Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933 р. У 1957 p. закінчив факультет журналістики Київського університету. Публікуватися почав 1959 p ., а перша книжка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла 1963 p. Більшість написаних книжок — для дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача «Повість минулих літ» (1980).
В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980).
У перших творах письменника («Ойойкове гніздечечко», 1963, «Паруси над степом», 1965, «Землянка», 1966) відбилися враження пори, коли Володимирівка була окупована німецькими військами в часі 2-ї Світової війни. Оті, ще дитячі переживання, світосприйняття («клятих фашистів») та чутливість дитячої натури до складної епохи військових лихоліть були яскраво змальовані в оповідках Віктора
У доробку Віктора Семеновича є й твори для дітей, написані за сучасними (для тогочасся) матеріалами. Особливу популярність здобула повість «Звук павутинки» (1969), перекладена кількома мовами. Олесь Гончар порівнював її з «Маленьким принцом» Сент-Екзюпері. Туга прощання з дитинством переплітається тут з інтонацією казки, поезією природи, зачарованістю всім живим, що оточує нас. Та на цьому творі Близнець не зупинився — він продовжував творити свій фантастично-казковий елемент, який уже присутній і в інших його книжках — повістях «Женя і Синько» (1974) та «Земля світлячків» (1979).
Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання.
"Звук паутиння"
Головний герой твору — хлопчик Льонька, його мрії та фантазії. Автор присвятив повість «трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в Дитинстві». Повість складається з дев’яти коротких фрагментів-спогадів, кожен із яких має свій сюжет. Тільки в тих, у кого є мрія, бажання пізнавати світ, є свій Срібний чоловічок, що дзенькає й бумкає, свій Буме, Сопуха.
Найменший порух не залишається поза увагою юного дослідника. Він уміє дивитися «сонячне кіно». Мати думає, що вранці Льонька спить, і зачиняє віконниці, а хлопець спостерігає крізь маленьку дірочку, як живе своїм життям мікроскопічний світ Вишневих Пушинок, вишневого пилу… Герой помічає, які вони чемні й поважні; гуртом, поволеньки виступають із темряви маленькі живі клубочки. Він уявляє, як їх все більше й більше прибуває на світлу галявину, і кожна Пушинка обходить своїх подруг, низенько присідає й каже: «Вишневих снів тобі, сестро!» У чорній пір’їні Льонька може побачити піратське судно на чолі з капітаном-розбишакою Вирвизубом, що хоче взяти в полон Пушинок. Багата уява хлопчика малює яскраві сцени баталій, у яких беруть участь невидимі звичайному оку герої.
Льонька дає ім’я Буме своєму Срібному чоловічку. Хлопцю хочется взяти буме в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку…», але раптом він пригадує, як минулого літа спіймав метелика і, хоч той і пручався, посадив його до коробки, сховав і забув. А метелик загинув, перетворився на порох. Ми бачимо, як Льонці шкода метелика, хлопець зрозумів, що то він убив бідолаху, і робить правильний висновок: «Для чого вбивати живе?»
Здавалося б, зовсім ще дитина, Льонька цілком дорослий у своїх розмірковуваннях, він здатний відрізнити добре від поганого, розуміє ціну справжньої дружби. На річці хлопчик зустрічає важко хворого вченого Адама. Льоню вражає, що Адам так само вміє бачити невидиме, розмовляти з листочками, річкою, будувіти кораблики й греблю. Дорослий чоловік на межі смерті стає чутливим до навколишнього світу, стає дитиною. І коли Адам не може більше підвестися, бо хвороба насідає на нього з новою силою, Льонька втрачає друга, якого тільки-но полюбив. А хлопцю так потрібний однодумець, із яким можна було би гратись, робити нові відкриття!
До смертельно хворого Адама його надовго не пускають, найкращого друга — собаку — вбив Глипа, і в уяві Льоньки з’являється образ дівчинки Ніни, такої знайомої й загадкової водночас. Вона — ніби місток між хлопчиком і Адамом, між дитинством і дорослим життям. Ніна розповідає про Адама, навіть читає листи. Вона завжди припливає в човнику нізвідки й відпливає в нікуди. Але вона надзвичайно важлива для хлопця, він чекає на неї, аби просто поговорити про життя. На прощання Ніна говорить, що й він так само забуде про неї, як і всі ті друзі, які вже виросли і більше не вміють мріяти, фантазувати, бути справжніми.
Востаннє дівчина сідає в човник і відпливає, у вирій. Герой сам не може збагнути, чи була вона насправді, чи може, він сам її вигадав. Ми розуміємо, що розставання з Ніною, кінець літа символізують перехід до дорослого життя, але сподіваємося, що Льонька на все життя збереже в пам’яті літні дні, не втратить уміння мріяти й слухати «павукове радіо» природи.
