Хлопець закохався в дочку Караваєва, Мері, ходив сам не свій, покинув навчання. Дівчину ж це тільки розважало. Лише коли батько звертався до Івана із запитанням, як він вчиться, той брався за книжки, надолужував пропущене. До наступного класу його перевели скоріше з поваги до його минулих заслуг.
Одного разу до міста приїхав театр Саксаганського. Уся родина Караваєвих пішла подивитись на таке диво, як народний театр. Пішов і Іван. З першого ж слова вистава захопила його, крім того, він упізнав сюжет "Невольника" Тараса Шевченка, улюблений з дитинства. Мері холодно дивиться на переживання хлопця. І саме в цей момент він відчуває в ній щось зовсім чуже.
Днів через три Іван прийшов до Караваєвих грати у преферанс. На подвір’я зайшла жінка-селянка, мати служниці Зіньки. Вона прийшла до панів просити, щоб відпустили дочку на село, бо їй вже пора заміж, уже й наречений на приміті, хороший селянський хлопець. Зінька соромиться матері, витурює її з подвір’я. Пани ж не розуміють її мову, сміються з жінки, знущаються. Іванові здається, що то сміються з нього. Саме в цей момент згадуються йому слова матері, і Він розуміє всю дріб’язковість тих людей, з якими він спілкується. Разом зі старою він іде від цих зарозумілих панів. Пани обурені.
